ЛЮБОВ, ПАТРІОТИЗМ І СОЛОВ'ЇНА МОВА

У світі кажуть, росіяни вигадали слово “любов”, щоб не платити. Для українців подібним відповідником запровадили слово “патріотизм”. Принаймні впродовж вже 15 років нас до цього з певним успіхом привчають, ті хто насправді бажає тримати українців за наймитів на нашій землі.

Поети-піснярі і політика

Почалося все з того, що незалежну державу очолили ті, хто проти з неї боровся. Вчасно вловивши політичну кон’юнктуру, вони відчули, як можна зручно й вигідно влаштуватися в нових умовах. При цьому запровадити “патріотизм” як форму експлуатації українців. (Не в приклад гривні, для запровадження якої знадобилося 5 років). Мовляв, якомусь цабе, що стає в позу й закопиливши губу цідить крізь зуби “а чо я с етой нєзалєжності буду імєть” потрібно для заспокоєння забашляти. А патріоти нехай тішаться і живляться своїм патріотичним духом – він їм і без матеріальних статків душу гріє.

Посткомуністичні посадовці, спритно прибравши до рук фінансові активи колишньої компартії, вирішили, що патріотів достатньо потішити зміною символіки, перейменуваннями країни, міст та вулиць і т. ін. Тодішньому ж політично-романтично-поетичному бомонду у вишиванках, по горло забезпеченому ще радянською владою, виявилося, більше й не треба. Бо ж їм у цьому житті не доставало хіба що трибун на мітингах та в радах. Добравшись до них вони просто заспівали від щастя “віддаємо флот Росії, ядерну зброю Америці”, і т . ін.  Забувши, що політика – це не пісня, в якій головне не текст, а мелодія.

“Уроки моралі” для влади

Такі обставини й стали першопричиною багатьох великих негараздів, які з’явилися й розвиваються в Україні після проголошення незалежності. Як виявилося, їх не вирішити навіть, якщо всю Україну звезти на Майдан. Бо ж ніяке свято чи шоу (у тім числі й революційного штибу) не може тривати вічно. Роз’їхавшись по домівках люди побачили якщо не прірву, то глибокий яр між бажаним і реальним. І таку відмінність треба подолати, аби через десять, двадцять чи сто років не сказали: “підсумком “Помаранчевої революції” стала перемога тих, у кого рильце в пушку, над тими, у кого рило в щетині, завдяки тому, що перші краще вміли грати на патріотичних почуттях українців”. 

Аби здійснити докорінні зміни українського суспільства замало закликів до єднання, “уроків моралі”, перетасовок провладного бомонду, прагнення вступити до всіляких міжнародних організацій і т. ін. Бо ж ніякі “уроки моралі” не зможуть пояснити зростаючим поколінням чому чесні українці змушені жити в значно гірших умовах, ніж ті у кого ставлення до моралі, як у Гебельса до культури. Ніякі реформи ДАІ не забезпечать порядку на наших дорогах доки по них у найдорожчих автомобілях їздитимуть не найсвідоміші українці, а відгодоване кучмізмом добірне бидло, якому нинішня влада обіцяла тюрми.

З точки зору державної логіки

Саме перспективі окреслених змін й чиниться шалений опір. Пригадати хоча б гучну історію з ресторанами та автомобілем сина президента. За всілякими нюансами й пересудами залишилася мало ким помічена підспудна суть скандалу. А саме – перелякану занепокоєність снобістського жлобства, яке зазвичай складає основний контингент дорогих кафе та ресторанів. Мовляв, як це так: на наше місце прийшли (тобто приїхали на “крутих” авто) ті, хто розмовляє українською і вдягає вишиванки. “Не пущать!”. “Заклєйміть позором!”. 

Відтак, цілком зрозумілим з точки зору логіки державного чоловіка було обурення Віктора Ющенка: розкрадають мільярди,  розтринькують мільйони, а тут враз тобі прискіпались щодо походження якоїсь сотні-другої тисяч доларів. Тільки-от тактику свого висловлення на прес-конференції Віктор Андрійович вибрав так собі – захисну, непереконливу.  Наскільки в багоміше й переконливіше пролунало б наступально-викривальне звернення до журналіста: “А де ти, мордо, відсиджуєшся зі своїм диктофоном та фотоапаратом, коли ті бандити, яких я обіцяв посадити у тюрми,  збираються  на “сходняки” у Монако, на Канарах, Москві чи в лісі під Києвом. Як би ти розповів про все це людям, то може мені б й не довелося ручкатися та підписувати угоди з кримінальними злочинцями. Ти б на них “компромату нарив” не тільки для морального осуду, а й для прокуратури та суду”.

