Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

НА РОКОВИНИ МАЙДАНУ

З епопеї «Дідоніана»(Листи з минулого в майбутнє)

Пропонуємо до вашої уваги уривок з міфологічного роману-епопеї відомого українського письменника Ігоря Маленького «Дідоніана», в якому постав-лено надто болючі для усіх нас запитання чим насправді був Майдан для кожного, хто стояв на ньому оті незабутні сімнадцять днів, і чим він міг стати (на що ще не втрачено надію) для нашої з вами майбутньої вимріяної і вимисленої багатьма поколіннями України?

Лист перший – найгіркіший...

З дивним відчуттям, друже Магістре, майже через рік переглядаються листи, написані у ті дні з ні з чим не порівнюваним відчуттям присутності вічності на Майдані із сотнями тисяч свічок у долонях, що своїм крихітним пташиним теплом, здавалося, до середини січня від­су­ва­ли не­вблаганні набіги снігів і морозів. Це відчуття непроминання найвищих ви­явів люд­­сь­ко­го духу, які у нашій «най­бла­го­сл­о­вен­ні­шій з Україн» відбуваються, можливо, раз на століття, а то й рідше, стало, напевно, най­глиб­шим справжнім переживанням дуже багатьох людей. І саме тому на перші роко­ви­ни Майдану, коли минула ейфорія й засліплення від того спалаху світлої людської енергії, особливо необхідно хоча б на хви­лю зупинитися, усвідомити і спокійно промовити, що ж насправді відбулося рік тому і що відбу­ва­ється сьогодні? Що  святкуватимемо нині й багато років по тому  - річниці по­туж­­ного спалаху всенародного рево­лю­ційного духу чи роко­вини ще одного брудного вбивства ідей  укра­їн­ст­ва й людяності черговою, цього разу «по­ма­ран­че­вою», братвою? У тому, що це саме  братва, налаштована на чергове розграбування й окозамилювання, а не «ко­манда мелі­ораторів», як хочеться сподіватися нашій наївно-дитинній людності, у мене не було жод­них сумнівів ще рік тому, немає й зараз. Однак я кілька тижнів блукав Майданом, вдивляючись у  людсь­кі обличчя, лише  не горланив «Ющенко» чи «Юля». А коли мене питали, що я тут роблю, від­­по­­відав: «Я не за «помаранчевих» - я з людьми». З тими людьми, яким  чомусь судилося вже упродовж ба­га­тьох століть  вибирати поміж поганим і ще гіршим, між комуністичною тюрмою і кравчуківсько-куч­мівським каганатом «червоних директорів», дніпропетровсько-донець­кою братвою і їхніми  мо­лод­ши­ми безхребетними виплодками, справжньою метою яких було ли­ше дорватися до владно-роз­по­діль­чого корита, вправно розігравши безпрограшні карти все­на­род­­ного невдоволення режимом і геополітичні стратегії своїх заокеанських спон­­­­сорів, яким цей режим ос­та­точно набрид. І тільки наші люди, за багато століть звикши жити надією, могли сподіватися на якісь зміни від «бригади», яка багато років успішно «по­да­ва­ли киї», ви­сто­ю­ючи за спинами своїх «патронів» на куч­мів­сь­ко-лаза­рен­ків­ських «більярдах», чи від паталогічної повії з накладною косою, що «про­би­ва­ла­ся» до  великого бізнесу і парламенту через по­с­телі, офісні сто­ли й сауни вчорашніх і ниніш­ніх «найкрутіших» олігархів.

