Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Гірка правда: Як польська влада руйнувала православні храми Холмщини

«У грудні 1936 р. військова влада розпочала так зв. полонізацію Холмщини, акцію, апогей якої припав на 1937-1938 роки. Це був акт просто злочинної дурості, навіть із точки зору польських державних інтересів.

Адже якраз напередодні війни, з якою ця влада вже мала обов’язок рахуватися, розпочалося примусове навернення на католицизм православних мешканців Холмщини, котрі вважалися зрущеними поляками. […] Ця акція, яка відбувалася на території, де до того часу не було великої напруги в національних стосунках, і в ході якої військо неодноразово долало силою опір парафіян, що спричиняло смертельні жертви, додала Польщі й полякам нові маси непримиримих ворогів, а для мешканців Холмщини й Волині стала тим основним досвідом, який формував у наступний період їхнє ставлення до поляків».

Tadeusz Andrzej Olszanski,

Historia Ukrainy XX w.,

Warszawa 1993,

s.155—156.

Основним питанням для функціонyвання Православної Церкви на Холмщині та Південному Підляшші було питання власності храмів. Проте вже перший юридичний акт польської держави у справі Православної Церкви, який був підписаний Начальником Держави 16 грудня 1918 р., — «Декрет про примусове державне управління» — позбавляв Православну Церкву права володіти всім її дотеперішнім майном, у тому числі також храмами, на території колишнього Царства Польського, тобто передусім на Холмщині та Південному Підляшші. Офіційною причиною появи декрету була потреба встановлення догляду за покинутими внаслідок війни церквами та церковним майном. Незважаючи на те, що після повернення на Холмщину та Південне Підляшшя православного населення і відродження тут церковних структур ця причина зникла, цей акт надалі залишався чинним. Православна Церква могла переймати храми чи в який-небудь спосіб використовувати їх лише після отримання дозволу державної адміністрації, котра надавала його на власний розсуд. Ще в 1919 р. Міністерство віросповідань і громадської освіти розпорядилося, щоб недіючі церкви були зачинені і опечатані, а ключі до них перебували на зберіганні у найближчому відділку поліції. Рішення про подальшу долю цих храмів власті мали прийняти пізніше.

Згадані державні юридичні акти супроводжувала (чи навіть випереджувала) стихійна ревіндикаційна акція, яку реалізувала Римо-католицька Церква. Декларувала вона прагнення повернути виключно колишні католицькі храми (в основному післяуніатські), проте інтерпретувалося це дуже широко. Поминався увагою також той факт, що уніатські церкви споруджувалися переважно на місці раніших православних храмів. Римо-католицька Церква переймала церкви також у тих місцевостях, де католиків узагалі не було або ж було їх кілька чи кільканадцять. Особливо престижним було питання собору Різдва Пресвятої Богородиці на Гірці в Холмі. У 1919 р. вперше за свою історію був він забраний Римо-католицькою Церквою. Православні втратили у Холмі також інші храми, окрім одного.

У 1929 р. проведено заплановану акцію руйнування «зайвих» храмів, державна адміністрація передбачала тоді зруйнування 97 церков.

Траплялись випадки, що Римо-католицька Церква прагнула захопити споруди, які ніколи не були власністю католиків. Найбільш відомою і найбільш скандальною була справа монастиря преп. Онуфрія Великого в Яблочині. Був він символом Православ’я на Підляшші, оскільки за свою п’ятсотлітню історію завжди належав православним. У 1923 р. Міністерство релігійних віросповідань і громадської освіти Польщі видало рішення про передання монастиря Римо-католицькій Церкві. Однак, його так і не втілено в життя в результаті спротиву люблинського воєводи, котрий підтвердив, що монастир завжди був православним.

Пересвячення церков на костели відбувалося переважно в особливо урочистий спосіб. При пересвяченні доходило до багатьох конфліктів між православним і католицьким населенням, а часом до втручання поліції та війська, в результаті були побиті та арештовані. Особливо відомими і скандальними були події під час перейняття Римо-католицькою Церквою храмів в Убродовичах (Томашівський повіт), Спасі (Холмський повіт) та Стужиці (Красноставський повіт), де населення захищало храми.

До кінця 1930 р. Римо-католицька Церква перейняла у східних повітах Люблинського воєводства 144 православні храми. З-посеред них 12 перейнято на основі розпоряджень австро-угорських та німецьких окупаційних властей, 10 на основі рішень польських державних властей, 122 — «в результаті стихійної ревіндикації, здійсненої римо-католицьким населенням або духовенством».

У перші роки після відновлення незалежності Польщі на Холмщині та Південному Підляшші, зрештою, як і в інших регіонах, пройшла перша хвиля руйнування православних храмів. Водночас державні власті старалися зберегти певну кількість недіючих церков, навіть у місцевостях, де православне населення було численним.

Населення мужньо боронило свої церкви. Передбачаючи це, ксьондзи й місцева влада стягували поліцію й військо. «У Стужиці […] людей топтано кіньми, бито рушницями, жінок відтягували від церков за волосся, так що в руках поліцаїв залишалися цілі пасма. В Убродовичах дійшло до розлиття крові: до 60 ч.[оловік] поранено, з них 10 тяжко». (“Наш світ», 1924).

