Сховати в усмішці сльозу

Ми, сильні, мусимо нести немочі безсильних, а не собі догоджати. (Римл. 15.1) «Оце Україна, отут її справжні герої!.. Я побачив їх саме в Буках і пошкодував, що не зміг побувати тут раніше, у часи свого прем'єрства, щоб познайомитися із Сусловим». (Анатолій Кінах, віднедавна перший віце-прем'єр-міністр України)

   Замість передмови
     Сквира — прадавнє українське містечко, що на своєму віку бачило переселення народів, набіги кочовиків і зберегло в генах своїх мешканців спротив загарбникам та різного роду поневолювачам. У давнину сквиряни використовували для цього й підземні ходи, створені самою природою. Звідти вони зненацька нападали на ворога, самі ж, здавалося, розтавали перед очима переслідувачів — точнісінько як легендарні козаки-характерники. Звідси й назва цього місця: «скверне». Звісно, скверним воно було тільки для чужинців. А для сквирян — рідна, заповітна, споконвіку українська земля, де й нині під час розкопок віднаходять пам'ятки трипільської культури.
     Мабуть, вже так історично склалося, що тут не раз-два давали відкоша й дотеперішній владі, яка, однак, не залишала своїх намірів приборкати непокірних, її війна проти співвітчизників тривала роками. Колеги-журналі-сти, які побували тут раніше за нас, не переставали дивуватися такій заповзятливості колишнього режиму, його прагненню будь-що поставити на коліна непокірну Сквиру.
     А особливо їх дивувало й обурювало, що у своїх безперервних «наїздах» влада не зупинялася навіть перед дітьми, яких тутешній голова агропромислової корпорації «Сквира» Іван Суслов прихистив і зігрів у власній родині. До того їхніми «помешканнями» були вокзали, кімнати міліції, розподільники, агіт-машини радянського часу, загублені серед покинутих, необроблюваних нині полів по всій Україні, навіть собачі буди. Долі цих дітлахів могли б стати сюжетами повістей і романів жахів. Тепер ці сюжети матимуть щасливий кінець. Такі сподівання викликав, зокрема, й недавній помаранчевий чин, коли намети з написом «Сквира» можна було побачити в самісінькому епіцентрі столичного Хрещатика. 

       Думки з приводу
     «Спілкування з Іваном Миколайовичем Сусловим переконує: Україна є і завжди буде, доки в ній народжуватимуться такі господарі й патріоти, як він».
(Микола Дробноход, віце-президент МАУП)

«Я відкрив Сквиру завдяки знайомству з Іваном Сусловим. А через нього
— ту Україну, яка бореться, попри всі звичайні й най-цинічніші підступи влади».
(Євген Жовтяк, колишній народний депутат України, нині голова Київської облдержадміністрації)

«Іван Суслов для мене —  образ харизматичного українця з доброю, можливо, дещо сентиментальною, душею. Однак ця людина має козацький дух і здатна відстоювати справедливість до кінця».
(Юрій Кармазін, народний депутат України)

«Оце Україна, отут її справжні герої!.. Я побачив їх саме в Буках і пошкодував, що не зміг побувати тут раніше, у часи свого прем'єрства, щоб познайомитися із Сусловим».
(Анатолій Кінах, віднедавна перший віце-прем'єр-міністр України)

     «Ми, жителі села Буки Сквирського району Київської області, звертаємося до Вас як до гаранта Конституції, ще маючи надію, що живемо в правовій державі. З великим обуренням дізналися про замах на життя Суслова Івана Миколайовича та його сім'ю в ніч із 7 на 8 серпня 2004 року.
Пане Президенте! Хіба людину, яка працює на землі, будує храм Господній, зігріла дітей-сиріт, треба вбивати? Просимо Вас, захистіть всіх нас від свавілля бандитів, які підняли руку на людське життя, дайте можливість працювати Суслову Івану Миколайовичу на благо та процвітання нашого краю та всієї України, знайдіть і покарайте винних!»
(Жителі села Буки: всього 60 підписів. З аналогічним листом до колишнього Президента України Л. Кучми звернулися також жителі ще чотирьох сіл Сквирського району).

