РОБІНЗОНА КРУЗО ЗВАЛИ ОЛЕКСАНДРОМ

Прототип Робінзона Крузо Олександр Селькірк народився в 1676 році в містечку Ларго, розташованому у одному із затишних приморських куточків Шотландії на березі Північного моря, в сім’ї черевичника. У майстерні, де з ранніх років йому доводилося допомагати старшим, йому було нудно.

Зате його нестримно тягнуло в харчевню «Червоний лев», розташовану недалеко від їх будинку. Тут збирався бувалий народ, «морські вовки», що побачили казкові країни і дивні звичаї народів світу. Сховавшись за бочки або забившись в темний кут, він слухав розповіді про країну золота Ельдорадо, про відважних моряків і жорстокі шторми, про «Летючого голландця» — вітрильник з командою мерців. Не раз доводилося йому чути про зухвалі набіги корсарів, поєдинки кораблів і награбовані багатства, які лежали на втаємничених островах.

У вісімнадцять років він покинув будинок і відправився в море назустріч своїй дивній долі, що зробила його героєм безсмертної книги Даніеля Дефо «Робінзон Крузо».

Плавання закінчилося для юнака трагічно: судно піддалося нападу французьких піратів. Молодого матроса узяли в полон і продали в рабство.

Але йому вдалося звіль­нитися і найнятися на пірат­ський корабель. З цього моменту для Селькірка починається смуга пригод і невдач, з яких, він, проте, дивним чином виходить цілим і неушкодженим.

Мабуть, небезпечний промисел він обрав недаремно — додому Селькирк повернувся в розкішному одязі, із золотою сережкою у вусі, обручками на пальцях і туго набитим гаманцем. Але удома йому не сиділось. Тихе спокійне життя здавалася нудним і одноманітним. Він вирішує знову відправитися в плавання.

Нагода не змусила себе довго чекати. На початку 1703 року в «Лондон газетт» Селькірк прочитав про те, що знаменитий капітан Вільям Дампьєр на двох кораблях готується зробити нове плавання у Вест-Індію за золотом.

Така перспектива цілком влаштовувала молодого, але вже «хворого» морем, плаваннями і пригодами шотландця. Ось чому серед перших, хто записався в члени екіпажа флотилії Дампьєра, був 27-річний Олександр Селькірк. Йому належало служити боцманом на 16-гарматній галері «Сенк пір». Окрім неї у флотилію Дампьєра входив 26-гарматний бриг «Сент Джордж». Вільям Дампьєр — авантюрист і одночасно учений-натураліст, корсар і мореплавець, успішно продовжував справу знаменитих королівських піратів Френсіса Дрейка і Волтера Релі, що започаткували морське володарюванню Британії.

Мета походу флотилії Дампьєра була чіткою: напад на іспанські судна в морі, захоплення і пограбування міст на суші. Курс — південні моря, країни Латинської Америки. По суті, це була звичайна для того часу грабіжницька експедиція, що прикривалася лише гаслом боротьби з ворожою Англії Іспанією. Дампьєр вийшов в морі на «Сент Джорджі», кораблі, що був подарунком від короля. Услід за ним, в травні 1703 року, покинула береги Туманного Альбіону і швидкохідна галера «Сенк Пір». Біля берегів Ірландії кораблі з’єдналися.

Плавання протікало спокійно, якщо не рахувати смерті капітана судна, на якому служив Селькірк. Замість померлого моряка Дампьєр призначив нового командира Томаса Стредлінга, що зіграв пізніше таку невдячну роль у долі боцмана Селькірка. З цієї миті почалося важке плавання. І не тільки тому, що характер у нового капітана був крутий і жорстокий, але і через те, що тепер кораблі рейдерів пливли по майже не досліджених морях. Морехідний інструмент у той час був дуже ще не досконалий, а карти часто взагалі були відсутні. Півтора роки галера «Сенк Пір» поневірялася морями, періодично вступала у абордажні сутички, здійснювала зухвалі набіги, захоплювала і грабувала кораблі іспанців. З Атлантичного, прямуючи шляхом Магеллана, вийшла в Тихий океан.

