Скарбниця зарубіжної україніки в Україні

...нерідко українські терени потрапляли в досить агресивне політико-культурне середовище, що в подальшому негативно відобразилося на ступені комплектації та стану збереженості національної архівної спадщини. Зокрема лише політичні події ХХ ст. призвели до того, що поза межами України опинилося близько 40% соціально, політично та історично значущих архівних документів.

У 2012 році виповнюється п’ять років із дня створення наймолодшої архівної установи України — Центрального державного архіву зарубіжної україніки (ЦДАЗУ). Тож ми ведемо нашу розмову з кандидатом історичних наук, джерелознавцем, істориком і архівістом, директором ЦДАЗУ Владиславом Берковським. Після стажування в наукових установах Польщі та захисту дисертації  при Інституті Історії Університету Марії Кюрі-Склодовської в Любліні (2006 р.), В.Берковський працював керівником Виставкового центру Держкомархіву та Центрального державного архіву України при Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (2006-2009 рр.). Починаючи з 2008 він очолював науково-методичну раду ЦДАВО України. Із 2009 р. — член правління Спілки архівістів України, а з 2010 — голова ради директорів Центральних державних архівних установ України.

— В цьому році Центральному державному архіву зарубіжної україніки виповнилося п’ять років. Це загалом досить незначний проміжок часу як для державної інституції, а чи пам’ятаєте ви про сам процес створення вашої установи та чому вона постала лише на 16-му році української незалежності?

— Наш архів був створений за розпорядженням Кабінету Міністрів України № 279-р від 12 травня 2007 року  як координаційний центр з питань роботи з документами архівної україніки, що зберігаються в інших державних архівах та архівних підрозділах організацій та громадських об’єднань, в окремих юридичних осіб та громадян України, а також в іноземців та осіб без громадянства. Що загалом завершило більш ніж 15-річну дискусію щодо необхідності централізованого зберігання архівної спадщини української діаспори. Безпосереднім же передвісником нашої установи стало створення у квітні 2006 р. робочої групи, яка, на виконання Державної програми розвитку архівної справи на 2006-2010 рр., мала розробити Концепцію створення державного архіву для централізованого зберігання електронних документів та інформаційних ресурсів. Саме в рамках діяльності даної групи і було розроблено Концепцію створення Центрального державного архіву зарубіжної україніки. Початкові нелегкі організаційні кроки лягли на плечі перших директорів нашого архіву Л.В.Терещук та особливо Ю.Я.Кулініча. Хоча лише влітку 2010 року наш архів отримав своє просторе приміщення (площею понад 600 кв. м) з читальною залою, в тому числі — 4 архівосховища (200 кв. м), обладнані сучасними системами кліматичного контролю, приміщення для проведення дезінсекції та дезінфекції документів. Що значно підвищило ефективність нашої роботи. Адже особливий акцент у міжнародній діяльності ми приділяємо поглибленню взаємодії із закордонним українством, віднайдені та наповненні Національного архівного фонду документами, що належать до культурної спадщини українського народу та з різних причин перебувають за кордоном.

— Дійсно, багатовікове перебування українських земель у межах та складі інших держав призвело до того, що значна кількість матеріальних та духовних цінностей України опинилася в інших столицях наших сусідів близьких і далеких?

— Це справді так. Адже нерідко українські терени потрапляли в досить агресивне політико-культурне середовище, що в подальшому негативно відобразилося на ступені комплектації та стану збереженості національної архівної спадщини. Зокрема лише політичні події ХХ ст. призвели до того, що поза межами України опинилося близько 40 % соціально, політично та історично значущих архівних документів. Тож вповні логічно, що з отриманням незалежності перед нашою суверенною державою постало питання необхідності розроблення державної політики й у напрямку повернення національної історико-культурної спадщини, а в першу чергу — документальної спадщини. Адже остання з огляду на свою культурну (духовну) цінність для української нації є базовою складовою загальнонаціональної колективної пам’яті. Тим паче, що ми значно відстали в порівнянні з іншими східноєвропейськими державами, у напрямку інституалізації повернення на Батьківщину потужного пласту культурних цінностей, створених українською еміграцією та зарубіжним українством.

— Якими за цей час склалися головні напрямки діяльності вашої наймолодшої в Україні архівної установи?

— Перш за все зусилля працівників архіву спрямовані на активізацію міжнародного співробітництва у сфері архівної справи, а також здійснюється наполеглива робота з безперервного поповнення Національного архівного фонду новими матеріалами, подальшому їх упорядкуванню та збереженню, створенню довідкового апарату до документів; реєстрації архівної україніки, що зберігається в зарубіжних та українських установах; інтенсивному використанню документальної інформації в науково-дослідній та просвітницькій діяльності тощо.

— Хотілося б детальніше почути про результати вашого міжнародного співробітництва?

— Оскільки наша архівна установа спеціалізується на зарубіжній україніці тому ми тісно співпрацює з Мініс­терством закордонних справ України, з Державною службою контролю за перемі­щенням культурних цінностей через державний кордон при Міністерстві культури і туризму України. А в лютому 2008 року архів пройшов акредитацію при Київській регіональній митниці, що значно спростило процес надходження та пересилки документів від української діаспори.