     «Це все мої діти...»
     ...Кабінет Суслова нагадує музей, де за своєрідною часовою ієрархією вишикувалися експонати з різних епох, власникові яких могли б позаздрити навіть затяті колекціонери українських старожитностей. Це вражає, але дещо згодом. Одразу ж впадають в око кольорові світлини дітлахів з усміхненими обличчями, які сонечками сяють у самісінькій серцевині незвичної експозиції.
     —  Це все мої діти, — перехоплює ваш погляд господар  і  розпочинає безпомилково називати кожного по імені, розповідати непрості житейські історії.
 — Ось ці двоє хлопчиків — брати, жили у вагончику в полі.  Як і чим жили? А тим, що Бог пошле або самі здобудуть. Привезли їх побитими, синіми, в одного — відкрита форма туберкульозу... На світлинах лише трьох немає — тих, кого тількино поселили в Буках.
     Усього їх двадцять три, і кожен з цього, погодьтеся, чималенького гурту кличе Івана Суслова татом, а його дружину, Наталію Миколаївну, — мамою. Ще й своїх двоє — Женя та Сашко. Ось така, як кажуть у народі, у нашого Омелечка невелика сімеєчка.
     Тож спершу — про тата, який любить число «7». Чому не якесь інше? Сім кольорів веселки, сім чудес світу... Якесь щасливе число... А ще він — сьома дитина в родині і часто любить повторювати: де сім, там вистачить всім. «Сім» — так він і дитячий будинок у селі Буки, що на мальовничому березі Роставиці, назвав. Це перший такий острівець людської доброти. А мріє їх створити — знову ж таки! — сім; сім (корінь від слова «сім'я», а людина спостережлива може розшифрувати цю абревіатуру як Суслов Іван Миколайович).
     Помічено також: не любить він слова «дитбудинок». Рідний дім, родинне гніздо — так, це вже ближче для визначення цього незвичного й по-справжньому унікального явища, аналогів якому у новочасній Україні немає.
—  Ви й справді усіх їх називаєте своїми? — дивуються ті, хто приїжджає сюди: журналісти, дипломати, вітчизняні нардепи й люди з діаспори.
— Чому тільки називаю — я їх усиновляю, — терпляче пояснює Суслов. — Я їхній опікун, вони цілком на моєму утриманні. Гроші — порох порівняно з тим, що робить моя дружина, всі, хто щодня працює в Буках і просто допомагає виховувати дітей. Це річ неоціненна, про неї не можна сказати, що вона коштує мільйон-два...
     Наголосимо: це — річ зовсім іншого порядку, для багатьох, можливо, просто незбагненна. Повернути до людського існування дитину, яка місяцями блукала десь у напівдикунському стані; створити атмосферу, в якій би вона про все це забула й у спілкуванні з іншими дітьми не виявляла агресії, що її, здавалося б, цілком логічно було очікувати...
—   Напевно ж, тут годі й сподіватися   на   швидкі зміни, —  співчутливо висловлюємо свій здогад Суслову.
—  Навпаки.  Тут такі зміни відбуваються надзвичайно швидко! — каже він. — Часом і впродовж кількох днів. Бо ці діти як ніхто  інший  відчувають людську доброту й інстинктивно тягнуться до неї.
     Ось Любов Володимирівна Титарчук. Жінка, не рідна їм по крові. Проте не рідше одного разу на тиждень їде до них, везе що може: ящик яблук чи мішок картоплі з дому, чи по пачці морозива, купленого в сільмазі. Діти її ждуть, вона для них теж своя, рідна.
     Любов Володимирівна, вчителька з двадцятип'ятирічним досвідом, історик за фахом, приєднується до розмови:
— Недавно день народження Г., наймолодшої з усіх, відзначали. Тато прийшов, подарунків наніс, мама — також, ну і я нагодилася. То вона завжди назустріч біжить, щоб першою у мене на руках опинитися. А цього разу — ані руш. Натомість обхопила обіруч подарунки, сяє очима й ніби запитує: невже все це моє? Навіть поглядом не поведе: хто ж там ще з подарунками прийшов. Хіба серце не защемить від побаченого? Дивлюся на все те, а сама в усмішці сльозу ховаю. Воно ж понаневірялося, в будці з собакою жило. Перші дні, бувало, ні-ні, та й лизне з вдячності мамину руку...

