На Київщині єврейські комерсанти мали «врожденное проворство по оборотам торговли»

У першій чверті XIX ст. в Переяславі тривав «торговельний» наступ іноетнічних комерсантів, особливо помітно збільшилась чисельність євреїв. Євреї, зайняті переважно в торгівлі, становили понад 5% від чисельності усіх переяславців. До 1835 р. відсоток єврейського населення зріс майже втричі (близько 18%). До речі, у 1840 р. за чисельністю євреїв Переяслав посідав третє місце (1292 особи) серед міст Полтавської губернії, поступаючись за цим показником лише Кременчуку із торгово-промисловим поселенням «Крюковомь» (4567) та Полтаві (1969).

Різке збільшення кількості євреїв відбувалося завдяки інтенсивному переселенню їх у Переяслав, а до цього заохочувало близьке розташування Андрушівської пристані на Дніпрі, до якої привозили та звідки переправляли значну кількість збіжжя та інших товарів, переважно з Прилуцького, Пирятинського, частково з Лохвицького, Миргородського та Лубенського повітів. Можна припустити, що євреї фактично монополізували пристань, використовуючи її для вивезення певних товарів, наприклад, зерна, яке за низькою ціною скуповували в селян. А оскільки євреї переважно належали до купців та до міщан-комерсантів, тому географічно й економічно їм було зручно й вигідно займатися торгівлею в Переяславі.

Змістовно характеризував діяльність єврейського населення того часу сучасник – полтавський губернатор Аверкієв. Щоправда, в своїй характеристиці він вийшов за територіальні межі одного міста й поширив її на всіх юдеїв Полтавської губернії. Він писав, що незначна частина євреїв належала до міщан, решта були купцями, які поділялися на три гільдії (гільдія – купецький союз, сформований головним чином із заможних містян з метою протистояння конкурентам у галузі торгівлі – авт.) залежно від їх капіталу.

Взагалі єврей, за словами Аверкієва, «имея врожденное проворство по оборотамъ торговли и промышленности, какія только могутъ составить имъ пользу и доставить пропитаніе, весьма старательны». Отже, єврейські купці переважно були вдалими та заможними комерсантами, тому українським та російським торговцям конкурувати з ними було важко.

Російський царизм намагався обмежити вплив єврейської громади та створити ліпші умови для своїх купців та дворян. Антиєврейські законодавчі акти царського уряду передбачали утиски цієї етнічної групи в різних сферах суспільно-політичного життя, зокрема з 1804 р. євреї могли займатися торгівлею тільки в містах, а починаючи з 1827 р., планувалося виселення єврейського населення з українських міст. Підставою для видання великої кількості законів про виселення євреїв стала наявність смуги єврейської осілості, яка була введена ще Катериною II в 1791 р. і проіснувала до 1917 р. У 30-50-ті рр. XIX ст. різноманітні примусові виселення та переселення єврейського населення царською владою в українських губерніях набули масового характеру, проте через об’єктивні причини ці суперечливі урядові наміри на практиці далеко не завжди виконувалися. Свідченням цього є той факт, що у 1862 р. (за «Памятной книжкой Полтавской губернии») в місті проживало православних – 5223 (50%), юдеїв – 5200 (49,8%), а в 70-х рр. XIX ст. з 9324 жителів Переяслава євреїв нараховувалось до 3000, тобто третина населення міста.

Цікаво, що селилася в Переяславі значна частина євреїв на території колишньої фортеці або «верхнього» міста, що була оточена у XVII–XVIII ст. захисним валом, у межах якого знаходилися православні церкви – Михайлівська та Успенська. Унаслідок входження Правобережної України до складу Російської імперії (у 90-х рр. XVIII ст.) переяславська фортеця втратила своє військове значення, а Переяслав – статус прикордонного міста, тому у 1797 р. переяславську прикордонну митницю було розформовано, а міські вали почали поступово розривати для добування селітри (з неї виготовляли порох). Видобуток селітри призвів до руйнації фортечних валів. На місці фортечних валів юдеї почали будувати синагоги (молитовні), навколо них з’явились оселі та майстерні, тобто утворилися єврейські квартали. Правий берег Трубежа під фортечним валом був завалений лісом, млиновим камінням, адже тут були розміщені торгові крамниці господарсько-будівельного призначення та складські приміщення. Дозвіл на проживання у колишньому «верхньому» місті євреї отримали від міських чиновників ще на початку XIX ст., тому почали масово переселятися із Канівського і Ржищівського кагалів, а потім і з інших регіонів України.

Обмежити вплив та засилля юдеїв також намагалася переяславська міська громада. Так, 30 червня – 2 липня 1881 р. в Переяславі прокотилася хвиля єврейських погромів, що супроводжувалася гострими сутичками й переважно розбитими вікнами в 166 будинках євреїв. Конфліктна ситуація виникла через те, що з Києва було вислано майже 100 єврейських родин, які вимушено переселилися в Переяслав. Погром розпочався з бійок на базарній площі, потім хтось із натовпу кинув каміння у вікно будинку купця Кановера, а у відповідь пролунав постріл із револьвера, куля легко поранила вухо міщанина Цегебея. Потім натовп рушив у бік єврейських лавок, але викликані за тривогою запасні загони ескадрону драгунів і гусарів розігнали юрбу та відтіснили на околиці міста. Наступного дня погром відновився на міських околицях, зокрема в Андрушах, і був знову припинений військовими загонами. Упродовж перших двох днів хаосу було заарештовано 56 найактивніших погромників, яких для утримання під вартою розмістили у військовій гауптвахті, на території пожежного двору, а також у підвалах та хлівах. Невдовзі внаслідок грізного натиску й погроз бунтарів, арештантів було відпущено на поруки місцевої громади.

