Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ЧИЇ ВОНИ СЛУГИ?

Блюститєлі, халтура ваше хобі.
Ви фабриканти вір і недовір.
Зробити вам би по духовній пробі
Вас забракує кожен ювелір.

                                        Ліна Костенко

Ох і «веселі» часи на­стали в Україні. (Вибори на носі!) Увімкнеш радіо чи телевізор, візьмеш у руки газету (плюс біг-бор-дизація всієї держави) — скрізь «благодійники» всіх кольорів і гатунків. Пома­ранчеві й криваві, біло-го­лубі і зелені, «християни» і біснуваті, демократи і партократи, порядні і не­гідники, «ТАК» і «НЕТАК», «МИ» — діти Кучми — обі­цяють нам «рай». Дехто з тих обіцяльників просидів у Верховному кнесеті аж чотири терміни, пустив ко­ріння, приріс до крісла і, нарешті, як колишній ідеолог КПУ Л.Кравчук, зро­зумів, що все в нас «НЕТАК». А коли було так, Леоніде Макаровичу? Тоді, як третій у світі ракетно-ядерний потенціал було подаровано братській Росії? За що вона тепер шантажує Україну «газаватом». Може, тоді, як вкрали в народу зароблені потом і кров’ю заощад­ження, розпродали за безцінь Чорноморський торговельний флот, пограбували народ через різні «трасти»? Можливо, тоді, як вчені і вчителі, аби якось прогодувати дітей, впряглися в «кравчучки», коли ви перетворили Україну в суцільний бартер? Чи, може, тоді, як заборго­ваність із зарплат і пенсій вчителям Вінниччини гноєм видавали?!! А, може, тоді, як шахтарі ходили пішки до Києва вибивати зарплату? Забули, Макаровичу, за кого це було? То нагадаю вам, «голубе наш сивенький», — за вашого і Леоніда II правління все це було. Єдиним вашим досягненням стало те, що всі ми, до останнього бом­жа, стали «купоно-мільйонерами». Тож чиє б там мукало!..

А тепер, люди добрі, трішки поміркуймо — чому воно НЕТАК? Стаття 21 Конституції України прого­лошує: «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах». Насправді ж все зовсім «НЕТАК». Про яку рівність у правах йдеться, панове-товариші?! Де і коли ви її бачили?

У високі матерії не вдаватимуся — не спеціаліст. Почну з явки на роботу. Знаємо — більшість пра­цівників в Україні (окрім тих, хто працює позмінно) свій робочий день починають як не о 8-й годині, то о 9-й ранку, перед тим сьорбнувши на сніданок чаю з сухарями або бульйону з кубиків GALINA BLANKA. А «богообрані слуги народу» (невідомо — якого) на роботу прихо­дять о 10-й ранку, добре виспавшись і поснідавши — хто стейком з грибами, хто канапками з ікрою (звичайно — не кабачко­вою). Ті фракції, які вчора «гарно повечеряли», за­ледве діставшись до крісла о 10-й ранку, про­сять зробити перерву (найчастіше це роблять криваві есдеки і регіонали, які до них примкнули). Іноді та перерва затягується до обідньої перерви. О 12-й годині йдуть «слуги» на «перекур». Перекурив­ши і пропіарившись перед телекамерами, вони «в поті чола свого» трудяться до 14-ої години. З 14-ої до 16-ої — знову перерва. На обід! Після обіду до 18-ої — дві години тяжкої законодавчої халтури. (Через місяць-два те, що сьогодні понаприймали, скасовують або міняють під нового лобіста — хто більше за­платить). Скажіть мені, люди добрі, в кого з вас був чи є такий графік ро­боти? (У нас покійний бри­гадир, герой соцпраці, ви­ривав і закидав у завал «тормозки»-сніданки, якщо людина дозволяла собі попоїсти під час роботи у лаві; їли в «кареті» доро­гою до лави). І за таку «на­пружену та шкідливу» ро­боту держава платить їм до 20 тисяч гривень! Дивує інше. Деякі з тих «слуг» носять червоні значки не­існуючої держави, а зар­плату отримують з казни України — держави, пра­пор якої, як і депутатські значки, синьо-жовтого ко­льору. Ще десь є у світі такі парадокси?! Значна частина тих червоних «хун-вейбінів» — пінсіонери. Отже, до 20 тисяч зарплати отримують ще до 30 ти­сяч пенсії. Понад те, деякі «бідолахи» випрошують собі по 300 тисяч грн ра­зової допомоги. (Мені торік за 45 років роботи під землею профком упер­ше «виділив» на лікування «скажені гроші» — аж 25 грн!) Коли ж журналісти запитали про це у депутата-комуніста Ю.Саламатіна, то він від того, що от-римав 300 тисяч грн, не відмовився. Бо в нього п’я­теро дітей! Молодчина! Потрібно терміново медаль «Тато-герой» заснувати і нагородити того «кхмера»-рекордсмена! І це пред­ставник партії, яка найбільше про захист знедолених кричить! Що ж тоді чека­ти від маминого синочка Н.Шуфрича, який спільно з мамою й об’єднаними у спільній меті грабунку України есдеками «привати­зував» Закарпаття, пере­творивши його у вотчину «об’єднаних». «НЕТАК» має бути, Леоніду Макаровичу! НЕТАК!

