Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Містика кінематографу

Існує чимало визначень кіно. Від «найважливішого з мистецтв» В.Леніна до «правди у 24 кадри в секунду» Жан-Люка Годара. От тільки правда ця, на додачу, ще й досить таки містична штука.

Чому? Хоча б тому, що у зворотному перекладі з польської ця фраза виглядатиме як «кіно-містичне мистецтво». Річ у тім, що мистецтво польською — «штука». А в українській мові, напевне, під впливом російської натяк на мистецтво залишився хіба що у словах «штукарство» та «штукатур».

Українське кіно повите особливою містикою. Ми закінчили це розслідування в День українського кіно. Так от — День є. Є окремі фільми. Дехто навіть їх бачив. Ще живі кілька знакових постатей європейського штибу. Є пара кіностудій і навіть національна спілка кіномитців. А от кінематографу…

Характерно, що за радянських часів Україна не мала навіть ознак незалежної держави. Проте існував визнаний усім світом феномен українського кіно зі школою Олександра Довженка, з національно-романтичним нуртом молодих режисерів-шестидесятників, з унікальною постаттю скульптора, драматурга і кінорежисера Івана Кавалєрідзе, котрий стояв дещо осторонь соцреалізму, зате був в авангарді світового мистецтва. У незалежній Україні все — з точністю до навпаки. Суцільна містика!

Хоча є у цій не витлумаченій парадоксальності світлі мотиви. Скажімо, освічені глядачі, чий смак вихований не на віртуальних вулицях 95-го кварталу, зі здивуванням пізнають у творчому почерку молодого кінорежисера Максима Мехеди руку великого майстра Кавалєрідзе. І то не копіювання, не імітація, а щось таке, що на складові не препаруєш. І це радує…

А тепер повернімося до конкретики, яку важко пояснити, спираючись на все ще міцненькі, хоч і розхитані підвалини марксистського «наукового» матеріалізму. За радянських часів обов’язковим до позакласного читання був документальний твір радянської письменниці Ніни Ільїної «Четверта висота» — про нашу землячку, киянку Маріонеллу Корольову. І рідні, і друзі звали її Гулею. Справді ідеальна дитина: відмінниця, піонерка, комсомолка, спортсменка, а ще з трьох років — кіноактриса. І все це без тіні іронії. Для довоєнного покоління вона була непідробним ідеалом.

Та дивна історія, котра закарбувалась у пам’яті тих, хто працював разом із Гулею в кіно. У 1936-му році наш земляк, режисер Леонід Луков знімав на Київській кінофабриці (так воно тоді називалось) уже забуту стрічку «Я люблю». Маріонелла Корольова, якій тоді ледь виповнилося 14, грала у цьому фільмі епізодичну роль дівчинки, що плаче над труною свого діда-шахтаря, котрий загинув у забої. Фільм був, звісно, про старі часи, бо в радянських забоях шахтарі, як усім було відомо, не гинули. А якщо вмирали, то від старості і над ними не плакали, а співали «Інтернаціонал».

Та до біса кпини! Актор, котрий грав діда, багато років потому розповідав письменниці Ільїній, що дівчина на зйомках плакала над ним СПРАВЖНІМИ сльозами. І коли він це зрозумів, у нього волосся на голові заворушилося від страху. Письменниця не розвинула цю тему. Або ж редактор коротнув. Тож доведеться це зробити нам. За старою акторською прикметою, яка перейшла з театру і в кіно, плакати на сцені справжніми сльозами означало накликати на себе страшну біду.

У 1942-му році Маріонелла Корольова добровільно пішла з роботи у тиловому шпиталі і зголосилася на фронт. За кілька місяців під час одного з жорстоких боїв на правому березі Дону санінструктор Корольова підняла в контратаку військовий підрозділ і загинула солдатською смертю — від ворожої кулі. Як накликала! Мало хто знає, що Маріонелла залишила в тилу під наглядом своєї матері крихітного сина, якому, здається, ще й рочку не виповнилося. Та навіть материнський інстинкт не втримав її від тої самовбивчої контратаки. Чому? Переконаність, що вона і в житті має бути такою, як її героїня на екрані? Чи ще щось глибинніше? Не знаємо, не знаємо, хоча думали про це багато. І не раз.

