Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Чому ми програли під берестечком?

Наймасштабнішою битвою періоду Української національної революції середини ХVІІ ст. є битва під Берестечком, де в бою зіткнулися, з одного боку, козацько-селянське військо Хмельницького, його союзники кримські татари — та військо Речі Посполитої, з іншого.

Ця битва мала неабияке значення для обох сторін: поляки прагнули взяти реванш за поразку у попередніх битвах під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Зборові і врешті-решт розправитися із бунтівниками; натомість козакам необхідно було силою зброї остаточно довести право на існування власного державного утворення — Війська Запорозького.

Битва бід Берестечком залишила багато невирішених питань. В історичній науці і нині немає єдиного погляду на результат битви: чи це була катастрофа для українського війська, поразка або нічия, тактичний відхід козаків. Також невирішеним залишається проблема полонення Б. Хмельницького татарським ханом: чи дійсно український гетьман був узятий у заручники, чи це був такий маневр гетьмана для виправдання свого відходу з поля бою.

Протягом 28—29 червня 1651 р., незважаючи на незначні сутички між окремими загонами супротивників, втрати з обох сторін були істотними. Найдужче цей факт вдарив по бойовому духу татар. Основні ж бойові дії розгорнулися 30 червня 1651 р. Битва розпочалася з атаки сил Яреми Вишневецького, у відповідь козаки разом із татарами вдарили по лівому флангу поляків, погромивши війська Руського  воєводи. Слід відмітити, що у цій сутичці, незважаючи на своє мусульманське свято, татари билися напрочуд завзято.

Після невдалої атаки Я.Вишневецького король скерував гарматний і мушкетний вогонь по позиціях татар. Саме із цього розпочався корінний перелом у ході битви на користь поляків. Не витримавши обстрілу, хан (від першого ж пострілу у безпосередньому оточенні хана впав його родич — султан Амурат), а за ним і вся орда, почали тікати у напрямку на Лешнів. Втікачі кидали все по дорозі — сідла, казани, кожухи, килими, і навіт поранених... Завдяки бездіяльності правого крила королівської армії татарам удалось проскочити під Лешнів, звідки вони пішли через села Рідків, Хотин, Боратин на переправу в Козині. Аж тоді шляхтичі з правого флангу розпочали переслідування ворога. Польські військові частини на чолі з О.Конецпольським дійшли до переправи, але через нічну пору змушені були повернутися у табір.

Ряд джерел, яким, на думку більшості істориків, слід довіряти дуже обережно, прямо звинувачують хана у отриманні від короля певної суми грошей і права збирати ясир на Правобережжі за розрив відносин з козаками. На користь такої версії свідчить той факт, що 29 червня 1651 р. у королівському таборі невідомо з яких причини перебував писар хана.

Історики В.Смілій та В.Степанков зазначають, що безсумнівним фактом є те, що Іслам-Гірей не збирався доводити справу до розгрому польської армії й напередодні вирішального дня битви увійшов у контакт з королем «задля укладання мирних трактатів». 

У деяких історичних працях також є поширеною версія, що в ніч перед битвою татари отримали підкидні листи, у яких йшлося про те, що у вирішальний момент бою козаки разом із королівським військом нападуть на татар і знищать їх. Такі підозри хана щодо змови були викликані провокацією І. Виговського, який нібито розкидав у татарському таборі листи до короля із закликом бити татарів з обох сторін. 

Що ж до характеристики особистості кримського хана, то у його біографії був один цікавий момент, а саме те, що він близько п’яти років жив у польському полоні. Це було розкішне придворне оточення знатного польського воєводи Станіслава Любомирського, куди Іслам-Гірей потрапив після боїв під Бурштином ще у 1628 році. У «неволі» кримського хана утримували як знатного гостя, він вільно пересувався, спілкувався і добре вивчив не лише мову, а й вдачу та звичаї польської шляхти...  Цікаво, що і сам король, і коронний гетьман не поспішали переслідувати татар. Можливо, вони вважали втечу татар удаваною, аби заманити переслідувачів у засідку, а, можливо, не бажали остаточного їх розгрому та послаблення.