     «Братимемо сиріт...»
     На вигляд Іванові Суслову трохи за сорок, але на очолювану ним агропромислову корпорацію «Сквира» припадає левова частина всього, що виробляється й переробляється в місті та районі, відповідно така ж левова частка надходить у вигляді податків до бюджету цього краю. Запитаєте, звідки такі прибутки? Дарує земля, якщо, звісно, докласти рук і серця до неї, відповість вам Іван Миколайович. Щоб об'їхати поля корпорації, вам довелося б подолати на автомобілі майже 300 кілометрів.
Як вдалося стільки встигнути? — запитаєте. Бо рано почав. До успіху не доплентаєшся, треба поспішати, навчитися випереджати інших. Якщо, звісно, поспіх той виважений, а до нього долучити ще чимало рис і чеснот, окрім, звичайно... везіння. Тоді й можливий не ефемерний успіх, не тимчасовий — урвати й зникнути, осісти на дно якогось екзотичного і чужого «мертвого моря», а справжній.
     Що не кажіть, а Суслову таки таланило. Насамперед поталанило родиною. Толокою замішував кожну нову справу — по суті, нове життя, — бо скільки можуть витримати одні плечі — хай навіть і такі по-козацьки могутні. Спершу відкрив автосервісне підприємство — справа, яка завжди вважалася прибутковою; торгував, як і багато з тих, хто в ті часи розпочинав свій бізнес, накопичуючи кошти. А коли почалася приватизація, прицінювався до перспективних підприємств, дивуючись власній інтуїції, без якої важко було випереджати не менш кмітливих конкурентів. Скажімо, акції місцевого маслозаводу почав викуповувати мало не напередодні передачі підприємства у власність трудового колективу. Як? Схоже на сучасну казку: прийшов Іван до прохідної, поклав перед собою мішок з грішми і купував. Платив дорого. Це дещо незвичне дійство відбувалося в суботу, й, кажуть, дехто з кмітливих земляків Суслова, поміркувавши, встиг із цими грішми з'їздити до Києва, купити авто і на ньому повернутися додому.
     Затим настала черга Шамраївського цукрового заводу, інших підприємств, де після занепаду вдалося налагодити виробництво, відчутно впливаючи на соціально-економічну ситуацію в місті. Відтак із Сусловим, а точніше — із Сусловими, уже доводилося рахуватися не тільки у Сквирі; вже й у столиці заговорили про Іванову самостійність і непоступливість, про те, що його думки далеко не завжди збігалися з думками обласного начальства, зокрема щодо розподілу прибутків, зароблених корпорацією; про незгоду його, Суслова, з тим, щоб відстьобувати півсотні тисяч баксів на рік задля прихильності влади.
     Так, очевидно, тодішній режим виявляв своє розуміння благородства, а для нього, Івана, благородним було тільки те, що чесне й безкорисливе. Не владу, яка стоїть над людьми, а милосердя й прощення вважав і вважає він найвеличнішим і найбожественнішим у людині. Тож одразу взявся будувати не швидко прибуткові крамниці й кав'ярні, а дивовижний храм над Роставицею. Там створив і Центр розвитку дитини «Сім»,  де для дітей все є,  чого тільки ті забажають. Так, ніби прагнув з усіх сил компенсувати тим дітям усе те, чого не мав у своєму дитинстві. Що й казати: сьома дитина — з десяти менших і старших братів і сестер; одягався з чужого плеча, спав покотом в однокімнатній квартирі — після роботи на фермі й навчання в школі... Бідність принижує, хоч би якими «аргументами» її виправдовували б. Він зазнав її дитячим серцем, найчутливішим до несправедливості. Й нехай хто скаже, що не прагнув вирватися з неї. Однак:
— У мене ніколи не було бажання самому стати багатим, мати великий дім чи машину, — мовить він зараз.
 — Якщо й мріяв заробити гроші, то для того, щоб допомогти зажити нормальним життям своїм братам і сестрам. Бог поміг, і це сталося. І зараз узяв за правило: якщо хтось із рідні одружується, то на весіллі «Сквира» дарує молодятам і машину, і хату, з усім необхідним для життя. Щоб вони могли повністю зосередитися на служінні фірмі й вихованні дітей.
—  Ваші вже виросли?..
— Так, і досить швидко стали самостійними. Старший, Женя, уже в п'ятнадцять років мав свій бізнес, сімнадцятирічним заробив перший мільйон гривень з виплатою всіх податків. Сімнадцятирічним став комерційним директором цукрового заводу, у вісімнадцять люди обрали міським головою. І тепер він — наймолодший мер не тільки Київщини, напевно, й усієї України. Менший, Сашко, свого часу трохи хворів, то дещо пізніше, шістнадцятилітнім, пішов на роботу. Однак тепер вже й мене, батька, виручає, коли терміново потрібні гроші...
     У 16 років я дав малому бізнес. Сказав: ти маєш право найняти на роботу прибиральницю, бармена, а решту повинен робити сам. Бухгалтерію і все таке інше. Щоб міг сам одягтися і щомісяця дати три-чотири тисячі гривень братикам і сестричкам — туди, мамі, в дитбудинок. Я своїм дітям завжди кажу, і не просто кажу, а власним прикладом показую, що свою державу треба любити не тільки до глибини душі, а й до глибини власної кишені. Це справжня любов. А не з трибуни про свій патріотизм розпинатися, як робить це чимало хто з політиків. Справи промовистіші, вони завжди конкретні.
     Усе, про що говорить Суслов, — ніби й давно відома річ. Ще Лев Толстой сповідував таку філософію справ, спрямованих на громадське благо. Однак більшість людей, які приїжджали в Буки, не можуть збагнути цього. Дехто з них тихенько й ніби між іншим, а дехто й напрямки запитує Суслова: «А навіщо ти це робиш? Яка тобі з цього вигода?» З прозорим натяком: мовляв, коли щось робиш, то з цього мусиш щось мати, адже закон бізнесу такий: вкладаєш гривню — мусиш одержати десять. І не можуть усвідомити, що від цього людина має тільки душевний комфорт, внутрішнє вдоволення від того, що не даремно живе на світі.
— Певно, серед тих, хто приїжджає до вас, є й заможні? — запитуємо Івана Миколайовича.
— Чи не пропонували ви їм співпрацю?
— Я одразу задумав спорудити сім таких будиночків, один з яких ви побачите в Буках. Наймальовничіші місця для них уздовж річки познаходив. Та ніколи не думав, що може бути таке протистояння добрій справі, що майже ніхто не захоче підтримати мене. Так, приїжджають і... щиро зізнаються: я на себе такого тягаря не взяв би. Кажу: зате я можу, а ти хоч матеріально підтримай; щоб виховати двадцять дітей, кажу, треба сто — двісті тисяч доларів, а в тебе ж мільйони! Кинь частину їх сюди. Я візьму ще 24 дитини, побудую для них будиночок і скажу, що його спорудження ти профінансував. А я душу в дітлахів цих вкладатиму. Проте ніхто ще не зголосився на це. Відмовки знаходять... І знаєте: що більший багатій, то більший скнара. А якби такий багатій та пригрів п'ять — десять сиріт, пустив їх у життя, то ці діти йому б назавжди були вдячні... Не випадково в особистих справах дітей я записую прізвища тих, хто допоміг нам те дитинча взяти. Щоб, одержавши диплом, наш вихованець заніс коровай людині, вчинок якої розвернув його життя на всі сто вісімдесят градусів, і сказав: «Спасибі, що ти мене колись врятував, влаштував у будинок, який став мені рідним домом».