Тим, хто ще донедавна мав якісь сумніви щодо справжньої сутності цієї «бригади», чіль­на братва наче навмисне продемонструвала свої справжні, не прикриті демагогією та політ­пі­аро­м об­лич­чя, коли новітній, цього разу справді всенародно обраний «Пріам-пахан» і «цар-ба­тюш­ка», збирався кинути «у морду папери», журналістові, який насмілився напи­са­ти про рес­то­ран­но-бордельні подвиги його синка; коли „великий демократ” Березовський публічно визнав факт фінан­су­вання „по­ма­ранчевих фондів”, а новітні керманичі „української євро­ін­те­гра­ції” при цьому соро­м’яз­ливо „ко­лу­па­ли піч”, мов та виданниця, яка вже не пам’ятає, коли була дівкою. А кілька мі­ся­ців тому майже щиро закохана „солодка парочка” – „шоколадний зайчик” та „правдива укра­їноч­ка” - мало не перегризли одне одному горлянки, так і не зумівши „тихенько та ладком” пере­роз­по­ді­лити нафтогазові, мета­ло­прокатні та інші над­при­буткові га­лу­зі. Схоже, вже досить натішилися „новими демократами” в Америці та Європі, яка, як зазначають експерти, „помалу втрачає Укра­їну зі своїх радарів”. Та воно й не дивно, коли, за влучним висловом К.Москальця, «рагуль з терно­піль­ського фінансового технікуму» під час офіційного візиту до Японії може сказати жур­на­ліс­там, що «наші бджо­ли уп’ятеро більші і працьовитіші», абсолютно не замис­л­ю­ючись над тим, які ди­пло­ма­тич­ні непо­розуміння це може викликати, то чи можна його взагалі підпускати до три­бун ООН чи ЄС, де він за прикладом свого видатного земляка Микити Хрущова цілком може зняти че­ревика і вгам­се­лити ним по столу чи по головах європарламентарів, вимагаючи негайного вступу Укра­їни в НАТО, ЄС, чільного місця на лаві фінансових рецепієнтів МВФ та інших „теплих міс­цин”, бо така уже при­рода цих дітей кучмо-заокеанських підземель, що на­вчи­ли­­­ся казати лише „дай”, не ма­ю­ч­и­ ні кебети, ні бажання щось ро­би­ти власними ру­ка­ми й головами.

Видається, що одиноким апологетом і захисником „новообраного Пріама” залишився ли­ше „почесно” полишений ним на пожиттєвому державному забезпеченні попередній „бідака-Пріам”, не­вмирущий, незважаючи на всі свої болячки, і незнищенний ніякими „революціями” най­біль­ший олі­гарх Кучма, що обурювався зі своєї Дніпропетровської вотчини роз­мо­вами про „ім­піч­­мент всенародно обраного президента, який ще й не став пре­зи­дентом”. „Дайте людині по­казати себе” – щиро закликав „Пріам-отець”, захищаючи сво­го вір­ного пра­во­наступника й по­слі­дов­ника, „молодшого синочка”. (Пригадайте 1999 рік, коли ще не відляпане по щічках псев­до-Енеєня, якому в за­палі передвиборної кампанії було обіцяно прем’єрство, сто­їч­но відмовилося висувати свою кандидатуру на прези­дентських виборах супроти Кучми, щиро на­зи­ва­ло його „батьком”.)  Та й донецький молодший „паханець-Янек”, рік тому за свою недо­лу­гість при­все­людно „набитий по мордасах” старшим „паханом” Ахметовим, схоже, остаточно по­ми­рив­ся й по­бра­тався з „пома­ран­че­вим братом” через під­пи­сан­ня мемо­ран­думу про дружбу й спів­ро­бі­т­ницт­во в обмін на підтримку в парламенті „пре­м’єра-статиста”, яким треба було заповнити уже по­рожнє урядове крісло.