Не слід також нехтувати і врахуванням військово-стратегічних мотивів втечі татар. Несподівані для українського гетьмана активні дії супротивника, що перехопив ініціативу одночасно з невдалим розташуванням українського табору на Берестецькому полі, яке не дозволяло маневрувати татарському війську, невміння вести татарами зустрічний бій і стримувати добре озброєне регулярне королівське військо, небажання нести великі людські втрати без істотної матеріальної вигоди, і, врешті-решт, недовір’я як до короля, так і до козаків змусили кримського хана разом зі своїм військом полишити поле битви.

Не слід відкидати і релігійних мотивів у вчинку хана. Зокрема, релігійна заборона мусульманам воювати під час байраму, що припадало саме на ці дні. Перші невдачі татарського війська могли поглибити у них думку про невідворотність божої кари за порушення заборони воювати. Очевидно, і смерть Амурата була для Іслам-Ґірея III тією останньою краплиною, яка переповнила чашу страху перед Богом за скоєне.

Після втечі татарського кінного війська для Б.Хмельницького битва була вже програна. Лівий фланг козацького війська було оголено, і король негайно розгорнув проти нього війська правого флангу і центру. Щоб уникнути оточення, гетьман під захистом табору почав відступ з пагорба в низину до берега Пляшівки, де болота і хащі прикрили б тил його війська.

Вивівши військо з-під удару, Б.Хмельницький, за основною версією, якої дотримується більшість істориків, вирішив спробувати повернути татар на поле битви. Він наказав полковнику М.Пушкарю: «Тримайтесь і тримайте укріплення, поки я не повернусь» і разом з генеральним писарем І.Виговським і чотирма козаками негайно поїхав вслід за ханом, аби умовити його повернутись на поле битви. На користь того, що Б. Хмельницький збирався швидко повернутись у табір, свідчить залишена у таборі гетьманська булава і бунчук.

В історичній науці також існують версії, що Б.Хмельницький разом з І.Виговським насправді не наздоганяли татар, а, рятуючи своє життя, тікали разом з ними. За версією історика М. Грушевського, гетьман затримався у хана і потім силою обставин змушений був тікати разом з ним на схід.

Більш ймовірною і водночас із безліччю модифікованих нюансів є версія про примусове полонення гетьмана татарами. Так, Б.Хмельницький і генеральний писар Війська Запорозького наздоганяють хана на світанку 1 липня 1651 р. біля Ямполя. Між Б.Хмельницьким і Іслам-Гиреєм відбулась гостра розмова. Гетьман закинув хану претензію щодо його втечі і вимагав його повернення з військом під Берестечко. Той спочатку виправдовувався, мовляв, воїни злякались ворожого обстрілу і почали тікати, а він намагався їх зупинити, а далі сам звинуватив гетьмана спочатку у змові проти нього з угорцями (Ракоці), а потім і у зраді з королем. Як би там не було, а наприкінці розмови хан пообіцяв наступного дня, 2 липня, доправити татар до поля бою. Та цього дня татари не пішли на допомогу обложеному поляками козацькому табору, і гетьман знову взявся умовляти хана. На цей раз хан пообіцяв виступити, і Б.Хмельницький через Івана Лук’янова направив війську наказ готуватися до бою зранку 4 липня.

3 липня 1651 р. хан надав І.Виговському 20 тис. татар, з якими той виступив під Берестечко. Татари просунулись у цьому напрямку понад 20 верст і дійшли до Пляшівки, але невідомо чому повернули назад. Після цього хан, прихопивши з собою Б.Хмельницького, разом з ордою починає поспішний відступ до Старокостянтинова, на південь України. Б.Хмельницький був узятий у полон. Зокрема, про це свідчать шляхтянка Петровська, яка побувала у татарському полоні і бачила Б.Хмельницького, прив’язаного до татарського коня по шляху відступу Іслам-Гірея, а вночі його пильнували ханські сеймени. Вона також чула, як хан казав Хмельницькому, що відішле його королеві взамін за полонених мурз. Інші полонені також стверджували, що постійно бачили Б.Хмельницького, прив’язаного до коня. Достовірність цих свідчень, звичайно, може бути піддана сумніву. Можливо, хан утримував гетьмана у такому полоні, аби він не міг зв’язатися з турецьким султаном і вже через нього впливати на кримського хана.