Зробивши декілька нальотів на міста, розташовані по чилійському узбережжю, кораблі розійшлися в різні боки». Сенк Пір» піднялася до широти нинішнього міста Вальпараісо і узяла курс на пустинні острови архіпелагу Хуан Фернандес, де команда розраховувала запастися прісною водою і дровами. Тут-то і розігралися ті події, завдяки яким ім’я Селькірка не було забуте історією.

Під час плавання між капітаном галери «Сенк Пір» Томасом Стредлінгом і його боцманом Селькірком не раз виникали спереки, іноді навіть сварки.

Упертий шотландець припав не до двору владолюбному капітанові. Дійшло

до того, що Селькірк вирішив покинути корабель. До речі кажучи, на той час неабияк пошарпаний, корабель вже дав течу. У судновому журналі з’явилася

В судовій книзі з
явився запис: Олександр Селькірк був списаний з судна «за власним бажанням». У шлюпку навантажили сукно і білизна, кременеву рушницю, фунт пороху, кулі і кресало, декілька фунтів тютюну, сокиру, ніж, казан, не забули навіть про Святе письмо — Біблію.

Селькірка чекала цілком «комфортабельне» життя на незаселеному острові Мас-а-Тьєрра, що входить в архіпелаг Хуан Фернандес і розташований в шестистах кілометрах на захід від Чилі. Селькірк вважав за краще довіритися долі на одному з пустинних островів цього архіпелагу, ніж залишатися на старому кораблі під керівництвом ворожого йому командира. У душі екс-боцман сподівався, що довго пробути на острові у становищі добровільного в’язня йому не доведеться. Адже кораблі досить часто заходять сюди за прісною водою. А поки що йому, щоб не померти з голоду, потрібно було піклуватися про їжу — їстівних припасів йому залишили лише на один день.

На щастя, на острові виявилася безліч диких кіз. Це означало, що поки є порох і кулі, продукти йому забезпечені. Час йшов, бажання побути на самоті минуло, а швидке визволення з добровільного заточення, на яке він так сподівався, не приходило. Хочеш не хочеш довелося піклуватися не лише про сьогодення, але думати про майбутнє життя на клаптику землі, загубленому в океані. Обстеживши свої «володіння» Селькірк встановив, що острів вкритий густою рослинністю і має близько двадцяти кілометрів завдовжки і п’ять завширшки. На березі можна було полювати на черепах і збирати в піску їх яйця. У великій кількості на острові водилися птахи, поблизу берегів зустрічалися навіть лангусти і тюлені.

Перші місяці Олександру було особливо важко. І не стільки від того, що доводилося щогодини вести боротьбу за існування, скільки через повну самотність.

Дедалі менше залишалося надії на швидке визволення і все частіше охоплював Селькірка страх при думці, що йому призначено  пробути в цьомк добровільному засланні багато років, а, може  і все життя. Землю, яка його прихистила в океані, він вже проклинав, як і ту годину, коли зважився на свій необдуманий вчинок. Тоді боцман і гадки не мав, що корабель «Сэнк пір» незабаром після того, як він його покинув, зазнав краху і майже уся його  команда загинулаю...

Як він сам потім розповідав, вісімнадцять місяців було потрібно для того, щоб звикнути до самотності і примиритися зі своєю долею.

Але надія не залишала його ніколи. Щодня Селькірк підіймався на саму високу гору і годинами вдивлявся в горизонт. Немало праці, вигадки і винахідливості було потрібно для того, щоб налагодити «нормальне» життя на незаселеному острові. Селькірк побудував дві хатини з колод і листя, обладнав помешкання всередині. Одна кімнати служила йому «кабінетом» і «спальнею», в іншій — він готував їжу. Коли  його одяг остаточно розповзся від вологи і солоної води, він зшив за допомогою простого цвяха, що служив йому голкою, одяг з козиних шкур. Закінчивши трудовий день, Селькірк відпочивав або... теслярував. Він, наприклад, виготовив скриньку і прикрасив її майстерним різьбленням, а кокосовий горіх перетворив на вишукану чашу для питва. Подібно до первісних людей він навчився добувати вогонь тертям, а коли у нього кінчився порох — став ловити руками диких кіз.

