Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
НА РОКОВИНИ МАЙДАНУЗ епопеї «Дідоніана»(Листи з минулого в майбутнє) Пропонуємодо вашої уваги уривок з міфологічного роману-епопеї відомого українського письменника Ігоря Маленького «Дідоніана», в якому постав-лено надто болючі для усіх нас запитання — чим насправді був Майдан для кожного, хто стояв на ньому оті незабутні сімнадцять днів, і чим він міг стати (на що ще не втрачено надію) для нашої з вами майбутньої вимріяної і вимисленої багатьма поколіннями України?Лист перший – найгіркіший...З дивним відчуттям, друже Магістре, майже через рік переглядаються листи, написані у ті дні з ні з чим не порівнюваним відчуттям присутності вічності на Майдані із сотнями тисяч свічок у долонях, що своїм крихітним пташиним теплом, здавалося, до середини січня відсували невблаганні набіги снігів і морозів. Це відчуття непроминання найвищих виявів людського духу, які у нашій «найблагословеннішій з Україн» відбуваються, можливо, раз на століття, а то й рідше, стало, напевно, найглибшим справжнім переживанням дуже багатьох людей. І саме тому на перші роковини Майдану, коли минула ейфорія й засліплення від того спалаху світлої людської енергії, особливо необхідно хоча б на хвилю зупинитися, усвідомити і спокійно промовити, що ж насправді відбулося рік тому і що відбувається сьогодні? Що святкуватимемо нині й багато років по тому - річниці потужного спалаху всенародного революційного духу чи роковини ще одного брудного вбивства ідей українства й людяності черговою, цього разу «помаранчевою», братвою? У тому, що це саме братва, налаштована на чергове розграбування й окозамилювання, а не «команда меліораторів», як хочеться сподіватися нашій наївно-дитинній людності, у мене не було жодних сумнівів ще рік тому, немає й зараз. Однак я кілька тижнів блукав Майданом, вдивляючись у людські обличчя, лише не горланив «Ющенко» чи «Юля». А коли мене питали, що я тут роблю, відповідав: «Я не за «помаранчевих» - я з людьми». З тими людьми, яким чомусь судилося вже упродовж багатьох століть вибирати поміж поганим і ще гіршим, між комуністичною тюрмою і кравчуківсько-кучмівським каганатом «червоних директорів», дніпропетровсько-донецькою братвою і їхніми молодшими безхребетними виплодками, справжньою метою яких було лише дорватися до владно-розподільчого корита, вправно розігравши безпрограшні карти всенародного невдоволення режимом і геополітичні стратегії своїх заокеанських спонсорів, яким цей режим остаточно набрид. І тільки наші люди, за багато століть звикши жити надією, могли сподіватися на якісь зміни від «бригади», яка багато років успішно «подавали киї», вистоюючи за спинами своїх «патронів» на кучмівсько-лазаренківських «більярдах», чи від паталогічної повії з накладною косою, що «пробивалася» до великого бізнесу і парламенту через постелі, офісні столи й сауни вчорашніх і нинішніх «найкрутіших» олігархів. Тим, хто ще донедавна мав якісь сумніви щодо справжньої сутності цієї «бригади», чільна братва наче навмисне продемонструвала свої справжні, не прикриті демагогією та політпіаром обличчя, коли новітній, цього разу справді всенародно обраний «Пріам-пахан» і «цар-батюшка», збирався кинути «у морду папери», журналістові, який насмілився написати про ресторанно-бордельні подвиги його синка; коли „великий демократ” Березовський публічно визнав факт фінансування „помаранчевих фондів”, а новітні керманичі „української євроінтеграції” при цьому сором’язливо „колупали піч”, мов та виданниця, яка вже не пам’ятає, коли була дівкою. А кілька місяців тому майже щиро закохана „солодка парочка” – „шоколадний зайчик” та „правдива україночка” - мало не перегризли одне одному горлянки, так і не зумівши „тихенько та ладком” перерозподілити нафтогазові, металопрокатні та інші надприбуткові галузі. Схоже, вже досить натішилися „новими демократами” в Америці та Європі, яка, як зазначають експерти, „помалу втрачає Україну зі своїх радарів”. Та воно й не дивно, коли, за влучним висловом К.Москальця, «рагуль з тернопільського фінансового технікуму» під час офіційного візиту до Японії може сказати журналістам, що «наші бджоли уп’ятеро більші і працьовитіші», абсолютно не замислюючись над тим, які дипломатичні непорозуміння це може викликати, то чи можна його взагалі підпускати до трибун ООН чи ЄС, де він за прикладом свого видатного земляка Микити Хрущова цілком може зняти черевика і вгамселити ним по столу чи по головах європарламентарів, вимагаючи негайного вступу України в НАТО, ЄС, чільного місця на лаві фінансових рецепієнтів МВФ та інших „теплих місцин”, бо така уже природа цих дітей кучмо-заокеанських підземель, що навчилися казати лише „дай”, не маючи ні кебети, ні бажання щось робити власними руками й головами. Видається, що одиноким апологетом і захисником „новообраного Пріама” залишився лише „почесно” полишений ним на пожиттєвому державному забезпеченні попередній „бідака-Пріам”, невмирущий, незважаючи на всі свої болячки, і незнищенний ніякими „революціями” найбільший олігарх Кучма, що обурювався зі своєї Дніпропетровської вотчини розмовами про „імпічмент