Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ТОЙ, ЩО МИНАЄ НАТОВП

Шановна редакціє, давно читаю «Персонал плюс», — часопис, на шпальтах якого — найактуальніші проблеми сьогочасся, а події минувшини висвітлюються через призму нинішньої непростої доби. Зі сторінок видання постали знакові постаті вітчизняної культури, справжні аристократи духу.

Зокрема, — Георгій Щокін, що стояв коло витоків такого нині знаного по світах вищого навчального закладу, як Міжрегіональна Академія управління персоналом, написав фундаментальні наукові праці з психології, історії культури; Микола Сенченко, котрий своїми книгами й публікаціями в періодиці розкриває співвітчизникам очі на болючі проблеми глобалізованого світу; Василь Яременко, — совісний і безкомпромісний дослідник глибинних шарів української культури, автор життєписів відомих діячів давнього й недалекого минулого.

У когорті лицарів духу, переконаний, — і Олесь Воля, з афоризмами якого, а також із динамічною повістю «Перегін» я вперше познайомився саме на сторінках «Персоналу плюс». Дуже прошу розповісти про Олеся Волю.

 Олексій Таранченко,

студент, м. Київ

Отже, хто він, Олесь Воля, з яких думок, свят і буднів, правд і кривд, симпатій та антипатій, з яких відчуттів і настроїв зітканий його світ, його доля, біографія лагідної й бунтівливої водночас натури, чутливої й зболілої душі; врешті, які його взаємини зі Словом?..

Насамперед зазначу, Олесь Воля — митець у розповні творчих сил, лауреат міжнародних премій імені Олеся Гончара та Григорія Сковороди; автор фундаментальної книги буття України «Мор», не менш прикметної «Піраміди Духу», що ввібрала небайдужість, оригінальне думання автора, його інтелектуальну, духовну потугу.

Перу Олеся Волі, чутливому до найтонших порухів людського серця, належать також книги «Діалог з великими», «Афоризми. До себе», «Безкровна війна», «Все починається з любові», «Українські катрени», роман «Степівщина». А віднині — й епохальних щоденникових записів з символічною назвою «Сорок років». 1969 — 2009-й, — такий діапазон оповіді письменника про примхливі колізії часу — оповіді навдивовижу конкретної й воднораз по-філософськи розкриленої.

У щоденнику найперше — високе небо таланту Олеся Волі; автор не лише літописець, а й герой літопису, — подеколи аж до беззахисності щирий, але суворий і незламний там, де лукаві намагаються приховати істину. Через слово письменника осягаємо добу в незбагненній, непередбачуваній конкретиці, аж до невідворотної фатальності.

Життя, вважає Олесь Воля, минає як мить і ладне обірватися навіть там, де найменше очікуєш. У щоденнику наведені випадки, коли тільки диво, що має ім’я Бога, тільки провидіння Господнє в останню мить виривало з біди автора «Мору»; довідуємося: кощава з косою ніби гналася за Олесем від найранішого дитинства, щоразу майже наздоганяючи; здавалося, вже тріумфуючи… Ставалося це на саночній «каруселі», яку влаштували Сашкові однолітки у Винниках; кілька разів — на БАМі: тонув, провалившись на тонкій кризі сибірської ріки Чара, коли квапився до учнів своїх у вечірній школі, де викладав літературу; там, на Байкало-Амурській магістралі, коли — також дивом — врятувався від бандитських ножів, приставлених до горла.

Згодом ганялася за Волею смерть у Києві, коли провідникував у поїздах далекого сполучення, а затим — повсякдень заробляв гроші на Петрівському книжковому ринку. Тут Олесь Воля зіткнувся з рекетирами, які підступно напали на «пісателя», бо ж, бачте, відмовився платити «мито».

Про ці й інші змиги долі письменник досить докладно оповідає у щоденникових записах.  Чується рука майстра істинного, митця вишуканого, а ще — надзвичайно працьовитого й вимогливого.  Пригадую, як звертався він до слухачів радіо «Культура”: «Живі слова — в краплинах крові. Та кров єднає нас усіх».

Олесь Воля, котрий відзначає своє шістдесятиріччя, — з тих достойників сучасного письменництва, хто ще на зорі життя, в дев’ятому класі, мовив:

— Буду письменником!

Можливо, це було зухвальством, сказати б, дитячим максималізмом. Але таким породили вже Олеся батьки-селяни, плекали полтавські чорноземи. Маючи характер сильний і неламкий, Олесь Воля терпляче, крізь терни торував дорогу до мети, висловлену несамохіть у тому зізнанні: буду письменником!

