ТРАНСФОРМАЦІЯ ДУХУ ЧИ МАНІПУЛЮВАННЯ СВІДОМІСТЮ

З великою гіркотою і розчаруванням доводиться вкотре, з 1991 року, констатувати: український народ і на виборах 26 березня 2006 року не виграв

Не виграв у тому сенсі, що національно-патріотичні, демократичні сили до влади не прийшли, та й обрана влада, як і раніше, на горе, буде, за усіх її характеристик і орієнтацій, надто далекою від народу, ідеалів українства, української ідеї. Це не просто побоювання, песимізм, а реалії, бо в центрі усієї виборчої боротьби були не інтереси громадян і держави, а бізнес-інтереси, відкрита боротьба за владу задля збереження таких інтересів. А щоб їх зреалізувати, зрозуміло, потрібна влада, доступ до неї. Задля цього витрачалися мільйони на рекламу, запровад-жувалося політично-психологічне зомбування, обробка свідомості громадян, чинився підкуп виборців тими, які по кілька мільйонів платили за прохідне місце у Верховній Раді та трохи менше — в місцеві органи виконавчої влади. На виборах заробили усі, кого наймали носити прапори, гасла, плакати, влаштовувати невеликі пікети, розповсюджувати рекламну продукцію, розносити по домівках примітивні продуктові пайки та ін. Однак то ситуативний заробіток, що на рівень життя людей аж ніяк не впливає. Усе це взагалі відомі прийоми, методи, технології, до яких додалися на останніх виборах і трохи нові — досконаліші, тонші, про які варто говорити окремо, оскільки обробка громадської думки, маніпу-лювання нею в Україні від виборів до виборів стають дедалі витонченішими. Тут вже недостатньо сумнозвісних шкарпеток, які були надто дієвими засобами впливу на виборців у роки тотального злидарювання. Трансформації духу, особливо в бік посилення національної свідомості мас, на жаль, не відбулося. Радше тотальною, психологічно набагато тоншою, досконалішою, і головне — нахабнішою стала обробка свідомості громадян. Про це ще багато буде сказано і написано, а поки що зазначимо таке.

На що головним чином, хоча трохи і по-різному, «ставили», коли йшли на березневі 2006 року вибори, штучно утворені виборчі блоки і дві політичні партії (соціалісти і комуністи)? На ... гроші, адмінресурс, глибоку і гостру люмпенізацію більшості громадян, психологічні наслідки Помаранчевої революції (за що, мовляв, боролися). Як же це виглядало у поєднанні з конкретними виборчими технологіями? Чому вкотре антинародним силам вдалося створити велику ілюзію нібито демократичних виборів, а по-справжньому — вкотре ошукати український народ?

Гроші як засіб здобути владу

Політичні блоки і політичні партії кинули мільйони на вибори не просто так, вони додали до них і те, чого раніше навиборах майже не було. Йдеться про велику кількість різної друкованої продукції. Найбільше рекламного матеріалу зпоміж усіх суб’єктів виборчого процесу (а отже, і грошей) було витрачено Народним блоком В.Литвина «Ми», «Громадянським блоком Пора—ПРП», Партією «Віче», Блоком «Наша Україна», Партією регіонів та Партією зелених України.

«Рекордсменом», безумовно, міг би стати Блок «Ми». І не лише за кількістю рекламної продукції, а й за її розмаїттям, і навіть за естетичним, художнім навантаженням, що свідчить про наявність: великого адмінресурсу (в Києві, наприклад, майже усі райадміністрації видали спецвипуски районних багатотиражок, присвячених «Ми»), великих коштів на виборчу кампанію (звідки вони? Аби те все витратити на потреби народу, який закликали до якогось порозуміння); високопрофесійних дизайнерів, розробників рекламно-агітаційної продукції. «Порозуміння» блоку «Ми» десятками тисяч тиражувалося на біг-бордах, плакатах, листівках, блокнотах, кульках, календариках... Те саме зробили прихильники «Пори» з В.Кличком, кількість зображень якого по Україні, й особливо у Києві, заслуговує реєстрації хіба що в Книзі рекордів Гіннеса. Важко сказати, хто і коли позмиває тисячі жовтих листівок із зображенням визнаного спортсмена з парканів і стовпів.

Коли йдеться про використання грошей на виборах, то треба мати на увазі таке. По-перше, то наші з вами гроші; по-друге, за великі гроші до влади намагалися пройти і великою мірою пройшли: а) політики, які сягнули прохідного рівня; б) бізнесмени, і навіть громадяни, які мають, або мали, певний конфлікт із законом, а тому на певний час (років на п’ять за прогнозом) їм треба будь-що забезпечити свою недоторканність, точніше, сховатися від закону. Однак і самі олігархи в Україні чи не вперше на минулих виборах вийшли на людські очі, на сцену. Навіть у прямому сенсі — як вийшов на сцену, зокрема, найбагатший громадянин України Ринат Ахметов. Сьомий номер у виборчому списку Партії регіонів дав кілька прес-конференцій та зустрівся з виборцями у Донецькому драматичному театрі, де досить переконливо говорив про... своє нужденне дитинство, про бізнес, про своє бажання з часом передати бізнес досвідченим менеджерам і, в разі перемоги на виборах, зайнятися головним чином політичною, парламентською діяльністю. Виглядало на фарс, коли бізнес ось так вийшов на люди, щоб сказати довірливим: я такий, як і ви.