всенародно обраного президента, який ще й не став президентом”. „Дайте людині показати себе” – щиро закликав „Пріам-отець”, захищаючи свого вірного правонаступника й послідовника, „молодшого синочка”. (Пригадайте 1999 рік, коли ще не відляпане по щічках псевдо-Енеєня, якому в запалі передвиборної кампанії було обіцяно прем’єрство, стоїчно відмовилося висувати свою кандидатуру на президентських виборах супроти Кучми, щиро називало його „батьком”.) Та й донецький молодший „паханець-Янек”, рік тому за свою недолугість привселюдно „набитий по мордасах” старшим „паханом” Ахметовим, схоже, остаточно помирився й побратався з „помаранчевим братом” через підписання меморандуму про дружбу й співробітництво в обмін на підтримку в парламенті „прем’єра-статиста”, яким треба було заповнити уже порожнє урядове крісло. Після цього останнього плювка в обличчя власному народові усі, хто має очі й вуха, повинні були, нарешті, зрозуміти, що «всенародно обране псевдо-Енеєня» остаточно стало на шлях поступового перетворення в молодшого клона свого „батечка-гаранта”, з яким все було „мирно вирішено” й укладено відповідні домовленості про „невтручання й ненапад”, як свого часу між Сталіним та Гітлером, ще в останні листопадові й перші грудневі, оті дивовижні, для одних „майданні” й просвітлені, а для інших „залаштунково-політесні” й „маріїнсько-угодні” дні. І лише наша наївна людність може досі сподіватися, що на бандитів-олігархів, замовників політичних вбивств, які півтора десятиліття розграбовують рідні терени, на всю ту людиноненависницьку наволоч чекають судові процеси, розслідування й тюрми. Марні сподівання. Справа закінчиться реприватизацією й перерозподілом великих підприємств, надприбуткових галузей та інших ласих шматків і вотчин, на „дерибан” яких уже зібрався зі свого заокеанського „домашнього арешту” старший Пріамів виплодок „газований Павлуша”, тоді як його „не так стара, як давня подружка псевдо-Дідона”, за її власним і дуже характерним для неї висловом, готується „виводити на вулицю біомасу...” Не вистачає слів, якими можна охарактеризувати цю братію. Залишаються лише вислови. І серце тисне навіть не від безпросвітної безглуздості цього театру абсурду, що продовжує розігруватися на наших очах, а від усвідомлення того, як небагато людей ще цього не розуміють… Однак досить про усе це „багно”, бо йдеться, зрештою, не про нього, а про те, що, можливо, нарешті прийшов час усвідомити: в надрах старої кланово-олігархічної влади, яка, своєю чергою, стала клоном своєї попередньої комуністично-кланової модифікації, не могли з’явитися психічно й морально здорові люди, здатні щось змінити на краще. Йдеться також про те, що збайдужілий до власної долі народ, який десятиліттями дозволяє знущатися над собою цьому бидлу, яке називає себе елітою, помалу сам перетворюється на гідне власного упослідження бидло. Та рік тому ми довели, що ми не бидло, скандуючи на Майдані, мов колишні діти пролетарів: „Ми не раби. Раби не ми”. Залишилося зробити ще півкроку, сказати собі й людям, що в Україні зараз немає жодної партії чи політичної сили, здатної зупинити цей грабунок, це блюзнірство, цей відьомський шабаш”. Уся ця чортівня впевнена у власній безкарності лише до третіх півнів, або доки не вийдуть на неї люди з осиковими колами, яких на їхнє чортівське, далеко небезпідставне переконання, залишилося небагато серед нинішньої людності, задурманеної олігархічними ЗМІ, що витворюють шиті білими нитками брехливі харизми своїм лідерам. Тому сьогодні Майдан, отой одухотворений і олюднений, небайдужий до власної долі простір, повинен оселитися в кожному, хто носить на плечах голову, а в грудях серце, в якому ще тліє бодай найменша іскорка сумління... І хай уже він, отой з’єднаний в одне з десятками й сотнями тисяч співгромадян майданний простір вирішує, чи віддати своїх „п’ять копійок” голосуванням за якусь із олігархічно-бандитських партій у новому парламенті, в якому старіші й новіші олігархи успішно змовляться, як це вони вже не раз демонстрували ющенківсько-кучмівськими та ющенківсько-якуковичевськими меморандумами; чи врешті полишити молитися вигідному всій цій чортівні „громадянському миру” та всім разом «обух сталить», щоб «заходиться вже будить хиренну волю...”, довершивши розпочате рік тому і таки взявши приступом новітню „пріамівську” адміністрацію, „Верховну зраду” й Кабмін, що, зрештою, як показали минулорічні події, за умови загального, з’єднаного в одне ціле, справді всенародного бажання, не так і важко зробити? Отакі-от, друже Магістре, нерадісні роздуми через рік по наших з тобою майданних блуканнях і через два літа по десятиденній чи десятитисячолітній подорожі рідною Троянією. Залишається тільки сподіватися, що третє літо не принесе з собою громадянської війни, яка вже бродить троянськими теренами поки що досить-таки гіпотетичним і безтілесним привидом, як колись „привид комунізму” бродив Європою. Однак, можливо, й громадянська війна є меншим злом, ніж безпросвітне скніння під чобітьми троянських олігархів??? Ігор МАЛЕНЬКИЙ Інші статті номеру
|
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |