Іван Франко: Поет у неволі

Українського письменника Івана Франка в якомусь сенсі можна порівняти з Федором Достоєвським – обидва вони набрали живого матеріалу для своїх творів, перебуваючи в ув'язненні. Причому як Достоєвський, так і Франко потрапили в немилість через своїх політичні погляди. Втім, якщо Достоєвському вистачило для перевиховання одного терміну, то Франко відсидів тричі.

У другій половині XIX століття мало що віщувало Івану Франку проблеми з законом — юнак з родини заможних селян з околиці Австро-Угорської імперії демонстрував небувале завзяття. У 1875 році Франко, блискуче закінчивши гімназію, зміг вступити на філософський факультет Львівського університету. Саме знайомство з класиками російської літератури — такими, як Бєлінський, Чернишевський або Некрасов — привело його в підозрілу компанію, яка згодом всім складом опинилася за гратами.

Справа в тому, що в університеті перед Франко, який до того часу вже пробував писати вірші, постало, так само як і перед іншими студентами, принципове питання — писати мовою простого галицького народу, його ще називали «язичієм», або орієнтуватися у своїх творах на носіїв польської мови. Франко разом зі своїми соратниками, вивчивши тома російської літератури, яка, за його ж словами, «пробуджувала любов до бідних і скривджених», швидко приходить до соціалістичних ідей. Як з'ясувалося — не вчасно.

70-ті роки XIX століття на Західній Україні характеризувалися постійними страйками робітників. Побачивши в них загрозу національній безпеці, австро-угорська влада вирішила викоренити серед населення соціалістичні ідеї. Почали, як це зазвичай водиться, з університету — там за наводкою недругів знайшли тих, хто поділяв ліві погляди, над ними тут же влаштували показовий процес. В 1877 році під ударом опинилася в редакції студентського журналу «Друг»: всі автори — в тому числі і Франко — отримали за свої твори реальні терміни. Їх компанію в суді навіть назвали «відгалуженням російської соціалістичної організації».

«Безглуздий процес, як сніг на голову звалився на мене, хоча у мене не було на совісті й тіні того злочину, в якому мене звинувачували», — писав про цю справу сам Франко. Втім, незважаючи на бездоказовість деяких звинувачень, письменник все одно отримав реальний тюремний термін — компанії карних злочинців з в'язниці він провів більше півроку. Як не дивно, це стало одним із найбільш плідних в житті Франка.

В тюремній камері, наприклад, «мужицький поет», як його називали інші літератори, написав вірш «Товаришам», в якому закликає «боротися і терпіти по всій землі». На спогадах з в'язниці заснований твір «До світла», яке Франко доповнив лаконічною анотацією «розповідь арештанта». У ньому він, зокрема, схвально відгукувався про своїх сокамерників: одного з них описує, як людину з загостреним почуттям справедливості.

«Наглядачі вважали його невгамовним бунтарем і давали йому це відчувати безупинними дисциплінарними покараннями. Але він не вгасав і спалахував, як порох, як тільки помічав, що де-небудь вчиняють не за правилами, що чим-небудь ображають арештанта», — пише Франко про знайомого ув'язненого.

Як пізніше розповідали близькі родичі Івана Франка, час в ув'язненні став для письменника вкрай важким: у сніжну зиму йому довелося зайняти місце в камері біля відкритого вікна — з-за цього він боровся з сильною застудою, а також Франко пережив суворий перехід, під час якого він босоніж дійшов від Коломиї до Станіслава — міста, яке згодом назвуть Івано-Франківськ.

Ще до свого ув'язнення Франко — наприклад, в «Бориславських оповіданнях» — почав писати про життя робітничого класу. Пробувши разом з бідняками, жебраками і трудівниками в одній камері вісім місяців, Франко, судячи з усього, ще сильніше переконався в думці про те, що справжня література має розповідати про біди народу. «Страшна і важка проба», як називав свій перший арешт Франко, стала для нього неоціненним джерелом матеріалу, який він літературно переробляв протягом практично всього свого життя. Крім власних спостережень, Франко встиг записати народні пісні та приказки, які йому розповідали інші в'язні.

Влітку 1877 року, коли Франко вийшов із в'язниці, на волі його чекав не менш серйозний удар — вся освічена громадськість відвернулася від нього, вбачаючи в ньому лише злочинця і радикального революціонера. За законом, людина з судимістю ще і не могла стати вчителем. До того ж батько коханої поета відмовив йому в одруженні — їм заборонили бачитися і листуватися, шлюб в підсумку так і не відбувся.

Тричі Франко намагався друкуватися в нових журналах, тричі влада забороняла і відбирала весь тираж. Поліція пильно стежить за всіма пересуваннями Франко і в 1880 році знаходить привід — судячи з усього, в черговий раз сфабрикований — заарештувати письменника вдруге. Після трьох місяців у коломийській в'язниці — там він встиг написати відомий вірш «Вічний революціонер» — Франко, щоб не привертати зайвої уваги, поїхав у своє рідне село.

Третій арешт Франка припав на кінець 80-х років XIX століття: їх схопили, коли він разом зі студентами приїхав у Галичину на канікули. Звинувативши групу в соціалістичній пропаганді, поліцейські все ж не змогли зібрати хоч якихось доказів, тому відпустили всіх через кілька місяців. Між тим, тюремне ув'язнення серйозно розхитало здоров'я поета: на початку XX століття письменник зіткнувся з тяжким недугом, однак не припиняв роботи над своїми творами аж до смерті, яка наздогнала Івана Франка наприкінці травня 1916 року.