СТО СЛІВ ДО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Я прибув до 19-го табору суворого ре­жиму ТХ 385/19 з Дубово-Полянського району Мордовської АРСР у січні 1973 року. У таборі було до 400 в’язнів — з 25-ти річним строком ув’яз­нення партизани УПА, Балтії (лісові брати), кілька офіцерів з РВА (Російська визвольна армія — «власовці»), порівняно численна група білорусів, росі­ян і українців — ко­лишніх поліцаїв, ну й українські, російські, вірменські, балтійські, єврейські дисиденти. Українців було більше половини.

У цьому районі був 17-й табір (ТХ 385/17) суворого режиму. Ре­жим був набагато суворішим, ніж в 19-му, бо там тримали або відомих дисидентів (В.Чорновіл, про­відник УПА Михайло Сорока), або неприми­ренних до тодішнього режиму (Василь Стус). Ми їх, як політиків, з повагою відносили до «вищої ліги», а себе (в’язнів 19-го — інже­нери, вчителі, студен­ти) до нижчого рангу — класу «Б».

19-й табір був порівняно великий і мав свій карцер та ПКТ (помещение камерного типа). Маленький 17-й табір цього не мав, а оскільки В.Стус та В.Чорновіл майже «не вилазили» (табірний жаргон) з карцера і ПКТ, то вони більше часу «проводили» в «нашому» таборі, де була можливість бачи­тися, перемовитися словом, якщо хтось з нас також «залітав» до цього карцера чи ПКТ.

В.Чорновіл і В.Стус говорили, що Україна здобуде незалежність і спершу до влади прийдуть кримі­нальні елементи — мафія.

Ми, «різночинці» з класу «Б», не вірили ні в здобуття незалежності (хто ж це здо­лає таку могутню імпе­рію), ні в прихід до влади злочинців (якщо в незалежній державі в школах ви­вчатимуть історію України і виховуватимуть патріотів України, тож хіба патріоти допус­тять до влади ма­фію?!).

Ми уявляли неза­лежність досить відда­лено. Свою роль (чи то значущість) у на­ціональній боротьбі бачили в тому, щоб не дати згаснути цій бо­ротьбі. Хотіли (і нам було цього достатньо), щоб наші жертви дали змогу колись написа­ти в історії України: «Боротьба Українців за свободу і неза­лежність ніколи не припинялася». Саме це прагнення і стало причиною нашого звернення до світової громадськості.

Умовно це звер­нення ми назвали «100 слів до українського народу та інших на­родів усього світу».

Слів ми, звісно, не рахували (їх було на­багато більше), але тоді в дисидентських колах був популярним документ «100 слів до чехословацького на­роду», тож ми так назвали і свій.

Ми двічі передавали цей текст до «ве­ликої зони», але по виході з табору слідів його не виявили. Ціл­ком можливо, що цей документ перехопили органи КДБ, бо всіх причетних до нього по закінченні строку було означено як таких, що «не стали на путь исправления». Усі ми отримали по року до­машнього арешту і зазнавали переслідувань аж до горбачовських часів (1985 p.).

І все ж мені дорогий цей документ. Нині, перечитуючи його, я щось змінив би, написав інакше, але багато чого залиши­лося актуальним навіть через 15 років після здобуття неза­лежності.

З посмішкою чи­таю абзац цього 8-го пункту. Ми, українці в неволі, по-своєму на­магалися довести світу своє право на свободу. І в певному розумінні випрошува­ли це право, обіцяю­чи «відпрацювати» в майбутньому: «Наш народ створить нові цінності й зробить політичний внесок у загальну світову куль­туру». Насправді пра­во на свободу ні в кого не потрібно просити. Як писав П.Тичина:

Щоб жить — ні в кого не питаю,
Щоб жить — я всі кайдани розірву...

Однак так воно було тоді, навесні 1976 року, в Мордовинському таборі ТХ 385/19.

К.МАТВІЮК,
нині голова Ради Старійшин
Українського Козацтва на Хмельниччині