ЗЕЛЕНА НЕДІЛЯ

Зелена неділя (Трійця) — одне з найбільших літніх свят. За народними віруваннями праслов’ян, в цей час проводжають весну, та зустрічають літо. Основним елементом християнської Трійці є поминання померлих родичів на Клечану суботу, Трійцю, понеділок (другий день Трійці).

Три перші дні троїцького тижня звуться «Зеленими Святами». Зелений тиждень починається з черверга. Зранку в четвер дівчата готують яєчню, печуть пироги та йдуть в ліс плести вінки з квітів (полину, незабудок, чебрецю), а в деяких місцевостях завивати березку:

“Ой, зів’ю вінки та на всі святки,

Ой, на всі святки, усі празднички…”

На Трійцю повертаються в ліс на те ж саме місце розвивати вінки, які виплели на всіх родичів та свого нареченого. Дівчата уважно розглядали вінки, ворожили, розвиваючи їх. Зав’ялі вінки кидали у воду, якщо вінок пливе — буде дівчині та її батькам щастя, здоров’я, а як потоне — бути біді.

Під час Зелених свят, за народними віруваннями, прокидаються мерці, з води на берег виходять русалки. Вшанування померлих родичів, їх умилостивлення  сприяє збільшенню урожаю, покращенню добробуту живих. Шанування культу пращурів на Зелені свята в різних регіонах має свої локальні відмінності. На Поліссі померлих родичів поминали в Клечальну суботу. Традиційними вважались сім страв, серед яких обов’язковим було коливо — жертовна їжа для померлих родичів. Сім страв за кількістю днів тижня: «В Записках з Рівненького повіту, заховалась інтересна пам’ять про ритуальну трапезу з семи страв у суботу під Зелені свята, на честь «дідів», померлих предків».

На Поділлі поминали родичів в Святу неділю. Вранці в неділю одружені сімейні пари відвідували місця поховання своїх родичів, «розмовляли з померлими», запрошували до себе, пригощали їжею. Страви готували великодні.

Наступним етапом зеленонедільних поминок було влаштування співів, плясок, штучних боїв: «… Се таким чином факт інтересних українсько-балканських стичностей як ім’я коляди, так і назва русалій для святої неділі, що зветься русальною у нас в ХІІ в., являється таким документом. Зміст поминального свята був, правдоподібно, даний старою нашою традицією, але ім’я принесли балканські запозичення. Чи докинули вони чогось і до змісту свята — це вже трудніше сказати, цей гамірливий характер його, сполучення з представленнями і продукціями «скоморохів», з перегонами, виступами перебійців і подібне, могли бути в такій же мірі дані свійськими похоронними звичаями, які доповнені впливами балкано-романськими» .

До останнього часу зберігся звичай до Трійці прикрашати житлове приміщення клечальним зіллям та квітами, а підлогу папороттю чи татарзіллям. В суботу до схід сонця молодиці йдуть в ліс рвати зілля чебрецю, полину, а ввечері починають «маїти» хату гілками та квітами. В хліву та місцях, де ночує худоба ставлять гілки зеленої осики: «Гілля й молоді деревця, зрубані в цей день для оздобу двору й хати називались клечанням, а весь тиждень перед святою Тройцею, — клечальним, зеленим або русальним».

За часів прийняття християнства цей звичай увійшов в побут: церкви прикрашають квітками та гілками дерев, а Зелена Субота вважається поминальною. Клечальне зілля після свят не викидають, його затикають за образи і використовують протягом року від хвороб, зглазу, нечистої сили.

До початку ХХ ст. на Поліссі, Чернігівщині зберігся культ рослинності, який проявлявся в залишках обрядів. Так з давніх часів в цій місцевості побутував обряд водіння Куста. Дівчина, заквітчана зеленню, ходила з молоддю по хатам, вітаючи господарів, бажаючи їм здоров’я, доброго врожаю:

“Ми водимо Куста

Од хати до хати,

Щоб були всі люди

Щасливі, багаті».