Ті ж самі тридцяті роки, конкретно 1936-37-й. Ще один наш земляк, кінорежисер Народницький знімає до сторіччя від смерті Олександра Пушкіна фільм «Юність поета». Як людина, мистецьки освічена — здобув диплом художника-живописця ще до 1917-го року — Народицький вибирає з тисяч претендентів на роль Пушкіна-підлітка і його друзів по Царськосєльському ліцею хлопчиків, схожих не лише портретно, а й за їхнім внутрішнім психологічним станом. На жаль, ця робота так і залишилася недооціненою і тодішніми, і нинішніми кінознавцями. Ну подумаєш, ще один біографічний фільм! А от і не «ще один». У 1937-му році спеціальне міжнародне журі Всесвітньої виставки у Парижі присвоїло картині Велику Золоту медаль. Це унікальна нагорода, з якою не порівняти навіть одіозного «Оскара» або золотих левів, золоті пальмові гілки та іншу флору і фауну сучасних міжнародних фестивалів.

І от настає 22 червня 1941-го року. Війна! Тридцятип’ятирічний Народицький як кінорежисер має бронь від мобілізації. Його юні актори, сімнадцятирічні Валентин Литовський (Пушкін), Анатолій Мурузін (Пущін), Олег Липкін (Дельвіг) та Ян Парамонов, що зіграв Кюхельбекера, додають собі два роки і йдуть на фронт. І живими не повертаються. Про загибель своїх юних акторів Народицький дізнався лише після війни. А тоді, у 41-му він здав свою бронь і півтора роки воював рядовим бійцем спеціального винищувального батальйону. Тільки в 1943-му після поранення і шпиталю його «списали в кінематограф». Подальше творче життя Майстра пов’язане з Київською кіностудією імені Довженка та Київським інститутом театру і кіно імені Карпенка-Карого. Прожив 98 років, помер у 2004-му.

Крім режисера Народицького і чотирьох юних акторів, ніхто зі знімальної групи фільму «Юність поета» захищати батьківщину зі зброєю в руках не зголосився. Кували Перемогу в павільйонах Ташкентської кіностудії...

В один час зі зйомками фільму про Пушкіна ще один наш земляк режисер Марко Донськой поставив кінотрилогію про ще одну непересічну, хоча й неоднозначну постать російської і радянської літератури — Максима Горького (Олексій Пєшков). Донськой взагалі — особистість в українському радянському кіно вражаюча. Скажімо, в усіх кіноакадеміях та на кінофакультетах вузів світу покадрово вивчають повоєнні італійські художні фільми, об’єднані загальним терміном «неореалізм». Що не фільм — то ім’я! Навіть не ім’я — епоха. Вісконті, Де Санті, Росселліні, Де Сіка — не просто геніальний режисер, а й неперевершений актор, актриси Анна Маньяні та Сільвана Мангана! І всі вони, не змовляючись, стверджують, що естетика італійського неореалізму сягає корінням до традицій українського кіно, особливо фільмів Марка Донського. У радянських мистецьких вузах про це не говорять. У радянських мистецьких організаціях на Донського пишуть доноси і, зрештою, виживають з України. Але про це — іншим разом.

Повернімося до славетної кінотрилогії про Максима Горького: «Дитинство. В людях. Мої університети». Половина успіху фільмів — дивовижно талановитий Олексій Ларський, що навіть не зіграв, а прожив роль Горького-підлітка. Хлопцю пророчили дивовижну і велику акторську кар’єру, у нього було те, чого не вистачає чи не абсолютній більшості дорослих виконавців. Олексій був стовідсотково переконливим, навіть коли мовчав у кадрі.

Не судилося! У 41-му Олексій Ларський, як і його ровесники з фільму про Пушкіна, додавши собі років, пішов на фронт. Він загинув 1943-го року в бою за село Кіліно — це в Новгородській області. Там було пекло. Бо в самій лише братній могилі посеред села лежить 800 загиблих червоноармійців. А скільки ще померло у прифронтових та тилових шпиталях! Може це комусь і не сподобається, але на наше переконання, ця точка на карті не варта була смерті навіть одного Олексія Ларського, геніального актора, що не відбувся. Аргумент? Сьогодні Кіліно — вимерле село з гігантською братньою могилою в центрі.