Коли звістка про перебування Б.Хмельницького разом з татарами далеко поза межами поля бою дійшла до поляків, то вони відразу ж поширили чутки про те, що гетьман втік разом з татарами, покинувши козацьке військо напризволяще. Водночас вони почали вимагати його видачі. М.Потоцький за дорученням короля надіслав відповідного листа Іслам-Гірею. Таку ж вимогу надіслав і Я.Вишневецький. Але хан мав рахуватись з позицією мурз, які не бажали воювати з козаками. Вони почали вимагати пояснень, чому хан насильно затримує Б.Хмельницького. У відповідь почули, що хан утримує гетьмана з «любові» тому, що він не може зараз дістатися обозу, і запевнення, що він відпустить його до своїх городів. До того ж, ногайців, що шли попереду ханського війська, погромили козаки і відбили у них частину ясиру. Існувала загроза, що ті ж козаки відріжуть татарам шлях додому на переправах. 12 липня 1651 р. хан отримав звістку про вихід козацького війська із оточення під Берестечком і звільнив гетьмана з-під ув’язнення. Сам Б.Хмельницький про своє перебування у хана згодом сказав: «І над ним самим, гетьманом, кримський цар велике зло вчинив: прийшов на допомогу, допомоги не вчинив, і на чому присягав, у всьому зрадив, і його гетьмана, взявши від козацького табору, відвіз у далекі місця і до війська не відпускав невідомо для чого, і тримав у себе з тиждень».

Є ще одна цікава версія, згідно якої Б. Хмельницький перебував у хана по своїй волі. Тож, можлива навіть імітація полону. Історики, що додержуються цієї версії, вважають, що це було зроблено, аби провести перегрупування військ з-під Берестечка до Білої Церкви і у такий спосіб уникнути осудження простого народу. Кримський хан, мабуть, з розумінням поставився до проблеми Б.Хмельницького і, можливо, імітував полонення українського гетьмана.

Тепер повернімося до Берестецької битви. Вранці 1 липня 1651 р. польська шляхта побачила козацький табір уже оточений потужними фортифікаційними спорудами. Наступного дня першими артилерійські постріли залунали з козацької сторони. Вночі цього ж дня козаки і чернь атакували полк брестського воєводи Щавинського. Поряд з військовими вилазками у козацькому таборі почали відбуватися події іншого характеру. Серед частини старшини та козаків почала визрівати ідея таємно покинути табір або вдатися до перемовин з польським королем. У зв’язку з цим особливо гострі суперечки точилися довкола обрання наказного гетьмана. Більшістю голосів, хоча і проти волі кандидата, наказним гетьманом було призначено кропив’янського полковника Філона Джеджалія. Військо просило новопризначеного наказного гетьмана або вийти з оточення, або помиритися з королем, або битися.

3 липня розпочалися більш жваві бойові дії. Король скерував війська Я.Вишневецького і Б.Радзивілла на другий берег річки, але віддати наказ на штурм козацько-селянського табору не наважувався. В день 4 липня королівські війська оточили козацький табір з півдня й зайняли пагорб, на якому під час битви стояв хан.

Цього дня, очікуючи повернення гетьмана з ханом, козаки вели влучний вогонь з гармат, а згодом, щоб покращити обороноздатність табору, почали планомірне зменшення його розмірів зведенням нової системи укріплень. Вірогідно, що в цей же день, не дочекавшись Б.Хмельницького, до короля відправили листа з пропозицією укласти мир на умовах Зборівської угоди.

Вилазка козаків в ніч на 5 липня зірвалася через місячне сяйво. А запланований на день 5 липня генеральний штурм козацького табору був відкладений через проливний дощ. Сторони обмінювалися лише артилерійським вогнем.