     «У Буки дітей не давати...»
—   Цікаво, коли виникла думка створити таку прекрасну й затишну оселю  для  дітей, як ваш Центр?
—  Навіть не знаю... Я вже казав, що у мами нас було десятеро. Взагалі, рід великий, шістдесят сім чоловік нараховує.
—  Ви ж місцеві, сквирські?
—  Усі звідси. Щоправда, до того, як зібратися разом, хто мешкав у Києві, хто в Улан-Уде, далекій і чужій Удмуртії, хто у Воркуті. З'їхалися сюди після того, як Україна стала самостійною, і зараз усі разом тут працюємо. Усі в одній фірмі. Дружині сказав, що хочу багато дітей, вона двох народила, більше не захотіла, тоді вирішили, що братимемо сиріт. І взяв. Побудував їм домівку...
Було це 2001 року, але ще рік не міг Іван набрати дітей — йому їх просто не давали.
—  Перші троє з'явилися в Буках лише 3 серпня 2002 року. А до того часу хоч би куди приїхали — скрізь відмова: у Буки дітей не давати.  Питаєте, чому? Бо зайшли в конфлікт з тодішнім головою обласної держадміністрації — не хотіли ми платити йому данину. І пішла повсюди така «бодяга». У Львові, наприклад, відібрали семеро дітей. Замість відповіді про причину відмови циркуляр тихенько підсунули, де чорним по білому   було   зроблено припис: у село Буки дітей віддавати забороняється. З тим і поїхали. І залишився там хлопчик, у якого на лівій руці зрослися пальчики, а я ж пообіцяв йому, що зроблю операцію. Не дали...
—  Цього року таки забрав, — докинула Любов Володимирівна Титарчук.
—  Хтось неодмінно сказав би: на свою голову. Бо хлопчик виріс у дитячому будинку, де було 500 дітей, де панував закон сили.
— Старші вчили його красти, — підхоплює Суслов. — Водили на базар і наказували діяти. І той діяв. Удосконалювався у своєму ремеслі. Траплялося, що ловили. А він так уже артистично навчився плакати й проситися!.. А тут ще старші обступлять та й присоромлять тих, хто затримав: мовляв, сироту зобиджаєте. Хлопчикові лише дев'ять років, а він до вас підійшов, лише тернувся — і вже вітер у кишенях. Привезли сюди, а наступного дня зробили операцію. Коли хірург перев'язував оперованому рану на руці, той другою рукою з його кишені гроші поцупив. Мусив я перед лікарем за нього вибачатися і компенсувати матеріальну втрату. Нелегко малого швидко відучити від звичного йому «ремесла».
     Звісно, і вихованець нетиповий, і ситуації, в які він ставить вихователів, у звичні педагогічні рамки не вписуються. А він же не один. І сподіватися на новітнього Макаренка не доводиться. Не мають права гаяти час. Тож самі і Макаренки, і Сухомлинські, які до кожного вихованця шукають свій підхід.
     До серця того хлопчака також стежечку протоптали. Не одразу, різні методи пробували. Відправляючи малечу до школи, мама саме йому давала гроші, аби він розраховувався за всіх у їдальні. Щоб відповідальність і за інших відчував. Метод, на перший погляд, парадоксальний, але саме він, хоч як дивно, був найефективнішим. Тепер лише зрідка буває, що за звичкою прихопить яку копійчину...
—   У Буках теж є школа, навіщо ж возити малечу аж до Сквири?
—  Отож бо.  Школа в ста метрах звідси! Спершу наші діти туди й ходили. Та невдовзі довелося забрати, бо там всіляко наголошували, що у них ні батьків, ні домівки. «Інтернатівськими»  називали, якось навіть із дискотеки вигнали. Діти в сльозах прибігли.  Нічого, кажу, у вас своя буде, ще до вас ходитимуть.
     Дискотеку Суслов зробив. Утім, як і басейн у дворі Центру. І спортмайданчик; і парк дерев'яних скульптур, запросивши для цього відомого народного майстра з Вінниччини.
А на тих «педагогів» не гнівається, розуміючи, що вони змушені були виконувати вказівки освітянського начальства.