І останній епізод, котрий підтверджує містичну, але жахливу тезу — на війні смерть, перш за все, забирає найталановитіших. Тому, що вбивати — це не їхнє покликання. Вони народжені творити, а тому особливо беззахисні. Але не заслуговує доброго слова та влада, для якої вищезгадані юні таланти, що принесли їй, владі всесвітню славу, — лише «гарматне м’ясо», приречене на забій.

Пробачте, ми дещо забігли вперед. Бо є ще один епізод… наприкінці 30-х років найпопулярніший в СРСР дитячий письменник Аркадій Гайдар подав на студію сценарій фільму «Тимур і його команда». Почались нескінченні рецензування, узгодження і редагування — від ідеологічного відділу ЦК ВКП(б) до головного управління пожежної охорони НКВС. І кожен з двадцяти чи двадцяти двох цензорів намагався довести, що саме його точка зору є найголовнішою. Аркадій Гайдар тим часом на основі сценарію написав повість під тією ж назвою. І досить оперативно надрукував її, оскільки шлях радянської книжки до читача був коротший одіссеї радянського фільму. Тож картина з’явилась на екрані вже на хвилі неймовірної популярності нового твору автора.

Сюжет фільму будується на протистоянні хорошого хлопця-піонера на ім’я Тимур і його ровесника, нехорошого хулігана Мишка на прізвисько Квакін. Режисер Олександр Розумний, ще один наш земляк і один із перших майстрів радянського кіно, безпомилково вгадав у виборі юних акторів на ці ролі. Тимура зіграв Лівій Щипачов, а Квакіна — Борис Ясень. Як і в усіх творах Аркадія Гайдара, тема невідворотної війни звучала в фільмі надзвичайно сильно.

Війна прийшла через рік після прем’єри. «Білобілетник» Аркадій Голиков (Гайдар), списаний з військової служби ще в середині 20-х років, домігся аби його послали на фронт військовим кореспондентом. Писав про оборону Києва, тут-таки потрапив в оточення, за деякими даними не вийшов з нього, бо поступився своїм місцем в останньому літаку дітям-сиротам. Партизанив, але недовго. Загинув, як писали тоді в документах «у вогневій сутичці на залізничному переїзді біля села Ліпляве Черкаської області».

“Поганий хлопчик» Борис Ясень, як і всі юні герої нашої розповіді, перехитрив військкомат, пішов на фронт і віддав своє життя влітку страшного 1942-го року.

А як же виконавець ролі хорошого хлопчика Тимура? Він, як і належить чесному радянському піонеру, не став обманювати старших і додавати собі років, а разом із батьками з комфортом відбув у глибокий тил — чекати свого строку призову. А коли цей строк надійшов у 1943-му році, Лівій Щипачов уже мав, грубо кажучи, «залізну» бронь. Оскільки якраз закінчив спеціальну школу для особливо обдарованих дітей і готувався до вступу у найпрестижніший Художній інститут імені Сурикова. Його батько Степан Щипачов, живий класик радянської поезії, облауреачений Сталінською премією першого ступеню за поему «Павлик Морозов», мав підстави пишатися своїм сином. Далі життя у Лівія-Тимура складалося запрограмовано-благополучно. Численні виставки, вступ без проблем до Спілки художників СРСР, творчі відрядження за кордон…

Що цікаво: всупереч численним міфам про Аркадія Голікова-Гайдара, у нього були свої серйозні порахунки з радянською владою. Вже після його загибелі упорядники зібрання творів письменника зі здивуванням встановили, що Гайдар — чи не єдиний радянський письменник, член партії з чотирнадцяти років, у жодному своєму творі жодного разу не згадав вождя і вчителя всіх трудящих товариша Сталіна. А коли кінорежисер Розумний, як водиться, на свій розсуд дописав коротенький, на півтори хвилини діалог Тимура з його подругою на тлі статуї Сталіна, Гайдар зажадав цей епізод з уже готового фільму викинути, аргументувавши це так: «Я ніколи в житті нічиєї дупи не лизав і робити цього не збираюсь!»