День 6 липня розпочався з гарматної стрілянини. Пополудні козаки вислали до короля на переговори миргородського полковника Матвія Гладкого, чигиринського полковника Михайла Крису і військового писаря мазовецького шляхтича Івана Петрашевського. Козацьких послів прийняв М.Потоцький, від якого вони вислухали «проповідь» на латині, у якій говорилося, що вони зрадники, яких немає під сонцем, що вони вже й не християни, бо з татарами як брат з братом живуть. Король пообіцяв відповісти їм на другий день і наказав залишити одного з полковників як заручника. У королівському таборі добровільно залишився М.Криса. Цей полковник передав полякам важливу інформацію про становище у козацькому таборі й запропонував низку заходів спрямованих на його здобуття.

Наступного дня вранці посли знову з’явилися до Яна-Казимира. Король визначив умови двом козакам, які приїхали по відповідь: «Взамін за неприсутнього Хмеля козаки мають видати 17 полковників, які будуть затримані доти, доки Хмеля і Виговського не видадуть. Видати королеві і своїм панам усю зброю, яку мають тут і на Україні, прапори, які Хмель одержав від короля, гетьманський бунчук і бубни. Все це король віддасть новому гетьманові, якого призначить; кількість війська визначить сейм, а до того часу хай живуть за Куруківською угодою». Під час наради у козацькому таборі вирішили не приставати на умови короля, а замість Ф.Джеджалія, який не підписався під відмовою на польську пропозицію, козаки обрали нового наказного гетьмана — Матвія Гладкого. Одержавши відмову, король надзвичайно розлютився непоступливістю повстанців і наказав стріляти по них з усіх гармат.

У цей же час атмосфера у козацькому таборі, де західну його частину займала «чернь», а центральну і східну — козаки, була доволі напруженою. Почала відчуватись нестача хліба і солі, питна вода була малопридатною для використання. Відсутність Богдана Хмельницького загострювала в таборі суперечності, що існували між селянами, ремісниками, рядовими козаками (вихідцями із селянського і ремісничого середовища), з одного боку, та козацькою старшиною і дрібними шляхтичами, з іншого. В середині українського табору почав поширюватися розбрат, загальна недовіра один до одного, страх та паніка.

В ніч з 9 на 10 липня козацька старшина обрала наказним гетьманом І. Богуна, який мав керувати виходом із польської облоги через переправу на річці Пляшівка. Аби приспати пильність ворога, вранці 10 липня новообраний козацький ватажок відправляє до королівського табору посланців з заявою про те, що козаки погоджуються пристати на всі висунені королем умови. Така зміна настроїв не могла не насторожити короля та його оточення, для обговорення цієї ситуації була скликана нарада.

Користуючись такою збентеженістю польського командування, Іван Богун вдосвіта 10 липня з 2000 кінноти і двома гарматами перейшов за переправу. «Чернь», яка не знала причини відходу І.Богуна, почала підозрювати, що старшина тікає. Близько 10 години ранку кинулись на переправи, кожний у свою сторону; багато хто втопився. Побачивши безладний відхід війська через болото, І.Богун повернувся, закликаючи відступаючих до порядку. Але навести лад йому вже не вдалось. Вся ця безладна маса повстанців ринулася на позиції С.Лянцкоронського (його війська перебували у тилу козацького табору). Останній побачивши, що на нього швидко насувається величезна кількість ворогів, і, вважаючи, що це не втеча, а вилазка, мусив дати їм дорогу і відступити. Однак, потім розгледівши у цьому переміщенні безладний, панічний рух, польський командир почав переслідувати козаків. Не відразу зрозуміли характер такого руху козаків і польські воїни, які стояли на сторожі. Спочатку вони сприйняли цю метушню за військову хитрість, аж згодом, зрозумівши ситуацію, напали на табір.

Втікачі з табору відступали через три переправи, а то й просто брели через болото, прямуючи до високого правого берега заплави Пляшівки. Відступ пильнував загін козацької кінноти, але й він змушений був зійти на болото. Поляки пішли навздогін, але на переправах зустрілись зі значними труднощами, бо переправи були вузькими, так що лише кінь за конем міг посуватись. Один козацький загін з 200 або 300 чоловік засів на одному острівку й одчайдушно боронився. Козаків було розбито, але вони поодинці боронилися серед боліт, поки їх усіх не було забито.

