Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

МІНУС ГОДИНА НА РОЗДУМИ, або ТРУДНИЙ ВИБІР УКРАЇНИ

Замість вступу

За день до голосування багато наших співвітчизників ще перебували в болісних роздумах, кому ж віддати свій електоральний вибір. Коли я бував у різних місцях столиці і серед представників різних суспільних прошарків, мене вразила розгубленість людей перед часом “Ч”, визначеним датою 26 березня 2006 року. Її причиною стала не повна необізнаність з суб’єктами цьогорічного виборчого процесу (яка вже тут необізнаність під шквалом масованої інформаційної обробки!), а елементарний і цілком зрозумілий страх помилитися і цього разу, викликаний  провладною силою - Народним Союзом “Наша Україна”. Мої співрозмовники казали: “Ми ж так вірили Ющенку! А він...” Можна тільки здогадуватися, що приховувалося за отим тужливо-зітхальним “А він…” з трьома багатозначними крапками.

Отож доречним виявилося сезонне переведення стрілок на годину вперед: для тих, хто ще не визначився у своїх симпатіях та антипатіях, болісний процес вагань скоротився на годину.

Утім, полишмо ґенезу помітного “відкату” суспільних симпатій від значної частини помаранчевих сил для іншої розмови. Наразі нас цікавить питання – чи вдалася Україні чергова спроба наблизити своє “світле майбутнє”, про необхідність якого так палко говорили всі політичні партії та блоки. І щойно оприлюднені результати “всенародного волевиявлення”, і те, в яких умовах воно готувалося і здійснювалося дають підстави пригадати крилату фразу лікарів, якою ті делікатно окреслюють реальний стан речей: клієнт скоріше мертвий, ніж живий.

Національна ідея проти “золотого диявола”

І ось попередні результати виборів відомі. На превелику осмуту, у новому складі парламенту практично не знайшлося місця для українських патріотичних сил. Чому так сталося? Невже їх у нас від року до року меншає, невже до рубця зросійщена і шалено зросійщувана нині Україна стала “Ліво-обережною” та “Право-обережною”, і невже ці сили в нинішніх історичних умовах не потрібні справі українського державотворення? Відповідь очевидна. Однак у тому й річ, що вся суспільно-політична атмосфера за часів правління помаранчевої команди залишалася для українства так само несприятливою, як те було й за Леоніда Кучми. Чинна влада під орудою Віктора Ющенка та двох по черзі прем’єрів займалася чим завгодно  тільки не виробленням концепції та заходів реалізації української національної ідеї як базового чинника побудови нової – вільної, сильної і багатої – Української Держави. Український патріотизм не тільки не став рушійним складником оновлення всього суспільного буття, а й взагалі не розглядався владою як щось варте уваги в її планах “поступу та розвою”.

Натомість масова свідомість формувалася довкола інших “цінностей”. І доформувалася до того, що коли задовго до парламентських виборів стала очевидною подавленість патріотичних сил великими політичними китами, ніхто у вищих ешелонах влади від того навіть не почухався. І в “низах” ні в кого не здригнулося серце на тлі тривалих соціологічних опитувань та рейтингів, які не залишали українським патріотам шансів проходження до нової Верховної Ради. Чому? Тут відповідь очевидна: хто має гроші, той і замовляє голоснішу музику. Та ні для кого не секрет, що глибиною кишені не вирізнялися ні Блок Костенка – Плюща, ні Українська Консервативна партія Георгія Щокіна, ні ВО “Свобода” Тягнибока, ні Рух Тарасюка, ні “Пора – ПРП”.

У своєму телевізійному зверненні напередодні виборів Президент як особливе досягнення влади назвав створення рівних умов для конкурентної боротьби між усіма учасниками парламентських перегонів. Він заявив про своє бажання бачити в парламенті “повний спектр політичних сил”. Слухаючи цю “локшину”, мимоволі думаєш: що може бути гіршим за брехню? Напівправда! Невже Президент не знає про законодавчий дозвіл партіям і блокам витрачати на передвиборну агітацію та рекламу необмежену суму грошей? Либонь, добре знає. То про які “рівні умови” можна говорити, якщо порівняти фінансові можливості, наприклад, Партії регіонів та УРП, БЮТ і УКП, “Нашої України” та “Свободи”? Фінансові магнати увімкнули такі потужні машини зомбування масової свідомості, що у багатотижневому галасуванні потонули голоси їхніх “бідних” конкурентів. І що з усього того вийшло? Вийшов український парламент без української ментальності, без національної ідейної серцевини, без українців не за країною проживання, а насамперед за духом і суттю єства.