Ввечері, знявши зелене вбрання з дівчини, відносили його в поле, щоб родила пшениця, овес, жито.

На Харківщині та Полтавщині в Зелений тиждень побутував обряд водіння Тополі. Найкращу дівчину прикрашали листям, гілками, намистом, стрічками, хустками та водили по селу, полях, співаючи:

“Стояла тополя край чистого поля,

Стій, тополенько, не розвивайся,

Буйному вітрові не піддавайся…”

В наш час зник з побуту обряд похорон Ярили — одного з язицьких богів, якому поклонялись, молячись за майбутній урожай, вчасні дощі, надання сили посіяному зерну: «Можливо, що ця ідея, втілена в формі культа помираючого і вокріслого божества, не була споконвічною і з’явилась не водночас з землеробством, а лише на якомусь етапі землеробського мислення. Календарно обряди, пов’язані зі слов’янським Діонісом-Ярилою, співпадали з мольбою про дощ, необхідний для виспіваючих хлібів і зливались з ним в одне ціле. Тому на зелені святки і в купальські дні ми бачимо вшанування зелені (троїцька берізка і похорони Морени чи Ярили, і обов’язкові моління воді». Молодиці робили опудало чоловічої статі, прикрашали його зеленню, одягали в штани та сорочку, влаштовували імітацію похорон. Потім співали жартівливих пісень, водили хороводи, влаштовували бої. Суть цих обрядових дій полягала в ідеї імітації відмирання старого та народження нового зерна на колосках, дозріванні нового урожаю, надання йому сили.

У понеділок після Трійці (Русальний Тиждень) поминають грішні душі: утоплеників, потерчат. В народі існувало вірування, що впродовж тижня польові русалки ходять по полях — вони можуть залоскотати, а водяні берегом річок та ставків — вони можуть потопити людину. Починаючи з четверга Зеленого тижня молодь не ходить у поле, чи берегом річок поодинці. В якості оберегу дівчата носять з собою полин чи любисток. Щоб русалки не заподіяли шкоди людині їх треба умилостивлювати. У Зелений вівторок молоді жінки «пригощали» русалок різноманітними стравами, виходячи в поле, в ліс, розкладали їжу на межі, пагорбах. В русалчин тиждень жінки розвішували по деревах полотна, щоб русалки брали його собі на сорочки. В наш час цей стародавній звичай зник з побуту. Люди вважали, що в Зелений четвер русалки справляли свій Великдень: вільно ходили по селу, влаштовували ігри, співали, їли, пили росу, заманювали хлопців та дівчат до себе.

За народними віруваннями, в цей день не можна робити ніякої роботи, а лише веселитися, грати на музичних інструментах. В цей день не можна працювати в полі, бо русалки слідкуючи за ним, нашлють лихо  на його посіви. За народними уявленнями, русалками стають діти, які померли нехрещеними, утоплені, або ті, що народилися неживими. Існує повір’я, що нехрещені діти обертаються в супутниць русалок — мавок. Душі їх живуть в водоймищах, іноді обертаються на дівчат, заманюють до себе юнаків. На русалчин Великдень господині готують святкові страви: паски, фарбують яйця, варять холодець. У перший день Петрівки відбувались проводи русалок, які проходили в полі, на житах. Це сприяло збільшенню врожаю. Дівчата в полі в складчину влаштовують обід на честь русалок, ходячи по полю з розплетеними косами, співають:

“Проводили русалочок,

проводили,

Щоб вони до нас

не ходили,

Та нашого житечка

не ломили,

Та наших дівочок

не ловили.

 

Перед воротьми долина,

А в цій долині калина.

Ой там Галиночка гуляла,

Жемчуг-намисто обірвала.

 

Ой, туди їхав нелюбий,

Став з коника злізати,

Жемчуг-намисто збирати.