Якщо взяти до уваги, що у боротьбі за владу на минулих виборах велике фіаско отримали «Не ТАК!», «Ми», «ПРП — Пора», «Віче» та інші «круті» політичні сили, то з певною крихтою оптимізму можна все ж радіти, що не все ще в Україні, сподіваємося, купується за гроші.

Невмирущий адміністративний ресурс

Це тільки зовні видається, що його у березні 2006 року було менше, ніж на президентських виборах 2004 року. Просто такий ресурс тепер використано відкрито, навіть нахабно, бо ніхто цьому не міг завадити. А найперше, формальна влада, яка такий ресурс також використовувала. Усі блоки і партії, куди формально і неформально входили Президент, Прем’єр, спікер, міністри, керівники органів місцевої влади, активно експлуатували імена, посади, вплив таких діячів, починаючи з лідерів загальнонаціонального рівня. А приклад, безумовно,  був за Президентом В.Ющенком, Прем’єром Ю.Єхануровим, які постійно миготіли в телероликах, друкованій продукції, біг-бордах. Звісно, такі учасники виборів, як Українська Консервативна партія, деякі інші суб’єкти виборів, об’єктивно не могли йти вказаним шляхом боротьби за владу хоча б тому, що в їхніх рядах не було ні державних діячів, ні депутатів, ні олігархів. Отже, про рівні можливості у виборчому процесі нічого й говорити.

До цього треба додати й те, що саме владні високопосадовці мали виключно великі можливості «зустрітися з народом віч-на-віч і навіть вирішити бодай маленьку проблему міста, району, села. Так зрозумілі і, здавалося б, практично безпрограшні індивідуальні виборчі технології використовував під час березневої 2006 року виборчої кампанії В.Литвин. Це відвідання підприємств, лікарень, ВНЗ, шкіл, окремих у минулому відомих в Україні людей, навіть поїздки разом з народом у громадському транспорті (електричка). Зрозуміло, канали телебачення про це обов’язково розповідали всій Україні. Так поводилися відомі політики Ю.Тимошенко, О.Мороз, І.Богословська, Н.Шуфрич та ін. Це нікому не заборонено робити, але без місцевих адміністрацій, їхнього керівництва просто так великого загалу в місті чи райцентрі не збереш, до народу не вийдеш і в лікарню не пустять.

Адміністративний ресурс було включено вже за спроби утворити «сито» —  кого пропускати (реєструвати) на вибори, а кому —  зась. Через це сито намагалися спершу пропустити національно-патріотичні сили — ВО «Свобода», УНА, Українську Консервативну партію. Нагадаємо, чому, зокрема, УКП окремі члени ЦВК намагалися не допустити до участі у виборах. По-перше, в програмі УКП записано: «Ми виступаємо за: відповідність української влади складу українського населення, де етнічні українці становлять близько 80%. Тому всі гілки і рівні державної влади повинні належати представникам титульної української нації (не менше як 80%) з одночасним пропорційним залученням представників національних меншин». Давні противники національної ідеї вчинили тиск на окремих членів ЦВК з вимогою розгляду цього пункту Програми УКП не інакше як у Міністерстві юстиції України — а чи не є це, мовляв, розпалюванням міжнаціональної ворожнечі.

По-друге, велике занепокоєння антиукраїнських сил викликало можливе впровадження      моделі державно-політичної системи України у формі Гетьманату (Гетьманської держави). И особливо викликало занепокоєння таке: «Гетьман України має бути етнічним українцем (підкреслено нами. — М.Г.) і повністю відповідальним за роботу всіх виконавчих структур в державі. Він особисто відповідає за стан справ у всій державі свободою, життям і власним майном». Отже, тут не сподобався наголос саме на українському походженні глави держави. Доцільно запитати: як би зреагували німці, якби їхню державу очолив, наприклад, іспанець? Що ж неправомірного втому, що лідером нації є представник найбільшого етносу? Майже такі застереження висували і до інших політичних сил національно-патріотичної зорієнтованості, що врешті й дало можливість провладним силам розбити табір націоналістів. Спираючись на здоровий етноцентризм, кожна політична сила змушена була йти на вибори окремо й жодна, звісно, не досягла бажаного успіху.