Останній козак, знайшовши на болотному озерці рибальського човна, вскочив в нього і, оточений з усіх боків шляхтою, протягом трьох годин відстрілювався з мушкета, а потім, втративши весь свій порох, боронився косою проти всього королівського війська. Він уже був поранений 14-ма кулями, але продовжував завзято боронитися, і всі, хто намагався підійти до нього, ледве не були перерізані навпіл його косою. Король, який дивився на цей бій з сусіднього пагорбка, був дуже вражений хоробрістю цієї людини; він наказав крикнути, що дарує йому життя, коли той складе зброю. Але козак гордо відповів, що про життя уже не дбає і хоче померти як справжній воїн. Шляхтич з Цєхановського повіту на Мазовші, зайшовши по горло у воду, поранив його косою, а німецький рейтар пробив його списом.

Вслід за відступаючими були послані полки Б.Радзивілла, С.Чарнецького, Я.Вишневецького та М.Калиновського. Вони наздогнали й частково знищили невеликий козацький загін поблизу с. Рудки. Другий загін був знищений на довгій греблі поблизу великого ставу біля с. Івання під Дубном декількома загонами королівських військ, гарнізоном Дубнівської фортеці та людьми Заславського, третій — між Острогом і с. Тайкурами на р. Горинь.

У козацькому таборі королівські війська звільнили шляхетських полонених, здобули 60 гармат, в тому числі 18 великого калібру (за іншими даними — лише 18 гармат) та інші військові машини, хоч їх багато було затоплено в болоті. Взято також 7 бочок пороху, багато готових возів з наметами, коней, сідел, рушниць, три дзвони, військові котли, а у наметі І.Богуна — 15 прапорів.

У наметі Б.Хмельницького шляхтич Браніцький знайшов шкатулку з печаттю Війська Запорозького, оригіналом Зборівського договору, дипломом від султана Хмельницькому на володіння всім Руським князівством і листами від турецького султана, кримського хана, московського царя та Юрія II Ракоці; листи віддано королеві. Браніцький взяв також великий срібний каламар Хмельницького. Серед цих документів були й листи деяких польських панів, які спалено, аби нікого не скомпрометували. Скарбницю Війська Запорозького — дві скрині з 30 тисячами талерів, нібито призначених для оплати кримському хана, розграбували солдати поморського воєводи Людвіка Вейгера. Взято жупан Б.Хмельницького з 1500 червоними злотими, його оксамитну, підшиту соболями ферезію, 40 соболів, а біля намету — два вози перських килимів.

Вищезгадані трофеї поляків спростовують версію про планомірний відступ козацької армії. Панічна втеча не стала катастрофою для війська тільки тому, що поляки не одразу зрозуміли, що діється, і не почали негайний наступ, а коли почали, козацький ар’єргард зумів їх затримати. До того ж, незадовільний стан королівського війська не дозволив організувати переслідування супротивника, що дало козакам змогу майже безперешкодно відступити.

Втрати козацько-селянських військ були значними, проте не настільки великими, як це пізніше рекламували шляхтичі — від 6 до 30 тисяч. Безпосередні учасники цих подій подають більш реальні цифри, визначаючи кількість загиблих 10 липня у 3—4 тис. чоловік, кажучи при цьому, що більша частина козацької армії пішла в Україну в цілості. Богдан Хмельницький після Берестецької битви зібрав знову 50 тис. війська та 40 тис. татар, готувався до відсічі шляхті.

Врешті-решт, якщо поляки й оцінили свою перемогу як реванш за усі понесені шляхтою до того поразки від козаків, то було очевидно, що остаточно розгромити козаччину їм аж ніяк не вдалося. Катастрофа під Берестечком стала останньої краплею, що переповнила чашу українсько-польської боротьби та зробила неможливим подальше спільне існування шляхетської Польщі та козацької України в єдиній державі. Після цього громадянська війна, що формально тривала в одній країні — Речі Посполитій, остаточно переростає в українсько-польську війну. 

 

Олександр Кирієнко,
канд. істор. наук
Матеріал надано редактором журналу «Історія в школі» Ю.Войцеховським

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com