Свої перші університети Олесь Воля проходив у рідних Винниках, де і пастушкував, і конем воду возив на поля в гарячу жнивну пору, і на буряки разом з мамою впрягався. Затим працював у газеті-”районці», де заповзявся записувати розповіді тих, хто пережив голодовку 1922-1923-го та історії про війну, що в 1945-му офіційно закінчилася, але продовжувала боліти ранами ветеранів, інколи дивом уцілілих у тому пеклі.

Дмитро Безручко — фронтовик, перше перо редакційне — по-батьківськи застерігав, аби молодий колега про голодовку геть і не згадував, щоб «політику» не пришили; а про війну, мовляв, зараз не актуально писати, адже розпал літа, жнива — ось ударний фронт. «Взагалі Дмитро Іванович — гарна людина, — зазначає у щоденнику Олесь Воля про свого учителя в журналістиці. — Сталінградець. В очі смерті не раз дивився, тричі поранений. І голодовку також пережив, тільки від спогадів про неї утримується…”

Щоденник Олеся Волі густо населений людьми щонайрізноманітнішими — знаменитими і не дуже, й зовсім простими. У кожної — свій характер, свій погляд на світ, своя доля.  

Запис у щоденнику Волі може містити одне-два речення, стислий абзац, як кажуть журналісти, — один-єдиний мазок, зате скільки в цій барві передано, яку квінтесенцію почуттів і болю, яку разючу правду й колористику тодішнього життя!..

Скажімо, як отут — із мимохідь почутого Сашком у сімдесяті роки минулого століття:

- А ще в нас таке: поки чоловік робе, поки його й за чоловіка вважають. Ось приклад: Іван Ілліч Пишняк захворів. Паралізувало — ліву руку й ногу відняло. Прямо на тракторі відняло, і нікому тепер до чоловіка немає діла. А дуже чесний роботяга. Був…

А ось іще епізод — із побаченого на власні очі журналістом-початківцем «районки», тоді ще Олександром Міщенком.

“… Пізніше йдучи в Бреусівку навпростець, у степу побачив агітаційний вагончик. Досі його в колгоспний двір не приволокли. Одне колесо з нього вже якесь стерво зняло. На вагончику з правого боку, немовби на сміх, лопотить на вітрові вилинялий до білизни прапорець. Лозунгами-агітацією вагончик обліплений, ніби мухами набридливими: «Сівбу озимих культур під урожай 1980 року проведемо за 10 робочих днів!», «Товаришу, живеш у селі — оволодівай технікою!», «Хлібороби! Кожному полю — знак якості!»

У полі зору письмен­ника-дослідника переважно сільський люд, заклопотаний повсякденною, майже рабською працею; це його сусіди, родичі, просто знайомі, яких Олесь Воля зустрічав у рідних Винниках чи інших селах району.

Згодом з’являються в щоденнику київські типи людей, зокрема — студенти, викладачі столичного вишу, де навчався Воля; зокрема, це — славнозвісний лікар-академік Микола Амосов і, звичайно ж, знаменитий автор «Прапороносців» та опального «Собору» Олесь Гончар. Він підтримав тоді молодого колегу, котрий продовжував свої не завжди безпечні мандри українськими селами, збираючи свідчення жертв голодомору 1932-1933 років.

- Відкладіть усе, Олександре, а книгу про голод напишіть!..

Воля пообіцяв спершу самому собі, а затим принагідно й класикові вітчизняної літератури написати книгу неодмінно, чого б це не вартувало. І встиг подарувати свою вистраждану роками книгу Олесеві Терентійовичу Гончару.

На мій погляд, Олесь Воля — один із найавтобіографічніших вітчизняних літераторів; перед нами — не такий уже й поширений у письменстві випадок, коли не тільки бачиш автора за вчинками героїв, а й усе написане ним сприймаєш як одну велику сповідь. Взагалі рідко зустрінеш письменника саме з отакою разючою біографією, як у Олеся Волі.

 В одному зі щоденникових записів письменник зізнається, що неуспіх його літературного початківства був зумовлений тим, що «не виповідував самого себе». А як на мене, то це і був той рідкісний спалах у літературному бутті Олеся Волі, коли він, молодий письменник, відчув і усвідомив себе художником.

Йому, Олесеві Волі, важко збагнути, як це людина розумна, людина вільна ходить безцільно й тупо в шерензі або натовпі, ніби в сучасній зграї. Пристрасний антипод натовпу, він вихлюпує у рядках щоденника: «Нічого спільного з натовпом не маю: натовп слабкий, порожній, безвідповідальний і має коротку ошалілу пам’ять; до того ж — мстивий і забіякуватий. Подалі від натовпу!..»

Та й псевдонім Воля відомий письменник вибрав, очевидно, не випадково. 

Роздумуючи над щоденником «Сорок літ» (1969-2009), переконуєшся: Олесь Воля — явище незвичайне, але закономірне у бутті української нації.

Олександр КАВУНЕНКО
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com