Астенічний синдром

Цілком очевидно, президентська команда так і не усвідомила однієї посутньої речі. Так, Помаранчева революція була консолідованим протестом народу проти бандитської влади, криміналізації її гілок, цинічного зневаження людської гідності, прав і свобод. Однак такою самою мірою вона була й повстанням національного духу українців. Перший (протестний) темп революції унеможливив подальше існування режиму Кучми – Януковича. А другий (національно-окреслений) - привів Ющенка до перемоги. Невже Віктор Андрійович цього не збагнув? Чи то свято увірував, що трудну вікторію йому забезпечили його куми-друзі-наближені – такі самі магнати, як і в таборі переможеного (як виявилося – тільки на якийсь час) суперника? І невже він дав себе так обплутати обіцянками та моральними й матеріальними зобов’язаннями перед ними, що досі не вільний у власних вчинках, навіть на найвищій державній посаді?

Неадекватність реагування на дійсність у медицині називається астенічним синдромом. Очевидно, він (сукупно з багатьма іншими чинниками) і став причиною багатьох помилкових кроків помаранчевого лідера. Наразі спинімося на найголовнішому з них. Зрадивши національні почуття українців, які беззастережно повірили Ющенку, і навіть увірували в його месіансько-харизматичне призначення, надалі не спираючись на патріотичні сили, новий Президент утратив і особистий авторитет і в себе на Батьківщині, і в цілому світі, як і реальні важелі влади в країні. Він став найбільшим розчаруванням українців останнього часу. Та й не тільки українців.

Захід, здається, вже остаточно схиляється не робити ставок на Ющенка, який не виправдав щедро наданих йому авансів і сподівань на стабільне партнерство (Україна так і не стала ні стабільною, ні прогнозованою). Росія вже давно знайшла в Україні ідейних однодумців у таборі Ющенкових опонентів і з ним самим підтримує суто протокольні стосунки. У справах суто внутрішніх українські національні сили витіснено (за мовчазної згоди глави держави) з арени впливу на суспільні процеси в країні. Що далі?

На той час, коли Центрвиборчком іще не опрацював і половини вибочих бюлетенів, російські газети, радіостанції й телеканали вже захлиналися один поперед одного радісними повідомленнями про перемогу любого Москві Януковича. Водночас заокеанські ЗМІ, навіть не дочекавшись остаточних підрахунків голосів українських виборців, поширювали різко критичні матеріали про свого недавнього улюбленця. Коментарі зайві. Як мовили стародавні римляни – sapienti sat (розумному досить). То що ж, справді, далі?

Після 26 березня це запитання постає в абсолютно конкретному контексті результатів голосування. А вони для пропрезидентської команди вельми невтішні. “Наша Україна”, яка всього рік з гаком тому зламала хребет могутньому режимові Леоніда Кучми, на парламентських виборах спромоглася назбирати всього 15 відсотків голосів. Удвічі менше, ніж загін того, хто програв Ющенку президентські перегони й, опинившись поза системою влади, мав би за логікою речей втратити свій електорат! Згодьмося: 15 відсотків – надто мізерна запорука і підстава для проведення в життя політики чинного Президента.

На цьому тлі не може не дивувати просто-таки олімпійський спокій Віктора Андрійовича, з яким він пророкує Україні надійний шлях з “бандитсько-авторитарного минулого” в “ оновлено-демократичне майбутнє”. Мимоволі напрошується думка: або він знає значно більше, ніж може собі дозволити сказати громаді,  або це гарна міни за поганої гри. Є й третій варіант “або”: йому глибоко не цікаве все, що діється в його країні, де йому просто дуже подобається бути президентом. Утім, не впадаймо в такі крайнощі.

Вперед, політолухи!

Уся наша біда в тому, що попри існування в країні величезної кількості політичних партій вплив суспільних настроїв на поведінку державного керівництва  практично нульова. В Україні просто немає громадських інституцій, чий голос влада брала б до уваги під час вирішення питань державної ваги. Радісно хвалимося свободою слова, та важко назвати засоби масової інформації справді вільними й незалежними. У великій європейській країні не існує жодної (!) солідної й авторитетної загальногромадської газети, яка б обслуговувала і лобіювала єдиний інтерес – інтерес України та її народу. Пустопорожні балачки про суспільне телебачення та радіомовлення викликають роздратування на тлі повної байдужості влади до цієї стратегічно значущої проблеми. Немає нині й блазнів при коронованих особах, яким надавалося право безкарно казати правду, тільки правду й нічого крім правди будь-кому й за будь-яких обставин.

А позаяк святе місце порожнім не буває, то активно наплодилася армія новітніх шаманів з їхніми незліченними інститутами політології та центрами соціологічних досліджень. Користуючись нестабільністю “перехідного періоду”, вони через усі можливі засоби масової інформації нав’язують власну думку суспільству і, наче той сумнозвісний 25-й кадр, зомбують наших державних достойників. Їхні екзит-поли яйця виїденого не варті. Складені ними рейтинги публічних політиків та політичних сил розсипаються, наче картковий будиночок, після оприлюднення офіційних даних про результати виборів. Однак це “політолухів” анітрохи не бентежить. Адже вони справно відробляють свій хліб, виконуючи чиїсь замовлення. А багатьом здається, що це і є справжня демократія і справжня свобода слова.