Ну, а тепер погляньмо, як ті «слуги» про нас дба­ють. (Про себе, як бачимо — непогано!) За браком місця — один лиш при­клад. Свіженький. На ран­ковому засіданні велико­го кнесету 18.01.06 о 10-й ранку головуючий поставив на голосування депутатський запит голо­ви Всеукраїнського об’єднання «Свобода», народно­го депутата Олега Тягни-бока про повернення з Росії наших заощаджень, які за Л.Кравчука за одну ніч перекочували до мос­ковських банків. Знаєте, людоньки, скільки ваших «слуг» проголосувало за цей запит?! Аж 49 депу­татів!

Чи були серед них представники блоку «НЕ­ТАК» — не знаю, бо голо­вуючий не повідомив про те, як голосували фракції. Упевнений, жоден з «есдеків» за той запит не про­голосував. Бо ж не може «грязь Москви» образити «старшого брата». Того ж дня після обіду в залі за­сідань було лише 60 депутатів. (Не раз про це наго­лошував депутат Ю.Кармазін). Згідно зі статтею 76 Конституції України, їх на роботі мало бути 450. Та під час голосування система «Рада» замість 60 висвітила 250 — «за». Отже, голосували і «за того пар­ня», який, прогулюючи, ви­рішував десь свої бізне­сові справи. Що роблять з прогульниками на підпри­ємствах? Правильно! Або виганяють з роботи, або за прогуляні дні чи години не платять зарплати. Тоді ті фіктивні 250 депутатів, «напружено потрудив­шись», ухвалили, як казав дідо Ленін, «архіважний» для сучасної України за­кон, який дозволяє приватизовувати пам’ятники. Дякую й на цьому!!! Якби ви знали, як довго я чекав того закону! Візьму в яко­мусь банку кредит та й куплю собі напіврозвалений гіпсобетонний пам’­ятник «Робітник, селянка і Павлік Морозов», який бов­ваніє при в’їзді до міста Димитрова ще з епохи Сталіна. Або якийсь з пам’ятників дідові Леніну куплю! їх у місті ще ого-го! Поставлю на балконі й тішитимуся, як індус при­ватизованою Криворіжсталлю.

Аби пропіаритися, де­хто зі «слуг» нібито відмо­вився від зарплати. Навіщо вона мільйонеру? їх у Ки­єві більш як 300 чоловік. Власний бізнес приносить непогані прибутки, які по­трібно захищати депу­татським мандатом, що дає можливість належати «до касти недоторканних». Про народ вони згадують лише перед виборами. Після виборів ми для них якщо не «насєлєніє», то «біомаса», бидло і «казли». (А може, ми того й варті, якщо дозволяємо їм над собою «експериментува­ти»?) Зате всі, особливо червоні «хунвейбіни», по­любляють говорити від імені народу. Закінчити хочеться актуальними у всі часи словами нескореної українки Ліни Костенко:

Не говоріть від імені народу -
Розперетричі ви йому впеклись!

Петро КРАВЕЦЬКИЙ
Димитров

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com