Після цього останнього плювка в обличчя власному народові усі, хто має очі й вуха, по­вин­­ні були, нарешті, зрозуміти, що «всенародно обране псевдо-Енеєня» остаточно стало на шлях по­сту­по­вого пере­тво­рення в молодшого клона свого „батечка-гаранта”, з яким все було „мир­но вирішено” й укла­де­но відповідні домовленості про „невтручання й не­напад”, як свого часу між Сталіним та Гіт­лером, ще в останні листопадові й перші грудневі, оті дивовижні, для одних „майданні” й про­світ­лені, а для інших „залаштунково-політесні” й „ма­ріїнсь­ко-угодні” дні. І ли­ше наша наївна люд­ність може досі сподіватися, що на бандитів-олігархів, замовників по­лі­­тич­­них вбивств, які півтора де­ся­­ти­літ­тя розграбовують рідні терени,  на всю ту людиноненависницьку наволоч чекають судові процеси, розслідування й тюрми. Марні сподівання. Справа закінчиться ре­при­­ва­ти­за­цією й перерозподілом великих під­при­єм­ств, над­при­буткових галузей та інших ласих шмат­ків і вот­чин, на  „дерибан” яких уже зібрався зі свого за­океанського „домаш­ньо­го арешту” стар­ший Пріамів виплодок „га­зо­ваний Павлуша”, тоді як його „не так стара, як давня по­дружка псевдо-Дідона”, за її власним і дуже характерним для неї висловом, готується „виводити на вулицю біо­масу...” Не вистачає слів, якими можна оха­рак­теризувати цю братію. Залишаються лише вислови. І серце тисне навіть не від безпросвітної безглуздості цього театру абсурду, що продовжує розіг­ру­ватися на наших очах, а від усві­дом­лен­ня того, як небагато людей ще цього не розуміють…

Однак досить про усе це „багно”, бо йдеться, зрештою, не про нього, а про те, що, мож­ли­во, нарешті прийшов час усвідомити: в надрах старої кланово-олігархічної влади, яка, своєю чергою, стала клоном своєї попередньої комуністично-кланової модифікації, не могли з’явитися психічно й морально здорові люди, здатні  щось змінити на краще. Йдеться також про те, що збайдужілий до власної долі народ, який деся­ти­літтями дозволяє знущатися над собою цьому бидлу, яке називає себе елітою, помалу сам перетворюється на гідне власного упос­лід­ження бидло. Та рік тому ми довели, що ми не бидло, скандуючи на Майдані, мов колишні діти пролетарів: „Ми не раби. Раби не ми”. Залишилося зробити ще півкроку, сказати собі й людям, що в Україні зараз немає жодної партії чи політичної сили, здатної зупинити цей грабунок, це блюзнірство, цей відьомський шабаш”. Уся ця чортівня впевнена у власній без­кар­ності лише до третіх півнів, або доки не вийдуть на неї люди з осиковими колами, яких на їхнє чортівське, далеко небезпідставне переконання, зали­ши­лося небагато серед нинішньої людності, задурманеної олігархічними ЗМІ, що витворюють шиті білими нитками брехливі харизми сво­їм лідерам. Тому сьогодні Майдан, отой оду­хо­творений і олюднений, небай­ду­жий до власної долі простір, повинен оселитися в кожному, хто носить на плечах голову, а в гру­дях серце, в якому ще тліє бодай найменша іскорка сумління...

 І хай уже він, отой з’єднаний в одне з десятками й сотнями тисяч співгромадян май­дан­ний простір вирішує, чи віддати своїх „п’ять копійок” голосуванням за якусь із олігар­хіч­но-бан­дитських партій у новому парламенті, в якому старіші й новіші олігархи ус­піш­но змов­ляться, як це вони вже не раз демонстрували ющенківсько-кучмівськими та ющенківсько-якуковичевськими меморандумами; чи врешті полишити мо­ли­тися вигідному всій цій чор­тівні „гро­ма­дян­сь­кому ми­ру” та всім разом «обух сталить», щоб «за­хо­дить­ся вже будить хиренну волю...”, довершивши роз­почате рік тому і таки взявши приступом новітню „пріамівську” адмі­ніст­рацію, „Верховну зраду” й Кабмін, що, зрештою, як показали мину­ло­річні події, за умови загального, з’єднаного в одне ціле, справді всенародного бажання, не так і важко зробити?

Отакі-от, друже Магістре, нерадісні роздуми через рік по наших з тобою майданних блу­кан­нях і через два літа по десятиденній чи десятитисячолітній подорожі рідною Тро­ян­і­єю. Зали­ша­ється тільки сподіватися, що третє літо не принесе з собою громадянської війни, яка вже бродить тро­ян­ськими теренами поки що досить-таки гіпотетичним і безтілесним при­ви­дом, як колись „привид комунізму” бродив Європою. Однак, можливо, й громадянська вій­на є мен­шим злом, ніж без­просвітне скніння під чобітьми троянських олі­­гархів???

Ігор МАЛЕНЬКИЙ
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com