Але «неправильний» радянський письменник Аркадій Гайдар рвався на фронт, хоча без проблем міг би відсидітися у тилу. І згаданий вище кінорежисер Народицький теж міг би спокійно відробляти на Ташкентській кіностудії посилений пайок, знімаючи так звані «патріотичні» фільми, про які сьогодні не пам’ятають навіть фахівці. Але вони обидва взяли до рук зброю і пішли на війну. Як і виконавець ролі «поганого хлопчика Квакіна» — Борис Ясень. Як і геніальний юний актор Олексій Ларський. Як і дивовижний квартет — юні Пушкін-Литовський, Пущін-Мурузін, Дельвіг-Литкін, Кюхельбекер-Парамонов. Як і Маріонелла Корольова і таємничий виконавець ролі Максима Горького у заключному фільмі Марка Донського — Микола Вальберт. Все, що залишилося від нього — це прізвище в титрах. І більше — жодної згадки в жодних архівах.

Та зводити все до проблеми «хороший хлопчик-поганий хлопчик» — то опускатися до рівня наївно-викривальної журналістики часів горбачовської перебудови. Не все було так просто — і з тим же Лівієм Щипачовим. Так, він писав і досить професійно, в міцній реалістичній манері, красиві полотна з красивого начебто життя радянських людей. Поза сумнівами, певну художню цінність ці картини мали. Інакше б деякі з них не зберігалися й досі в запасниках славетної Третьяковської галереї. Можливо, з часом і їх переосмислять. Побачать під іншим ракурсом, поцінують. Та от загадка — коли в останні роки життя Лівія Степановича прихопила важка жахлива хвороба, він, замість берегти сили, несподівано для тих, хто його знав, написав диптих на… релігійну тему, обравши один із найскладніших морально-філософських конфліктів — зраду Іудою свого вчителя Ісуса. Що ж так мучило художника, колишнього улюбленця дитячої і дорослої кіно аудиторії в той момент, коли він зрозумів, що настав час платити по найвищому рахунку — за все, що зробив, а головне, чого НЕ зробив колись.

Для порівняння: у 1943-му році Кларк Гейбл, тодішня зірка номер один в американському кіно («Віднесені вітром», «Заколот на «Баунті») скористався своєю популярністю і прорвався на війну. Призовні комісії офіційно відмовили йому під тим приводом, що, згідно з американськими законами, навіть під час загальної мобілізації чоловіків, старших 35 років, до війська не беруть. В СРСР у цей час гнали у так зване Народне ополчення 60-річних докторів наук, котрі ніколи не тримали в руках зброю. Перша атака для них ставала останньою.

Та повернімося до Кларка Гейбла, якому на той час було близько 40. Він буквально прорвався в бомбардувальну авіацію і як бортовий стрілець легендарної «Літаючої фортеці» взяв участь у п’яти нальотах на Німеччину. Після чого командування американських військово-повітряних сил згідно, знову ж таки, з законодавством про військову службу ДЕМОБІЛІЗУВАЛО бортового стрільця Гейбла як такого, що благополучно виконав свою норму бойових вильотів. Герой намагався знову обійти закон, але його відправили додому в США під конвоєм! Ось вам ставлення до людей, які є символом і гордістю своєї нації.

А тепер — про отой скорботний список дивовижних юних талантів, акторів радянського довоєнного кіно. Як ви вважаєте: невже ніхто у військкоматах не зрозумів, що хлопці їх дурять? Що їм насправді не 19, а, дай Боже, 17? Це перше. А друге: фільмів тоді знімали мало, відтак популярних акторів знала в повному розумінні ВСЯ країна. Бо в кіно тоді ходили, як до 1917-го у церкву: щонеділі, сім’ями, святково зодягненими. Чому ж із такою легкістю пожертвували людьми, які вже принесли світову славу своїй країні? Згадайте найвищі міжнародні нагороди фільмів, у яких вони грали.

Немає відповіді. Як немає відповіді й на те, чому ЦЯ держава, за якою й досі плаче чимало людей, і не тільки літніх, фактично ще раз убила Олександра Пушкіна, Максима Горького, Дельвіга, Пущіна, Кюхельбекера… якась зловісна містика.

В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com