Тільки-от реалізація такого задуму впирається в технічні, тобто матеріальні можливості. Адже сучасні фотоапарати та диктофони є лише в майорів президентської охорони та в журналістів, що обслуговують олігархів. У редакціях патріотичного спрямування такі “надмірності” не передбачені. Якщо і є один фотоапарат чи диктофон на всю редакцію – то під сувору звітність. Запитай взяти, щоб якоїсь олігарха зафіксувати “на гарячому” – скажуть: бери олівця та блокнота, бо раптом щось станеться, то залишиться вся редакція без технічного забезпечення. 

Українцям – все найкраще і найцінніше

Словом, для виховання патріотизму потрібно забезпечити, щоб в усіх українців було все найкраще і найцінніше. Не тільки дане природою – жінки, мова, культура. А й рукотворні матеріальні надбання та статки – будинки, садиби, автомобілі, літаки, яхти і т. ін. Це буде найкращою рекламою для українства. Ось така логічно закономірна потреба задля виховання патріотизму.

Не тільки для нього, а й загалом для встановлення так би мовити морально-естетичного балансу української дійсності. Бо ж подумайте, як наше суспільство виглядає зовні. Для цього зовсім не обов’язково виїжджати за кордон. (Як засвідчує практика – тим, хто туди шастає це мало допомагає). Достатньо абстрагуватися на місцях, аби звернути увагу на неоковирні розбіжності нашого буття зі здоровим глуздом. От, наприклад, красиву дівчину значно частіше побачиш пішки на вулиці чи у міському транспорті, ніж у салоні дорогого авто. Або ж у будь-якому колективі художньої самодіяльності, традиційному українському застіллі чи серед вуличних виконавців почуєш у кільканадцять разів кращі голоси і співи, ніж у клінічних бездар (позбавлених слуху, голосу та естетичного смаку), що постійно хизуються на наших центральних телеканалах. У країні таких естетичних збочень про мораль краще не згадувати.

Ти – нащадок Хмельницького й Мазепи, Гонти й Залізняка. Пам’ятай!..

Досить зомбувати народ абстрактним закликом “Думай, по-українськи!”, а й самому треба думати й діяти за цим принципом. Не словом, а ділом (вже не пам’ятаю хто сказав). Не знаю по-якому – тільки не по-українськи – треба було думати, щоб додуматися призначити керівником Першого національного телеканалу людину, що не розмовляє українською. Таким діячам, не спроможним думати й керувати по-українськи, для початку потрібно ставити легші завдання. Скажімо, повторювати їм “думай за аналогією”. Подумаймо, чи можливе подібне призначення в Росії людини, яка не володіє російською, або в Польщі, щоб не володіла польською?! 

Одразу застережу щодо можливої реакції. Якщо з якихось мотивацій Докаленко розпочне вичавлювати з себе в ефірі щось на зразок того як заговорив паливний міністр, то це ще не означатиме, що він думає по-українськи як у прямому, так і в переносному значенні. Щодо “язично-мовної” пертурбації енергетичного посадовця – це наслідок впливу Кремля (хоч якийсь позитив від газового протистояння), від якого міністр наразі дуже залежний. Коли півень клюнув Плачкову в насиджене місце, то й “солов’їною заспівав” (хоч і через пень-колоду). От до чого Москва довела українського міністра! Проте значно краще й ефективніше (принаймні, хоч не комічно) буде для України, якщо державні посади обійматимуть ті, хто думає, розмовляє і діє по-українськи від самого народження, а не “в сілу сложівшехся обстоятельств”.

Ще останнім часом з телеекранів заходилися нагадувати про наших предків. Тільки чомусь не всіх згадують, а лише деяких. Певно це як натяк, щоб ми далі самі згадували. Аби відповідно до обставин сьогодення у нашій пам’яті виринала та чи інша історична постать. Ми ж пам’ятаємо, що є нащадками не тільки княгині Ольги та Володимира Великого, а й Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, Івана Гонти та Максима Залізняка…