ОДИН КРОК ДО ВІЧНОСТІ ІВАНА БОГУНА

Запам’ятався маленький екранний фрагментик про вшанування англійцями пам’яті адмірала Нельсона, який 1805 року розгромив наполеонівську флотилію. Тоді я тільки зітхнув - як мало ми знаємо про життя своїх звитяжців, народних героїв, зокрема про Івана Богуна.

Наша історична пам’ять бідна й куца. З неї наші прокрусти постійно вихолощували найвагоміше, найсуттєвіше, а нам залишали імперське лушпиння. За роки незалежності не зібрали до гурту своїх національних героїв, не збудували для них пантеону, куди б могли ходити молитися і каятися. Нерішучі й розгублені, ми й досі не написали своєї справжньої історії. Тим часом історія — це цілюще джерело, вічний струм, який постійно піджив­лює духовну й моральну енергію нації. Без такого генератора ми заклякли в рабстві, ганебній покорі, гадаючи собі, що так і треба жити. Убогість наша незрівнянна, а дух скутий. Навіть після Май­дану. Бо й нині, як бачимо: ворогів і недругів наших нарекли героями України. Голодна й зрадницька рука зверхника на такі ж холодні й окам’яніли груди пройдисвітів і шахраїв чіпляла державні нагороди за те, що вони цю державу, немов шакали, обгризли до кісток. За такі «заслуги» їм було б варто щось інше почепити на шию...

Однак не забуваймо, що ми самі винні. Бо дали волю і владу новоявленим лихварям та злочинцям. А їм не потрібні були ані Богун, ні Мазепа, ні Петлюра, ні Бандера. Вони люто обливали брудом славне ім’я Тараса Шевченка. І чинили так задля однієї мети - щоб все на цій землі прибрати до своїх рук. Тож не диво, що й досі Богдана Хмельницького вважають своїм ворогом. Водночас лицедійно примушують нас шанувати катів та узурпаторів, які розпинали Україну…

...Якось оце пройшовся територією київської політехніки і... вжахнувся - ніби потрапив у музей більшовицького вандалізму. Там чи не на кожному старожитньому будинку викарбувано, якщо не дати тих кривавих подій, то імена  бандитів, які вершили погроми  в Україні. Де ми, українці, поділи свою національну гордість? Спотикаємося, падаємо, але ніяк не можемо розпрощатися з остогидною минувшиною. Думав, натраплю на якийсь знак уваги до лиховісного мародера й розбійника Муравйова, який залив вулиці Києва безневинною кров’ю, - не натрапив, але відчув, що дух його живе і витає над нами . . .

Доки ми не зметемо оцих перепон, не розірвемо павутиння лукавства й брехні, - колесо нашої історіографії котитиметься не тим шляхом. А гнітюче сере­довище, в якому перебуваємо, не сприяє пробудженню національного духу, зростанню патріотичних сил. Ми ніби заклякли. Не зведемося, не повстанемо, тільки згинаємося дедалі нижче. Це сумні реалії нашого життя, що згущуються над нами, немов осінні тумани. Натерпілися, настраждалися... Тож у таку безрадісну й холодну годину хочеться наш скрижанілий дух зігріти доброю пам’яттю про Івана Богуна.

Про нього вперше на державному рівні заговорили 1991 року, і на місці його могили встановили дубовий хрест в чотири метри заввишки і з написом на гранітній плиті:

Полковникові Івану Богуну,
Національному Героєві України,
видатному військовому діячеві Визвольної війни
українського народу 1648—1654 рр.,
страченому польською шляхтою
17 лютого 1664 р.

Відтоді всі патріотичні сили України, яким дороге ім’я легендарного воїна, в лютому відзначають день його пам’яті. Тож спам’янімо і ми добрим словом народного героя. Він ніколи не корився, не гнувся перед найзапекліши­ми ворогами, він відчував свою землю, міцно стоячи на ній. Тому завжди перемагав. Хай і нас пройме його звитяжний дух і запалає вогнем розплати...

Маючи від природи хист полководця, Іван Богун був напрочуд хоробрим і відважним воїном, людиною багатьох чеснот, бо не прагнув ні слави, ні влади, ні багатств, хоч міг би все це мати, але тоді не мав би Украї­ни, яка люто ненавиділа й проклинала своїх продажних і ненаситних дітей.

І диво, мов за віщим покликом перший крок до Івана Богуна в ці дні зробила українська жінка: письменниця, громадський діяч і велика патріотка Євгенія Лещук. У часи смути, коли грабували й спустошували Україну, а національні пориви притлумлювалися і підда­валися остракізму, ця мужня жінка, попри всі удари долі створила унікальну книгу-альбом «Вічність Івана Богуна». Ось що вона розповідає про свою працю: «Протягом п’яти - семи років займаючись справою належного возвеличення Івана Богуна — найбільшого лицаря нашої історія, скрізь зустрічала протистояння, байдужість, труднощі, відтак перейшла в якийсь особливий стан душевного напруження, паланням до такого рівня, що не відчувала, як надломлююся, як вкорочується моя дорога, але вища сила додавала мені снаги, змушувала не зупинятися... І я продовжую боротися, бо чую своїм серцем, що виконаю Божу волю...»

