Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

АУРА ВИСОКОЇ ЧЕСТІ І ДУХОВНОСТІ

Саме таку ауру випромінює Василь Васильович Яременко, як унікальна,  знакова особистість. Знакова - для мене особисто, хоча я познайомився з Василем Васильовичем лише кілька років тому; для всіх, з ким він живе, працює, спілкується; зрештою для  самої України. Є багато визначень, якими можна було б окреслити особистість Василя Васильовича, виокремити його з-поміж того найкращого тонкого і дорогоцінного прошарку українства, на якому, зрештою, все тримається, який не дає за нинішнього задушливого життя зникнути з лиця землі потенційно великому етносу. Хоч яке з цих визначень візьми - воно буде правильним, доречним, але не сповна точним. Літературознавець? Так, як мало хто в Україні і слов’янському світі. Етнопсихолог? Знову ж не схибимо з таким визначенням, якщо глянемо, як він у своїх працях плекає історичну пам’ять, духовні скарби українського народу, як захищає джерела нашої української пам’яті – мову, культуру, звичаї, традиції. І робить це вельми виважено, розуміючи, що українське минуле має бути прозорою правдою буття. Василя Яременка цілком можна назвати соціальним політиком. Як нам видається, зайнятися саме цією сферою його спону­кали дві обставини. Перша – об’єктивна – недооцінка в укра­їнському суспільстві тих величезних трагедій, які упродовж останнього століття викосили ледь не кожного другого українця: єврейсько-більшовицький переворот 1917 року, три страхітливих штучних голодомори, тотальні репресії, великою мірою найкращих представників українства, аж до кінця сімдесятих ХХ століття. Друга -  створення в МАУП Інституту культурологічних та етнонаціональних досліджень, який він недавно очолив. Так у Василя Васильовича з’явилася можливість робити те, чого, за його власним зізнанням, він завжди прагнув  – продуктивно служити Україні. За його благословення і безпосередньої участі колективом інституту було започатковано унікальну книжкову серію «Бібліотеку українознавства», розроблено навчальну програму «Голодомори в Україні у ХХ столітті», видано унікальні праці митрополита Іларіона, Олени Пчілки, «Кобзар» Тараса Шевченка, праці Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова, Івана Франка. А ще більш як п’ятдесят унікальних видань невдовзі мають побачити світ.

Василя Яременка можна цілком слушно назвати просто – Вчитель. Мені особисто доводилося чути від людей і мого, і навіть трохи старшого віку горде: «Я слухав лекції професора Василя Васильовича Яременка». І це не просто данина йому як педагогу – це вияв справжньої любові, на все життя. Та й сам Василь Васильович з душевним щемом говорить, про тих, кого вчив, а головне – з ким мав можливість спілкуватися у 60-х, 70-х, 80-х: Василь Симоненко, Григір Тютюнник, Борис Олійник, Валерій Шевчук та багато інших. Одних вже й немає поміж нас, а інші, можливо, розки­дані по світах, бо Яременко багато де займався викладацькою, науково-літера­турною та громадською роботою – від свого маленького села Романки на Полтавщині, де пройшли найкращі роки дитинства, до США і Канади.

Хоч би чим займався Василь Яременко, він завжди був і є, за визначен­ням його колеги по літературному цеху Оксани Сліпушко, Подвижником Української Ідеї. І це не просто високі слова, а констатація великої правди, що живе в ньому - як внутрішній поклик, як стимул до рішучого виборювання українського майбутнього. У ньому немає ні обережності, ні остраху. Він не шукає броду. Він має оте міцне осердя, без якого не виживеш, коли тобі шиють усілякі «ізми», навішують ярлики, тягнуть до неправедного суду. І ловлю себе на думці: якби ж то ми всі, або хоч більшість в Україні, мали силу, хист, честь і гідність стояти за свої національно-патріотичні переконання так, як стоїть цей літній, сивочолий професор, - то чи мали б ми нинішній жалюгідний стан національної держави? Впевнений – ні.

Василь Яременко одним з перших вступив до лав Української Консервативної партії, став кандидатом у народні депутати. Він намагається разом зі своїми сподвижниками достукатися до сердець мільйонів українців, аби ми разом нарешті усвідомили – пора самим будувати Українську Україну. Йому абсолютно байдужі власні чини, ордени й медалі, бо Бог і батьки дали його світу для добра, честі й  духовної боротьби. Впевнений, що в ці лютневі дні Василя Яременка згадають сотні його однодумців. Привітають, побажають добра, щастя, здоров’я.

Чудово, що така людина живе поміж нас, найперше - величезного й авторитетного колективу маупівців. Тож з роси і води вам, Василю Васильовичу. На многії літа.

 

Від маупівців усіх років і поколінь –
Микола ГОЛОВАТИЙ,
ректор МАУП,
доктор політичних наук,
професор

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com