Не зсідай, нелюбий,

з коника,

Не з тобою гуляла,

Намисто порвала.

 

Ой, туди їхав миленький,

Став з коника злізати,

Намисто збирати.

 

Збирай, збирай,

миленький,

З тобою я гуляла,

Дороге намисто порвала».

В давнину існував звичай «похорон русалок”: зроблену з соломи фігуру русалки несли «до могили», спалювали або закопували її, а потім влаштовували розваги, співали пісень, раділи. В наш час головна мета обряду забулась, залишки його перетворились на веселі розваги молоді.

Основою Русальних свят є вшанування культу сонця, лісу, дерев, зустріч літа, вдалий підбір пари при одруженні. В лісі (стародавня назва «шум”) люди випалювали ділянки для «просічного господарства», пісня «Йшли дівчата шума завивати» сягає часів родового побуту. Не випадковим є те, що у людей виник та зберігся культ шанування лісу, дерев (в деякій місцевості не можна ламати гілля з дуба на клечання). Наші пращури вірили в те, що на деревах живуть душі померлих дідів-прадідів, які опікуються справами роду, з гіллям вони приходять до свої живих родичів, оберігаючи їх від хвороб, нечистої сили, наврочувань.

В дохристиянську добу люди ховали померлих у лісі, на роздоріжжі, вважаючи, що їм там буде добре. В основі народного свята Семик лежить вірування, що душі померлих пращурів повертаються на землю на сьомій (інколи восьмій) неділі після Великодня. В четвер гуртом йшли до лісу, оздоблювали березу стрічками, «заламували березу», брали з собою крашанки та паски. В народі вірили, що в цей день «русалки б’ються з покійниками».

Одним із стародавніх дохристиянських свят, пов’язаних з очисними функціями води, її заворожінням, було свято «ходіння на води». Наші пращури вважали її «найвищім чистителем і святителем». В дохристиянські часи з метою заворожіння води, запобігання діям нечистої сили, люди всім селом на Русальному тижні або на Петрівку йшли на ставок, щоб віддати шану «найвищому чистителеві й святителеві». Завчасно люди ремонтували громадський млин, робили нові кладки, прочищали місця водопою. Другий етап свята відбувався урочисто, з іграми, піснями, клечальним зіллям. Проводилось свято до схід сонця. Під час сакрального всенародного шестя проводились магічні дії — гри на честь «найвищого чистителя й святителя». Після прийняття християнства та до кінця ХІХ ст., під час хресних ходів на воду, на столі в відрі ставили освячену воду, розкладали хліб з сіллю, коливо, частину якого кидали в воду. Ці ритуали пов’язані з віруванням людей в те, що в воді живуть духи прапрадідів, опікуни людського роду.

У давнину існував звичай очищення сільської криниці, яку охороняли добрі духи вод. Цей звичай зберігся до наших часів, набувши християнського змісту. В народних віруваннях криниця — символ багатства, краси, вірності: «Будь здорова, як вода; багата, як земля; щаслива та весела, як весна». Біля сільської криниці люди насаджували верби, на гілках яких перебували добрі духи вод. Ці опікуни людського роду слідкували за тим, щоб лихі сили не заподіяли лиха людям.

В дохристиянську добу  першого понеділка на  Петрівку проводився  обряд очищення ополонок-копанок. Це свято було виключно жіночим. До схід сонця жінки з малими дітьми йшли на водоймище, розкладали навколо нього багаття, обтикали копанки клечальним зіллям, чисто вдягались, співали магічних пісень:

“Посаджу я вербицю, посаджу я сухую,

А виросте вербиця, а зав’ється криниця

Вербиця зеленая, а криниця погожая

Наша русалонь­ка-дівонька пригожая…”

У цей день не робили по господарству, чистили копанку натщесерце, а лише потім частувалися чаркою, їли.

