ПРИМАРНІ ТУМАНИ ВИСЯТЬ НАД СЕЛОМ

Читаючи «Путешествия из Петербурга в Москву» Радіщева, я натрапив на такий пасаж: Но кто между нами оковы носит, кто ощущает тяготу неволи? Земледелец! Кормилец наш убогий, насытитель нашего глада, тот, кто дает нам здравия, кто жития наше про должает, не имея права распоряжаться ни тем, что обрабатывает, ни тем, что производит...»

Минуло двісті з гаком літ від написання цього твору, але й досі наш «земледелец», як був віками безправним на своїй землі, таким він і залишився. Бідацьке життя, кривда та. сваволя змушували його шукати щастя по далеких Сибірах, Казахстанах, Америках... Не принесла селянинові радості й більшовицька революція. Тоді, у жовтні І917 року, його  спокусили декретом про те, що земля належатиме хліборобам. Бо в травні наступного року більшовики видали інший декрет: «Про надання Народному Комісаріату надзвичайних повноважень з боротьби з сільською буржуазією, яка приховує хлібні запаси і спекулює ними». А в червні того самого року вже створювали комбіди і комнезами — почалося тотальне винищення найстаранніших, найпрацьовитіших господарів, яких назвали куркулями.

Щоправда, тоді селяни не ховалися в куточок голодної волі, як нині. Уже І918 року спалахнуло 945 селянських повстань, хлібороби України, Сибіру, Поволжя взялися до зброї.  1920 року більшовицька влада ледь не зазнала краху від наступальних ударів селянської армії Антонова, та всі оті хліборобські збурення було жорстоко придушено Тухачевським із застосуванням отруйних газів.  І920 року голодувало вже близько 30 млн людей, понад 3 млн померло з голоду. А далі було ще страшніше. Настав 1933 рік, коли від більшовицькою моровиці загинуло до 10 мільйонів українців...

Згадав оці історичні події, аби сказати, що й нині селу й Україні загалом загрожує смертельна небезпека. Адже нинішні економічні руйнації нагадують нам часи більшовицької сваволі, коли людей, мов худобу, заганяли в колгоспи, винищували, а нині накинулися на бідних: привласнили заощадження, народне добро — фабрики, заводи, підприємства — загребли в свої руки і, створивши нестерпні умови життя для селянина, накинулися на землю — скуповують її за безцінь.

Бачачи таке життя, не можна вгамувати гнів, бо владні зверхники, і вчора, і сьогодні, служать не Україні, а зажерливим з числа меншин олігархам. Тож не дивуймося, що зараз є дві України: одна для грабіжників, хапуг та злочинців, друга — для простого люду, який уже змирився зі своєю лихою долею. Наразі замість сподівань визрівають гострі суспільні суперечності, які дедалі більше ускладнюють наше життя. Хоч куди поглянь - скрізь земля наша кишить паразитами й мерзотниками. Вони те й роблять, що плетуть лукаву павутину, гвалтують державу і, ховаючись за стінами парламенту, привласнють багатства, топчуть, зневажають бідних і обездолених. І нікому зупинити пекельні вітри, шо гудуть над нами.

Якось у справах навідався до контори Макарівських електромереж. Там на стіні висіла пам’ятка для споживачів електроенергії, а під нею підпис: Генеральний директор ЗАТ «АЕС Київобленерго» Джеймс Еллісон! Мене щось кольнуло. Господи, подумав собі, чи це ти, наша державо, така нерозумна, чи вже дурні твої діти, яких ти наплодила, які не тільки обдирають і руйнують тебе, а ще й добро твоє віддають у чужі руки?! Гірко, що ми так живемо, шо не думаємо про майбутнє, а в догоду світовим глобалістам розпродуємо Україну по шматочках...

Пригадав 1958 рік, коли в хатах мого села засяяла електрична лампочка. А що вона освітила? Голі стіни, дерев’яні лави, глиняну долівку, де, мов арештанти, спали селяни, зачовгані кирзаки й засмальцовану фуфайку на цвяху. Бідність була неймовірна, кілька сімей ще жили в землянках, а колгоспних рабів, які працювали задарма, втішали комунізмом... І збудували його... для джеймсів еллісонів. Жиріють вони, паразити, на нашій землі...

Та й нині село після страшного удару, завданого кучмістами, ледь животіє.  І не вірте тим, хто розруху на селі називає реформою, яка нібито не спрацювала. Ті руйнації сплановано інтернаціональними бандитами і спритниками, які завжди починали з села. Вони добре знали: село — корінь держави, її могутня основа, після зруйнування якої настає параліч економічного й суспільного життя нації, а люди, притлумлені й зневірені, не знаходять собі місця в цьому житті.

Я листуюся зі щирим українцем, який мешкає в Австралії. Йому болить наша доля. Він мені як жителю села пише, що фермери в них — аристократи; окрім різної сільгосптехніки, автомобілів, легковиків, мають свої літаки, гелікоптери. На мої зітхання відповідає, що в цій країні хочеться жити... бо тут радісно й легко живеться. Аж не віриться мені, що десь є такий рай. Хіба наші знедолені селяни-хлібороби скажуть, що їм нині радісно й весело? Нині вони не живуть, а існують. Нині їм як ніколи болить українське злодійство... І ніхто не поспішає подати руку допомоги, ніби не розуміють, що село  — це наше спасіння, головне джерело нашого буття. Навіть ненависний фюрер, прийшовши до влади, прорік: «Крах німецького селянства стане крахом німецької держави...» «Мислячи так, він, очевидячки, добре знав ціну землі й ціну господаря на ній, бо без багатого селянина ніколи не стане багатою держава..