Прикро, однак серед цих багатьох і вище державне керівництво. яке нарешті мало б усвідомити крайню потребу справжньої структуризації українського суспільства (ну, не можна ж вважати її ідеалом існування понад 130-ти партій!), потребу швидкого подолання його вкрай низької політичної культури, потребу прищеплення громадянам навичок справжнього народовладдя та почуття господаря у своїй державі, відповідального за його долю. Адже сумний факт необрання до парламенту жодної українсько-патріотичної сили є прямим наслідком відсутності всього щойно переліченого. Переважна маса електорату приходила на виборчі дільниці і здійснювала волевиявлення, керуючись чим завгодно (особистими симпатіями, черговою наївною вірою в красиві обіцянки, “переконаннями” від зомбувальників-політологів…), однак тільки не усвідомленою потребою мати в Україні справді український парламент. Не спрацювало зовні грубувате, але водночас точне застереження “не дивись у список, а дивись на писок”. А скільки тих “писків” назбиралося серед претендентів на законодавчі крісла різних рівнів представницької влади!

Одне слово, електорат виконав свій “громадянський обов’язок” на 65 відсотків (саме стільки виборців від загальної їхньої кількості взяли участь у виборах), вкотре зробив свій історичний вибір і знову заліг у чеканні якогось дива, завдяки якому жити стане краще й веселіше. Звісно ж, те диво має сотворити новообраний парламент, а ми що ж… Поживемо – побачимо…

Приватизація триває

Наразі важко спрогнозувати, яким чином розкладеться пасьянс українського політикуму надалі. Можливих варіантів багато, й окремі з них здаються на перший погляд абсурдними. Хоча згадувані вже римляни не соромилися визнавати: credo, qui absurdum est (вірю, бо це є абсурд). Скажімо, лунають голоси на користь альянсу між “Нашою Україною” та Партією регіонів – мовляв, попри всю його парадоксальність, він є добрим шансом об’єднати Захід зі Сходом та Півднем (тим часом у Заходу, який знову підтримав Ющенкову політичну силу, про таку згоду ніхто не запитував), внаслідок чого відпаде карколомне мовне питання (яким чином відпаде і на чию користь?).

Проти такого розвитку подій найактивніше виступає БЮТ: майже легендарна “жінка з косою” небезпідставно прагне сатисфакції і вважатиме її отриманою тільки разом з кріслом прем’єр-міністра, а таке можливе лише за умови відновлення помаранчевої коаліції в складі БЮТ, “Нашої України” та соціалістів Олександра Мороза. Ющенко, побивши з народною улюбленицею спільно виплеканого глека, опирається з усіх сил, проте не має куди подітися. Ще раз підписати меморандум про співпрацю з Януковичем (а отже – й з Ахметовим, Кушнарьовим, Колесниковим, Піскуном та іже з ними) означає для нього, по-перше, остаточне падіння в очах українського Заходу й Центру, а по-друге, реальну загрозу бути викинутим регіоналами з влади взагалі.

Президентові, як мовиться, не позаздриш; тут йому годиться лишень поспівчувати, бо “карта” лягає так, що на союз із Тимошенко, хоча й проти власної волі, а таки мусить йти. Однак Ющенкові ніхто не винен: він сам довів ситуацію до безвиході, упродовж кільканадцяти місяців свого президентства ні за холодну воду не взявшись для зміцнення власного авторитету на електоральному полі своїх головних опонентів – регіоналів. Там – не зміцнив, а в Центрі й на Заході – сильно його похитнув, якщо не втратив геть. Звісно, прикро все це спостерігати.

Та є прикрість незмірно більша, ніж непорозуміння між двома “Ю”. Вона полягає в тому, що, по-перше, під час налагодження нової спілки два помаранчеві крила виходять з вузькопартійних (точніше – кланових), а не  загальнонаціональних інтересів, що їх хіба тільки про людське око декларують. А по-друге, доля України й надалі перебуває в неукраїнських руках. Парламентські вибори стали галасливою буфонадою, черговим етапом приватизації, ще одним раундом боротьби фінансових кланів за контрольний пакет акцій на право володіння Україною. І для них у цій назві абсолютно немає національного почування. Маю на увазі – українське, а не якесь інше, бо інші якраз присутні виразно й неприховано.

Отож вибори, не давши відповіді на багато запитань, поставили ще одне – найголовніше і найпринциповіше: хто ж нині, яким чином і для кого саме “дорозбудує” Україну? Від усвідомлення його суті залежить правильна відповідь, що її належить зробити українському суспільству. Якщо воно хоче бути українським, а не тільки так називатися.

Віктор ГОРІСЛАВЕЦЬ
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com