Ну а сам процес подальшого практичного використання документів здійсню­ється архівом у багатьох напрямках: перш за все у фундаментальних наукових дослідженнях, при підготовці дослідницьких студентських (курсових, бакалаврських, магістерських) та учнівських робіт по лінії Малої академії наук; у статтях, на радіо та телебаченні; у тематичних виставках, під час лекцій для школярів та студентської молоді; на наукових та пресових конференціях, круглих столах та для інших організаційних заходів.

— А чи пам’ятаєте ви про найперші надходження документів із закордону та формування найперших фондів?

— Так вже на кінець 2007 р. саме завдяки підтримки МЗС України до архіву на постійне державне зберігання надійшли перші документи. Це були документи Ольги Андрич-Порохівської з Румунії, дочки голови Комітету ім. Симона Петлюри в Румунії полковника Гната Порохівського. Саме вони і сформували фонд № 1 «Колекція документів діячів політичної та воєнної еміграції в Румунії міжвоєнного періоду». А наступним потужним надходженням архівних документів до ЦДАЗУ стала передача генеральним консулом України у Пряшеві (Словаччина) Є. Перебийнісом «Пряшівської колекції» — документів української еміграції у Чехословаччині міжвоєнного та  воєнного періодів (документальні комплекси українського мовознавця Агенора Артимовича, бібліографа Петра Зленка, етнографа Миколи Секретара та інших знаних осіб). Також до складу цієї колекції увійшли: добірка рідкісних та рукописних книг і стародруків XVI — початку ХХ ст., документи різних еміграційних установ та організацій (Музею визвольної боротьби в Празі, Українських вільного та господарського університетів, Українського національного театру в Пряшеві тощо). Врешті окрасою колекції стало зібрання оригіналів печаток та штампів українських еміграційних установ та організацій в міжвоєнній Чехословаччині. Саме на основі цих документів 24 квітня 2008 р. архів провів першу свою виставку архівних документів.

— Хотілося б детальніше почути про вашу основну діяльність — налагодження співпраці архіву з українською діаспорою?

— Слід зазначити, що попри певні складнощі, пов’язані з налагодженням зазначеної співпраці, а також переконанням зарубіжного українства не лише у потребі збереження їх історико-культурної спадщини, але й у необхідності її передавання на зберігання саме до ЦДАЗУ , робота показала позитивну динаміку.

Першим досягненням в даній царині стало підписання, у 2009 р., угоди на приймання на державне зберігання родинного архіву відомого громадського та релігійного діяча з США — Валентина Кохно (протягом 2009-2010 років до нас на зберігання надійшов фонд Українського Православного Братства імені митрополита Василя Липківського: документи про діяльність, як самого митрополита В. Липківського, так і відомих релігійних діячів — архієпископа Бориспільського та керуючого Українського Православного Вікаріату УПЦ (КП) в США та Канаді Степана Біляка, протодиякона Української Православної Автокефальної Церкви Василя Потієнка та інших. Разом з тим до архіву постійно звертаються окремі представники зарубіжного українства з пропозицією прийняти на зберігання їх документи. У 2009 р. з таким бажанням виступила знана українська поетеса та громадський діяч зі США Ганна Черінь, україн­ська письменниця з Франції Наталя Замулко-Дюбуше, голова Спілки українських письменників Ізраїлю, письменник та головний редактор міжнародного літературно-публіцистичного часопису «Соборність» Олександр Деко, музикант та громадський діяч Олександр Щур (Угорщина). Загалом же за період 2010-2011 рр. до ЦДАЗУ від представників української діаспори надійшли численні документи: Чиказької філії об’єднання демократичної Української молоді (США), Української Революційно-демократичної партії (США), Ліги українських меценатів, Світового Конгресу Вільних Українців, Організації Державного Відродження України, Координаційної ради ідеологічно споріднених націоналістичних організацій, Об’єднання Українських академічних товариств «Зарево», Українського визвольного Фонду, Українського національного об’єднання в Канаді, редакції газети «Самостійна Україна», Проводу Українських Націоналістів та Організації Українських Націоналістів, Української Народної Республіки в екзилі, Свято-Введенської парафії УАПЦ (м. Ашафенбург, Німеччина) та Австралійсько-Новозеландської Єпархії УАПЦ, Українського від­ділення Міжнародної культурно-освітньої асоціації, Української скаутської організації «ПЛАСТ», Українського допомогового Комітету в Тюрінгії (Німеччина), Товариства прихильників української культури в м. Курітіба (Бразилія) та інших. Крім того фонди архіву поповнилися документами видатних українців з діаспори — Богдана Беднарського, Ігора Біра, Ілька Борщака, Любомира Винара, Марії Волошиної, Полікарпа Геращенка, Аркадія Жуковського, Олега Лащенка, Софії та Андрія Мельників, Наталі Пазуняк, Олександра Сухенка, Лесі Храпливої-Щур, дружини Євгена Коновальця Ольги.