Шкода, що наші «фюрери» на своїй землі поводилися, мов окупанти. Село пограбували, розорили, довели до прірви. А світові хижаки, які віками пили селянську кров, виморюють села, селян — їм вже земля наша потрібна. Не кажучи про вчорашню злочинну владу, бо й нова щоденно нагадує нам про бандитів, аби разом з ними пробратися до парламенту. Посміховище!!!

Скорившись зловісній силі й цинічним ділкам за лаштунками, нас, мов той непотріб, кинули на узбіччя цивілізації. У нас нема на що зіпертися, ми втратили свою національну й духовну спадщину. Конаємо! Відтак пригадую люту зиму 1997 р. Навідавшись на ферму колгоспу «Ленінець», я ледь встояв на ногах... Обіч дороги виглядали з-під снігу відрізані коров’ячі й телячі голови, а  повз мене, пирхаючи, тракторець тягнув дохлу корову. У телятнику, куди зайшов, гуляли крижані протяги, бо примерзлі двері не зачинялися.

Худоба, побачивши мене, почала немилосердно ревти, прохаючи корму. А його не було. Гнилий силос і солома закінчилися, безневинні тварини вмирали з голоду. Хто нині нам розтлумачить, чому таке лихо періодично навідує нашу  багату землю? Чому ми й досі працюємо не на себе, а на світових мародерів, які сидять на наших шиях і жирують?

Зізнаюся: ота страшна картина й досі у мене перед очима. Вона нагадує моровицю 1933-го. Тоді, як розповідають очевидці, скрізь під тинами, на узбіччях доріг, у канавах валялися мертві страдники. Тих, які вчинили таку наругу над українським народом, і досі не покарано. Вони знову  спустошують село, влаштовують нам голодну смерть.

Замість віри примарні тумани висять над селом. Хто залікує його рани, зігріє схололу душу?! Не буде милості від держави, яка клопочеться лише чиновним людом, дбає про його статки й сите життя. А селянин ярмо тягне. Хто має   це бачити — не бачить. Гадають: раби все стерплять, та на терпінні не родить хліб. Може, в глибинах нашого болю таки  з’явиться нова українська сила і, розбудивши суспільство, визволить село з кабали, що в неї затягли кучмісти і найзатятіші руйнівники, які поставали «героями» України. Нині, коли Україна покрилася содомськими руїнами, сором ходити в героях.

Довелося мені того літа проїздити віддаленими полями... Куди не кинеш зором — забур’янені ниви, помережені зеленими лісосмугами, острівцями березових гайків і глухих чагарів. Чому ж така багата земля родить таких кволих, бездіяльних людей?! Скрізь їх бачиш:  і нагорі, і внизу. Одні завдяки хитрощам та лукавству самі вилазять на владний Олімп, інших своїми руками  туди підсаджуємо, а потім усе життя, як нині, дорікаємо собі, що так зробили. Та це хвороба наша. Певен: якби її не було, ми мали б національну гордість і гідність.

Важко нам жити і думати. Адже оці тисячі гектарів запустіння можна засіяти хоча б ріпаком,  і тут же побудувати заводик з виробництва біопалива. Такі заводики — наше спасіння! А ще необхідно розпочати будівництво хутірських ферм, де квітували б сади, кишіли рибою обсаджені вербами стави, де народжувалося б нове покоління хліборобів-патріотів, які любили б землю і працю на ній... Однак не добро, а зло править людьми. Одні  гребли, тягли, розвозили по світах народне добро, інші - мов зачумлені, мовчки дивилися на ту злочинну вахканалію. Оте духовне самогубство розділило наше суспільство на класи: багаті — бідні, пани — раби, або «біомаса»...

Тож нині маємо те, чого б не хотіли мати (скрізь мов гриби після дощу виростають хмародери. А довкіл столиці, мов оті завойовницькі татаро-монгольські намети, злочинно вигулькують з лісів, гайків, помпезні у кілька поверхів палаци, віли, замки. Та за одну гутівську «хатку» Леоніда Даниловича, гадаю, можна було б збудувати кілька хутірських ферм або свинокомплекс за данською технологію, або завод з переробки вугілля на бензин. А ми ще не маємо свого справжнього комбайна, трактора... Сівалки купуємо аж у Бразилії...

Здається, наше пограбоване й зубожіле село  кинули аж у XVIII століття, про яке письменник Тихон Задонський писав: «Видим, что куда едина, скотина пойдет, за нею и прочий скот идет... Един начал частые банкеты строить, пить, гулять, упиваться, тоже делает другой и прочий, Одни порфирою и виссоном украшаются, другие полунаги ходят. Одни расширяют и украшают дома свои, а другие и хижин не имеют. Одни каретами и цугами проезжаются, другим землю пахать нечем...»

Нині вельможна знать пересіла в дорогі й розкішні іномарки вартістю сотні тисяч або й мільйон «зелених». А селянин лопатою город копає. А скопавши — борону тягає... Хто зупинить цей хаос, хто схопить за горло злочинців, які, заволодівши Україною, підрубують її під корінь. А корінь — це село! Не буде села — не буде України.

Іван ЗАХАРЧЕНКО
с.Ситники
Макарівського району
Київської обл.