Впродовж століть ці свята втратили свій анімістичний характер. Після прийняття християнства та до початку ХХ ст. ці святкові шестя проводились під знаком християнської віри: віруючі освячували воду, проводили хресні ходи, їжу складали в освячений посуд.

У  побуті українців збереглося також свято ходіння «на жита». З першими променями сонця всі члени родини йшли насвої  ниви, співаючи:

Виглянь-виглянь, сонечко,

усміхнись,

Наше зело-житечко -

колосись!

Виглянь-виглянь, сонечко,

усміхнись,

Наливайся житечко,

колосись!

Урочисті шестя відбувались на Юрія та на Русальному тижні. Під час шестя виконували веснянки, петрівчані пісні. Люди проводили святкову трапезу, розкладали їжу на межі (частували русалок). З часів прийняття християнства свято ходіння «на ниви» набуло церковного характеру. В ХІХ-ХХ ст. під час «хресних ходів» віруючі йшли в поле з образами, ниви кропили свяченою водою, влаштовували обіди. В ХХІ ст. свято «ходіння на ниви» практично зникло з побуту. До наших часів не зберігся ні цикл святкових пісень, ні зміст ігор. Деякі елементи стародавніх святкувань запозичили діти для сучасних забав.

“…Іди, іди, дощику,

Зварю тобі борщику…

Поставлю на дубу,

Покличу голубу…”

У дохристиянські часи люди уявляли смерть в образі хижої «горної птахи», яка налітала на село. Мешкала вона на болоті чи в лісі, а в село прилітала, щоб ухопити людину. В ХІХ ст. на Поліссі, Волині в лісах мешкало багато яструбів (хижаків), які завдавали шкоди господарству, винищуючи птахів, качок. Обряд «Гонити шуляка» відбувався на початку літа в перший понеділок Петрівки. Господиня, поклавши сокиру на порозі, годувала в хаті курей, а потім виганяла на двір клечальною гілкою, проговорюючи заговори від нечистої сили. Пообідавши вдома, сім’я йшла на «пагорбок», взявши з собою наливку та вдосталь їжі: яйця, ковбасу, пиріжки. Жінки сідали колом, промовляючи: » Дай Боже, нам здоров’я, щоб нас «горні птахи» не знали, щоб нам кури-гуси водились, а курчата лупились, — «Шуляки — Чорні Птахи» губились». У цей день можна було полювати на хижих птахів, сов, шуляків. Вбитих птахів прив’язували на тички, йшли до лісу, а прийшовши, ламали зелені гілки, брали їх в руки, співаючи:

“Гай, гай!

Гай, гай, гай!

Птице чорна, смерте наше,

Ти нас не займай,

Май!

Гай, гай, гай, гай, гай!

Птице-чорна, смерте наша,

Ти нас не займай

Обминай!”

Жінки, ставши в коло, промовляли замовляння, робили різноманітні рухи, що символізувало очищення людей, заворожувало смерть. Участь в ритуалі відвертання смерті брали жінки і діти-підлітки. Під час «Поховання Шуляка — Чорного птаха» розпалювали вогонь (що символізувало очищення вогнем), на якому спалювали двох шуляків та закопували в «могилу» тіло вбитого напередодні шуляка. Люди радісно співали:

“Чорний ворон-птах

у землі, у землі?

А ми, люди, при житті,

при житті!”

Ці обрядові дії символізують життя на землі, вони спрямовані на забезпечення передчасної смерті. В ХІХ ст. вбитих шуляків в ліс не носили. На вигонах гаїв, у лісі проводили колективну трапезу. В ХХ ст. обряд призабувся, проте залишки трансформованого обряду залишились в лісовій місцевості Волині, на Поділлі.

Черпаймо святкову обрядовість з прадавніх джерел духовної культури українців, збережімо її багатогранний колорит для наступних поколінь!

Клара Соколовська,
кандидат історичних наук, професор кафедри українознавства МАУП