Згодом православні міщани (423 особи) у своєму зверненні прохали міського голову поклопотатися перед губернськими урядовцями про виселення з Переяслава переселенців-євреїв назад у ті громади, до яких вони були приписані.

За вказівкою полтавського губернатора Більбасова в місті під наглядом повітового предводителя дворянства С. Васильківського було організовано спеціальний «Комитет для изыскания мер к устранению ненормальных отношений между христианами и евреями», до якого входили: повітовий справник В. Чаговець, прокурор М. Левашов, міський голова А. Ісаєвич, суддя І. Романовський, лікар В. Гутковський та ще кілька делегатів. Представники від міщан-християн – М. Новов, С. Марченко та А. Маштак – оприлюднили 12 пунктів умов. Серед інших там були такі вимоги до чиновників:

1) як і перед цим, терміново виселити з Переяслава всіх немісцевих євреїв, наполягали на закритті всіх шинків у місті, за винятком одного – «находящегося в городском здании, где галлерея», та забороні євреям скуповувати хліб і взагалі на відстані близько 30 верст (понад 35 км – авт.) від Переяслава примусити їх розібрати всі набудовані ними в повіті комори для зберігання зерна та борошна;

2) не віддавати єврейським купцям на відкуп базарну та ярмаркову площі;

3) євреї мають відмовитися від послуг християнської прислуги та не дозволяти своїм єдиновірцям словесно ображати православних та скуповувати на базарі з метою перепродажу продукти першої необхідності, а також мають засвідчити свою повагу до православної віри; заборонити купцям-євреям торгувати в неділю до 12 години;

4) євреї міської думи та повітового земства, банківські працівники, співробітники різних установ і комісій повинні добровільно зректися своїх посад;

5) юдейська громада має заборонити жінкам-єврейкам надто розкішно вбиратися в єврейські свята, оскільки «их шелк, золото, жемчуг, бархат и шлейфы, которые их дочери и жены таскают по грязным улицам Переяслава, есть не что иное, как пот, кровь и слезы несчастного русского народа».

Під час невщухаючих дискусій (6, 9, 12, 14, 16 та 20 липня) у комітеті позицію християн відстоювали Новов, Марченко, Маштак, Барабаш, Тарапон, Романенко, Марченко, Іщенко, а позицію єврейської громади аргументували Гурович, Вільчур, Віленський. У період засідання опоненти відкрито принижували й ображали один одного. У комітеті також був присутнім лікар Андрій Козачковський, який, дотримуючись ліберальної та нейтральної позиції, намагався залагодити конфлікт. На його думку, переважна частина вимог, висунутих православною громадою, була безпідставна, проте він їх підтримав, аргументуючи це єврейськими ж інтересами – заборону євреями набувати землю у власність або орендувати її та заборону використання ними християнської прислуги.

У результаті цей конфлікт негативно налаштував переяславські українську та єврейську громади одну до одної, і неприязнь була відчутна і в подальші роки. Залишки фортечного валу «верхнього» міста в кінці XIX – на початку XX ст. стають об’єктом суперечок між християнською та єврейською громадами. Так, у 1901 р. благочинний Успенського собору в листі давав відповідь на запит переяславського повітового справника (представника поліцейської влади – авт.) про те, що земляний вал було приєднано до погосту Успенського собору згідно з рішенням міської думи від 1893 р. Проте з північного боку церковного погосту насип валу було зруйновано євреями-власниками сусідніх садиб майже до половини ширини. Причтом Успенської церкви за власні кошти були зроблені дерев’яні укріплення для збереження залишків валу, однак його підкопи тривали й далі, про що причт в усній формі повідомляв до міської думи.

Цього ж року справником, членом «городской управы» Марченком, землеміром Пащенком було проведено огляд земляних валів (за свідченням місцевих старожилів) та додано довідку з податкової відомості переяславської міської управи за 1900 р. за підписом міського голови І. Холодного. У довідці, як і в самому рапорті, вказувалися прізвища євреїв-власників сусідніх із погостом Успенської церкви садиб, а також наводилися дані про те, коли, як і в якій кількості ними була отримана земля, скільки землі ними було незаконно приєднано до своїх садиб у результаті знищення насипу валу. Конкретно місцеві ділянки були захоплені такими міщанами: Гілелям Рувинським (який придбав у Сандлера Шейхата), Шаією Золотушкіним, Веніаміном Кагановим, Іцькою Ейдинзоном, Мойсеєм Лейбзоном та його сином Шмулем Лейбзоном, Геселем Шейнбергом. Крім того, справник, посилаючись на слова старожилів та міського голови І. Холодного, повідомляє, що руйнування валу почалося ще в першій половині XIX ст. й робилися безперешкодно як власниками садиб для їх розширення, так і колишніми розпорядниками міста для засипки вулиць і різних місць, «размывавшихся весеннимъ разливомъ и летними дождями, а в последніе годы если делались раскопки, то самые незначительные и тайныя по ночамъ». Додамо, що в західній та інших частинах валу розташовувались оселі таких євреїв: Абрама Радрвіна, Абрама Бруштіна, Ізраїля Шуби та інших, які були збудовані в давні часи, тому вал у цих міських частинах не розкопувався. У сучасний період залишків фортечних валів Переяслава залишилось обмаль, окрім невеликої смуги укріплень, що оточувала «нижнє» місто з півночі, між вулицями Великою та Малою Підвальною та вздовж берега р. Трубежа зі сходу.

В’ячеслав Лоха, кандидат історичних наук