Швидкість і спритність, необхідні для цього, далися йому нелегко. Одного дня під час такого полювання, намагаючись упіймати козу, він зірвався разом з нею у прірву і три доби пролежав там непритомним.

Після цього, на той випадок, якщо він раптом захворіє або через інші причини не зможе більше переслідувати тварин, Селькірк став підрізувати у козенят сухожилля ніг, після чого ті втрачали жвавість і ставали доступнішими для беззбройного мисливця. Справ­жнім лихом для нього стали щурі, які у великій кількості розвелися на острові. Вони безстрашно снували по хижі, гризли усе, що могли. Щоб позбавитися від них, довелося приручити... здичавілих кішок, завезених на острів кораблями рід­кісних відві­дувачів.

Здоровий клімат і щоденна праця зміцнили сили і здоров’я боцмана. Він вже не зазнавав тих мук самотності, які мучили його на початку перебування на острові. Подібне життя, за словами тих, кому довелося чути розповіді Селькірка після його порятунку, стало здаватися йому не таким вже неприємним. Він звикся з думкою про те, що надовго відлучний від людського суспільства. Пройшло більше чотирьох років. Тисяча п’ятсот вісімдесят днів і ночей наодинці з природою! Це були роки напруги усіх фізичних і моральних сил, боротьба зі смутком, поганим настроєм, тугою і відчаєм. Робота стала кращими ліками від хвороби самотності. Селькірк мав чудовий для таких умо характер: настирливість в досягненні мети, заповзятливість у роботі.

Такими самим рисами буде наділений його літературний побратим — майбутній Робінзон Крузо.

На початку 1709 року відлюдництву Селькірка прийшов кінець. Днем позбавлення від самотності для нього стало тридцять перше січня. Опівдні зі свого спостережного поста, звідки він щоденно з тугою вдивлявся в далечінь, Селькірк помітив точку на горизонті. Вітрило! Перший раз за стільки років на горизонті з’явився корабель. Невже він пройде повз острів?! Треба було швидше подати сигнал, привернути. увагу мореплавців. Але і без того було видно, що судно чітко тримає курс до берега острова Мас-а-Тьєрра. Коли корабель підійшов досить близько і кинув якір, від нього відчалила шлюпка з матросами.

 Можна уявити, як були здивовані матроси, зустрівши на березі «дику людину» в звіриних шкурах, що обросла. Селькірк на мить втратив дар мови, наче забув англійську. І тільки, опинившись на борту «Дьюка» — так називалося судно,  яке визволило моряка з добровільного заточення, — він нарешті заговорив і розповів про те, що з ним сталося. Сталося так, що «Дьюком» командував Вудс Роджерс —один із сподвижників знайомого Селькірку «морського розбійника» Вільяма Дампьєра. У числі інших кораблів його флотилії «Дьюк» здійснював тривалий і небезпечний рейд по семи морях. Тому відразу відправитися додому Селькірку не вдалося. На «Дьюку» після того, як 14 лютого судно знялося з якоря біля острова Мас-а-Тьєрра, йому довелося проплисти навколо світу.

І тільки через тридцять три місяці, 14 жовтня 1711 року, він повернувся в Англію, ставши до цього часу капітаном захопленого під час походу вітрильника «Інкріз». Коли лондонці дізналися про пригоди свого земляка Селькірк став популярною особою в англійській столиці. Ніжитися у променях загальної уваги Селькірку довелося недовго. Небагатослівний Олександр не умів барвисто і яскраво розповідати про пережите і швидко надокучив публіці, перестав бути для неї забавою. Тоді він поїхав у свій рідний Ларго.

Зустріли його тут спочатку привітно. Потім відношення до нього змінилося.

Перебування на острові не пройшло безслідно: тьмяний вигляд і похмурий погляд Селькірка відлякували людей, а його мовчазність і замкнутість дратували. Через кілька років Селькірк повернувся на флот, став лейтенантом на службі його величності короля Великобританії. Йому доручили командувати кораблем «Веймаус». Під час чергового плавання до берегів Західної Африки у 1720 році Селькірк помер від тропічної лихоманки і був похований з військовими почестями.

Переклад українською Романа Темчука