Я мав щастя отримали цю книжку від пані Євгенії і щиро вдячний за щедрий подарунок і  гідну великої похвали працю. Боже, скільки на шляху стомленої життям цієї славної жінки було перешкод! Та вона здолала, зборола і майже своїм коштом спромоглася видати гарну, потрібну молоді книжку. Антиукраїнські свавільники й кривдники з найви­щих ешелонів влади, до яких зверталася по допомогу, були глухі. Одні відмовчувалися, інші —  сипали обіцянками або скиглили, що нема грошей, що бідна держава... Бідна держава? А де ж взялися мільярдери? Ми бачимо й терпимо, що одні на мільйони доларів зводять розкішні палаци, а якоїсь там дещиці на видання книжки нема. Коли ж так піде й далі, ми не вистоїмо, втратимо свої культурні надбання, своє національне обличчя.

Те, що нині здійснила Євгенія Лещук у державі, яку окупували казнокради та корупціонери, можна вважати подвигом. Пишайся, Україно, такими людьми! Вони не тільки творять, а й борються, щоб творити. І нині мужня уява пані Євгенії не вгамовується, бунтує, прагне уві­ковічити ім’я Івана Богуна пам’ятником, повернути його в лоно видат­них українських синів-патріотів. А книжку «Вічність Івана Богуна» слід обов’язково перевидати, її мусить читати молоде покоління, щоб знати: були ж у нас не тільки нездари й продажні політики на кшталт Кравчука й Кучми, а й відважні лицарі честі й совісті, які не мріяли про багатст­во, а боролися й гинули за Україну... А він, гріховодник, в таку чорну годину замість каяття бурмоче: аби знав, що так буде, обминув би оту Біловезьку пущу... Помиляється! Аби народ знав, що так буде, то не дав би в руки ні одному, ні другому булави.

У добу Івана Богуна, як і тепер, чужі й свої нещадно розпинали Україну. Мучениця вона велика! Та не всі те лихо бачили, бо не хотіли бачити. Одних засліпила влада, шкурницькі інтереси, інших —  привілеї, легке життя. А Вкраїна, змучена безкінечними війнами, грабунками, по­ділена, пошматована, стогнала, стікала кров’ю, благаючи порятунку.

Зрадлива доля, аби виборсатися з того пекельного виру, кинула нас «під Москву». Той політичний крок не був спасенним для нашої держави. І це добре розумів Іван Богун. Він — доблесний воїн, захисник Вітчизни, уславлений своїм подвигом у битві з ворогом біля Берестечка, не підпи­сав Переяславської угоди, не склав присяги та вірність московським ли­цемірам. Коли козацька верхівка перебувала в нерішучос­ті, лише Іван Богун у тій смертельній круговерті був непохитним у своїй вірі, вбачав нездоланність України в єдності.  І горів жаданням об’єд­нати Лівобережну й Правобережну Вкраїну у вільну, незалежну державу. Може, так би й сталося, адже тоді йому було 45 років. Він був ще таким молодим, енергійним, мудрим... Та підла душа зрадника — не чужа, а земляцька —  віддала його в руки катам.

Пристрасно розповідає про це Євгенія Лещук у своїй книжці, де зібрано майже все, до цього часу написане про І. Богуна.

Сподіваюся, Бог пошле нам нового Івана Богуна, який героїчним, незламним духом, рішучістю пробудить Україну. Бо занурившись у безпам’ятство, ми ніко­ли не виберемося з огидної пітьми життя. Велика ганьба, що наших катів та узурпаторів поробили героями, видатними діячами, і ми у темноті своїй схиляємося перед ними. У школах запровадили програму голокосту, а про нашу страшну морови­цю 32 - 33 років ані слова. Кого ж страхає правда жахного Голодомору? Є ж винуватці і призвідці того лиха, але ми й досі не назвали їхніх імен... От вам і незалежність! У цей важкий час хочеться знати про великих героїв нашої минувшини, аби втішити пригнічені сподівання, пройнятися войовничим духом і визволити Україну з нинішньої кабали, тому, зізнаюся, спрагло читаєш книжку Євгенії Лещук.

Певен, вам, як і мені, не захочеться прощатися з Іваном Богуном, аби ще колись про нього вряди-годи згадати. Не ховаймо його в забуття. Пам’ятаймо, які бурі не біснувалися б над Україною, - Іван Богуй для українців навіки залишиться гідним сином землі нашої. Шко­да, що такі люди - чесні, порядні, самовіддані - і тоді, і тепер не в пошані. Вони заважали лукавим душею, які думали тільки про власні блага. Нині від таких людців аж вгинається земля наша. Хоча вони багато нагребли, багато мають, але забувають, що вони -  ніщо. Зате такі звитяжні, національні характерники, як Іван Богун житимуть вічно. Уже після смерті Богдана Хмельницького, побра­тавшись із кошовим отаманом Іваном Сірком, він боронив кордони держа­ви від нахабних зайд та грабіжників.  І скрізь, де з’являвся Іван Богун, козацьке військо святкувало перемогу.

Наше місто потерпає від скверни, бо його названо в честь одного з більшовицьких сатрапів. Воно хоче змити з себе ганьбу, накликану на нього сталінськими яничарами. Нині сперечаються, яку назву дати місту: Степоград, Золоте Поле, Хлібодар... Усі ці назви — плід бідної уяви. Мені ж здається, що на нашу вбогість й апатію новітня назва міста БОГУНОГРАД, в якій поєдналося небесне й земне, була б поштовхом до пробудження українського духу.