     Вікна рідного дому 
     Вже в Буках, у самому Центрі розвитку дитини «Сім», педагогічну тему продовжила Наталія Суслова, яку тут уся малеча кличе мамою.
— Ми всі методи випробовуємо, — мовить вона.
— Бо це ж діти, й у багатьох випадках вони не гірші психологи, ніж дорослі. Та, на жаль, чимало з тих, хто приїжджає сюди, захоплюються лише зовнішніми умовами перебування дітей, а суттю виховного процесу майже не цікавляться. Навіть фахівці не поспішають вивчати далеко не стандартну поведінку дітей з незвичайними долями...
Одним із щасливих винятків, вважає Іван Суслов, є ставлення до їхніх проблем Георгія Васильовича Щокіна, президента Міжрегіональної Академії управління персоналом.
— Бо й Міжрегіональна Академія управління персоналом, — пояснює він, — займається, по суті, тим самим — також готує молодь до життя, до самостійного вирішення проблем. Хтось киває на політиків, на владу, на президента. А я завжди кажу так: хоч би який прийшов президент, він завжди буде добрим днів два-три. А потім знову збереться якась опозиція і журитиме його, що він те і се зробив не так. Вважаю, перш ніж говорити, що влада зробила щось не так, запитай себе: а що я зробив, аби жилося краще. Інакше ти не маєш права засуджувати інших. А діти — це наша держава, це та Україна, яку ми хочемо бачити. Якими їх виховаємо — такою й буде... Тому нам з Георгієм Васильовичем легко зрозуміти один одного. І я з вдячністю прийняв його пропозицію допомогти нашому місту — навчати в МАУП юних сквирян, а також побудувати у центрі Сквири пам'ятник Богданові Хмельницькому. До речі, про такий монумент я вже думав, тільки руки до всього не доходять...