Стан православних храмів на території Холмщини та Південного Підляшшя у 1929 р. був, за даними Варшавської Православної Митрополії, таким: 67 церков було чинними православними храмами, 165 висвячено на римо-католицькі костели, 96 церков було зачинено, 24 спалено, 25 розібрано, 4 перебудовано на школи, одну перебудовано на дім.

Другий етап руйнування православних церков на Холмщині та Південному Підляшші відбувся наприкінці двадцятих років. У 1929 р. проведено заплановану акцію руйнування «зайвих» храмів, державна адміністрація передбачала тоді зруйнування 97 церков. Після початку акції з численними протестами проти цих дій властей виступала православна ієрархія, вірні та українські парламентарії. Відомою стала тоді справа церкви св. Параскеви на вул. Оболонській у Холмі; після протестів населення її знесення було призупинено (остаточно церкву розібрали в 1931 р.). У результаті рішучої позиції православного населення акцію руйнування було припинено. Загалом тоді було зруйновано 23 храми.

Григорій Купріянович

***

У 1938 р. ніхто з холмщаків не припускав, що може статись щось гірше, ніж звичайна холмська дійс­ність. І справді, втрачати, здавалося, більше не було чого. Бо після 1918 р., тобто після встановлення тут польської влади, поляки зачинили майже всі церкви (169 церков висвятили на костели) і відібрали від української церкви та роздали ксьондзам та польським колоністам понад 17.000 гектарів найкращої землі, заборонили працювати культурно-освітньому товариству «Рідна Хата», забрали його бібліотеки, понищили все майно, припинили діяль­ність українських кооперативів, цілковито знищили українське шкільництво,  заарештували найсвідоміших громадян.

Безкінечна низка принижень й зневаг, палила соромом і гнівом серце кожного холмщака. Ні, гірше не могло бути. Але це гірше прийшло в1938-му та 1939-му роках. То були страшні роки запеклої боротьби цілої держави проти маленької жменьки холмщаків-українців.

Почалося з атак на православ’я у польській пресі, на чолі з краківською газетою «Ілюстровані Кур’єр Цодзєнни». «Православні, ці гайдамаки, — писала польська преса, — українізують Холмщину. Їх треба перевести на католицтво, тоді все буде добре».

Потім заворушилась місцева польська адміністрація й польська громада. На постерунки поліції, та до «референтів безпєченьства» почали викликати свідоміших громадян, арештовували, били, наказували їм переходити у католицтво, або виїздити з Холмщини. А місцеві поляки почали організувати різні товариства «опєкі кресуф всходніх» й допомагати поліції нищити українців. На зібраннях місцевих поляків оголошувано такі ухвали: — «1. Наука релігії в школах для православних дітей повинна читатися польською. 2. Відправи у православних церквах — також польською... тощо. Так, 3 квітня 1938 р. у с. Савині місцевий ксьондз Зиґмунд Ґжигожевскі та кілька місцевих поляків, як Г. Войцєховскі й Ф. Філіповіч улаштували віче, на якому домагалися розібрати православні церкви, змусити священиків служити й проповідувати по-польському та виселити місцевого православного священика. Коли дехто з-поміж зібраних не хотів погодитися на ці постанови, то їх змусили мовчати, кажучи, що це наказ вищої влади і що там угорі краще знають, як треба діяти.

Наведемо один красномовний документ:

«Самостійне інформаційне відділення

Командування округу

корпусу № II

L.dz. 4719/Inf.NP.tjn.38.

Люблін, 11 липня 1938 р.

Начальнику відділу II. Головного штабу,

Відділ II b у Варшаві

Православні церкви у Томашівському пов.

Слідом... доповідаю про отримання інформації про те, що на території так зв. Холмщини правління ґмін унаслідок директив, отриманих зі староства, приступили до розбирання закритих позаштатних православних церков.

До цього часу розібрано православні церкви у наступних повітах: Томашівському 23 церкви, Грубешівському 15, Холмському 10, Білгорайському 1.

До розбирання церков використовується польська молодь переважно з-поміж членів місцевих відділів пожежної охорони.

Православне населення згаданих сіл не чинить опору при розбиранні церков, але обурена польською владою, хоч висловлює обурення лише у розмовах між собою. У деяких селах під час розбирання церков жінки православного віросповідання збиралися біля церкви і, плачучи, дивилися, як розбирають церкву.

Лише у селі Жарники ґм. Лащів пов. Томашів Люб. ледве не дійшло до ексцесів, оскільки місцевий позаштатний священик Хоменько підбурював населення не допустити до розібрання церкви. У результаті цієї агітації молодь почала озброюватися вилами, готуючись розігнати робітників, зайнятих розбиранням. До сутички не дійшло завдяки вмовлянням старших мешканців села і тактовній поведінці поліцейського патруля.

У деяких селах позаштатні православні священики хотіли фотографувати церкви перед їх зруйнуванням, чого, однак, не дозволяли зробити поліцейські патрулі, присутні при розбиранні. […]

Керівник Сам. інф. відд.

т.в.о.-/ПЕЛКА, кап.

До відома:

Керівник самостійного відділення підготовки воєнної безпеки Округу корпусу № ІІ».

Centralne Archiwum Wojskowe, Dowodztwo Okregu Korpusu II, I.371.2.173

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com