— А чи є ще якісь особливі зібрання чи колекції?

— Загальна чисельність документів, що надійшли на державне зберігання до наших основних фондів за останні два роки сягнула маже 40 тис. документів. Але зазначимо, що окрім власне архівних зібрань та колекцій починаючи з 2009 р., ЦДАЗУ прийняв також на державне зберігання й значну за розмірами бібліотечну колекцію видань української діаспори. Власне на основі даної колекції було сформовано 4 бібліотечні фонди видань української діаспори за період 1870-2011 років, обсягом у 5604 одиниці зберігання книжкового фонду та понад 29 тис. одиниць зберігання газетно-журнального фонду. Наш бібліотечний фонд включає  раритетні видання з видавництв «Говерля» у Нью-Йорку, «Молоде життя» в Аугсбурзі, «Українське слово» в Регенсбурзі, а також Української Вільної Академії Наук в Канаді), книги з особистих бібліотек Аркадія Жуковського, Лесі Храпливої-Щур, періодику української діаспори в Австрії, Бразилії, Канаді, Німеччині, Польщі, США, Франції та Чехословаччини. Цікавим також є музейний фонд нашого архіву, в якому зібрано особисті речі відомих діячів, нагороди, кліше фотографій, оригінали печаток та штампів різноманітних установ і організацій, у тому числі Ліги Націй Східної Європи, Українського Академічного Комітету в Празі, Української Драматичної Студії в Парижі тощо.

— Які проблеми ви бачите у діяльності архіву та які ставите перед собою завдання на майбутнє?

— Основною метою роботи архіву у перспективі повинне стати створення повного реєстру зарубіжної україніки, вже переданої до України, та подальша розробка можливостей концентрації цих документів в одній (бажано в нашій) установі. Робота в даному напрямку в перспективі мала б вирішити ту негативну ситуацію, що склалася в Україні за останні 20 років, коли закордонні організації та приватні особи, не зважаючи на специфіку українського архівного та гуманітарного простору, передавали та передають архівні документи до різного роду вищих навчальних закладів, науково-дослідних інститутів тощо. Більш того доволі частим явищем є передачі архівних документів на зберігання до не пристосованих шкільних музеїв та бібліотек. Як результат, відбувається не лише розпорошення архівних колекцій між різними установами, але й значно ускладнюється забезпечення збереженості документів та доступ до них дослідників. Наприклад, попри вимоги українського законодавства щодо безкоштовного відкритого доступу до архівів, окремі вітчизняні бібліотеки та музеї, які на сьогодні зберігають документи української діаспори, вимагають гроші за доступ до спадщини зарубіжного українства. Також доволі поширеним явищем є зберігання переданої архівної спадщини в неупорядкованому вигляді і, як результат, відсутності можливостей для дослідника скористатися з цих матеріалів. Часом така затримка може тривати понад 10 років, адже наукові бібліотеки університетів та інститутів не мають в своєму штаті ані професійних архівістів, ані належних умов зберігання, ані належних коштів для проведення дезінфекції, реставрації та відновлення пошкоджених документів. Врешті непоодинокими є випадки втрати та знищення архівних документів у непрофільних установах, а також їх надходження в Україну з порушенням вимог чинного законодавства.

Також нагальним сьогодні є створення реєстру установ, що зберігають архівну україніку поза межами України та реєстру архівної україніки в установах і організаціях окремих країн. В цьому напрямку архівом вже підготовлено довідники стосовно архівної україніки в Білорусі, Болгарії, Польщі. І зрештою також важливим є надання консультативної допомоги українським установам та організаціям за кордоном щодо впорядкування архівних фондів, а також налагодження більш тісної співпраці з ними в напрямку передавання архівної спадщини на постійне зберігання до ЦДАЗУ. Як приклад, можна навести підписані угоди з Бібліотекою та архівом ім. Т . Г . Шевченко Союзу Українців у Великій Британії (2010), Фундацією ім. Олега Ольжича (2010), культурно-просвітницьким товариством «Українська родина» (Російська Федерація). В контексті цього напрямку не можна не відзначити перспективну ініціативу щодо створення електронної бібліотеки української діаспори, яка дала б можливість безкоштовного та необмеженого доступу дослідників з усіх куточків планети отримати доступ до історико-культурної спадщини зарубіжного українства.

— Я бажаю вам здійснення усіх ваших творчих задумів та планів, адже відродження національної ідентичності українців, пряме відношення до якого має ваша архівна установа, є пріоритетним завданням сучасної Української держави!

— Так дійсно, підсумовуючи нашу розмову слід зазначити, що для українського народу отримання та повернення національної історико-культурної спадщини — це не лише просте її переміщенням з однієї країну в іншу, а це підґрунтя до відродження національної культури, мистецтва, духовності та подальшого їх розвитку. Адже без великого пласту джерел із зарубіжної україніки неможливе відтворення повноцінної картини розвитку української нації. І саме ці позиції визначають досягнення та перспективи діяльності Центрального державного архіву зарубіжної україніки як головного архівосховища української діаспори та зарубіжного українства.

Розмову вела Ярослава Гурбик