     У Буках вас охоплюють якісь особливі враження й відчуття, вони виджерелюють мало не з кожного куточка цієї мальовничої місцини; чуєшся тут схвильованим, ніби й сам причетний до неординарної події на берегах Роставиці. Події, про яку ще так мало знають поза краєм, хоча й сталася вона вже понад два роки тому. А треба б розповідати й розповідати про бачений нами плин ріки, про зблиск церковних бань, перегук дзвінких дитячих голосів. Про сам дитинець, над веселковою аркою якого напис «Сім», і людей, які невтомно опікуються, щоб — пригадуєте? — там, де «Сім», було завжди добре всім. Про драматизм часу та — попри всі перешкоди — по-батьківськи тверду й виважену впевненість, з якою розбудовує Буки, свою рідну Сквиру, свою маленьку Україну Іван Суслов... Душею бажаєш, щоб разом з його, Івана Суслова, численними дітьми зросла й наша Вітчизна до усвідомлення своєї людської потуги й гідності у світі. А то милосердя до знедолених дарують закордонні фундації (про що блискавично сповіщають газети), з'їжджаються іноземні посли, вітчизняні кабмінівські чиновники і народні депутати, аби тільки «засвітитися» на телеекрані серед учасників рідкісної благочинної акції. Чому так?! Ніби й немає воістину родинного дому «Сім» Івана Суслова, подібного якому не знайти ні у нашій країні, ні за її межами. Переконані: ученим ще належить дослідити увесь ланцюжок навчально-виховного процесу в Буках. Як це було в Павлишах Сухомлинського.
     Милосердя забагато не буває. Якщо воно істинне, то починається вдома, в негаласливому, по-батьківськи люблячому серці. Тож якби так чинили вітчизняні меценати й підприємці, як чинить у своїй рідній Сквирі Суслов, менше було б нещасливих, більше — талановитих. Іван Миколайович у цьому глибоко переконаний. Вочевидь, згадуючи, що прагнення виховувати обдарованих дітей у нього з'явилося ще перед відкриттям цього унікального дитячого будинку в Буках, де тепер для дітлахів світяться вікна не сиротинця, а справді рідного дому.
     Утім, чому — згадуючи? Він і зараз переконаний, що дасть дітлахам не лише середню, а й вищу освіту. А хто виявить хист у малярстві, скажімо, чи в будь-якому іншому виді мистецтва, — будь ласка, все для цього є нині в Буках, а пізніше тато надаватиме змогу своїм дітям навчатися у вищих навчальних закладах. Кажучи це, Суслов дещо перефразовує Ліну Костенко:

Не треба думати мізерно,
Ще є таланти де-не-де,
Хтось перевіяний,
мов зерня,
На грунт поезії впаде.

...Не лише на грунт поезії, а й нового життя в новітній вітчизні, побудованої на добропорядних християнських цінностях і чеснотах незнищенної народної моралі, носіями яких будуть і діти рідкісне багатодітної родини Суслових. І хочеться вірити: багатомільйонної родини на ім'я Україна.