«Разом нас багато!..»: модно і психологічно виправдано

Практично під таким гаслом окремі учасники виборчого процесу намагалися в ході виборів довести, що саме їхні лави є в Україні найчисельнішими, найавторитетнішими і найвпливовішими. Найперше більшість політичних блоків і партій намагалися в ході виборів підтримати свій авторитет за рахунок усіляких рейтингів. В Україні на них заробляють багато людей і організацій. Однак і учасники виборів вміють набивати собі ціну на таких рейтингах. Особливо це стосується комуністів і різних соціалістів.  Так, соціалісти (О. Мороз) обіцяли набрати на березневих виборах понад 15% голосів (набрали трохи більш як 6%), хоча динаміка для соціалістів у тих рейтингах була і є невтішною: на парламентських виборах 1998 р. виборчий блок СПУ і Селянської партії набрав 8,55% голосів виборців, а 2002 року (вже без підтримки Селянської партії) — всього 6,87% голосів (п’яте місце). Ще показовішим був результат участі у президентських виборах безпосередньо самого лідера соціалістів О.Мороза: 1994 p. — 13,04% голосів; 1999 p. — 11,29%, 2004 p. — 5,82%. Отакі рейтинги. Соціалісти набрали трохи більше шести відсотків, а комуністи взагалі ледь пройшли тривідсотковий рубіж. Такою ж невтішною була і є статистика парламентських перегонів для прогресивних соціалістів (1998 p. — 4,04%, 2002 p. — 3,22%), комуністів. На березневих виборах комуністи, як відомо, ледь «перевалили» за 3%. До них треба додати СДПУ(О), НРУ (усі гілки і, на жаль, Рух), інші політичні сили, які, чудово усвідомлюючи безперспективність політичних перегонів березня 2006 року, тобто того, що вони не подолають означений рубіж, нічого іншого, окрім намагання об’єднатися у різні блоки, не придумали. Бо чи міг звичайний виборець відповісти на запитання: чим був би зі своєю ідеологією для України той же «Народний блок Литвина», який утворили Народна партія, Партія Всеукраїнського об’єднання лівих «Справедливість», Українська селянська демократична партія чи інші блоки. Таке запитання можна задати щодо будь-якого виборчого блоку.

Традиційно окремі політичні партії в ході виборчої кампанії справді намагалися збільшити чисельний склад своїх рядів. Окремі з них робили це досить оригінальним чином. Таким, на який довірливий виборець «клює». Так, виборчий блок «Влада народу» за три дні до виборів розніс до поштових скриньок киян цікаву листівку, в якій повідомив, що ним створено громадську організацію «Влада народу». Метою цієї організації було: «надання всебічної (правової, матеріальної тощо) допомоги та підтримки своїм членам та їхнім родинам». Однак головне, що підписав голова цієї громадської організації О.Ващенко, було таке: «Якщо Ви до 25 березня 2006 року надішлете заповнену заяву про вступ до громадської організації, то з 20 травня 2006 року Вам надаватиметься благодійна допомога (одяг, медикаменти, продукти харчування). На листівці — текст заяви та місце для адреси. Цікаво, чому вказана допомога мала надходити саме з 20 травня, а не, скажімо, після 26 березня, тобто після закінчення виборів? Зрозуміло, до середини травня, з розрахунку авторів цієї політичної технології, результати виборів уже мали б бути відомими і оприлюдненими.

Примітивізм і убозтво в організації виборчої кампанії, серйозний брак аргументів змусили окремі блоки й політичні партії вдатися до пошуку прихильників їхніх ідей серед тих, хто усім своїм життям, власне, мав діаметрально протилежні думки і погляди. Наприклад, комуністи взяли у «союзники» Пабло Пікассо, і навіть Тараса Шевченка, що, за їхнім переконанням, мріяли про комунізм. Для Партії зелених України потужно зеленіла Вірка Сердючка, для Блоку «Не ТАК» гарцювали на конях три мушкетери на чолі з Михайлом Боярським, виборчий блок «Держава — трудовий Союз» активно рекламувався дідусем у старенькій поношеній шапці, бо, схоже, у цього блоку взагалі не виявилося політичного лідера чи громадського діяча, на якого б «пішов» виборець. Отож переважна більшість учасників виборчих перегонів вдалися до пустих обіцянок і закликів, які нічого, крім нудоти, у свідомого громадянина не викликали. Той громадянин думав не про те, хто вирішить його проблеми, а про те, коли закінчиться ця велика містифікація.

Об’єктивно треба визнати, що в ході березневої 2006 року виборчої кампанії ми вперше все ж побачили тисячі нових облич наших співвітчизників не лише як претендентів на владу, а й просто як співгромадян. Пам’ятаєте тисячні натовпи прихильників, яких демонстрували ролики «Віче»: за спиною Богословської завжди були величезні стадіони, аудиторії людей, які гордо називалися середнім класом і на яких, мовляв, тримається держава. У багатьох рекламних матеріалах активно використовували сцени, події, багатотисячні мітинги в дні Помаранчевої революції. Масові, багатолюдні сцени підтримки тієї чи іншої політичної сили здебільшого використовували тоді, коли у блоку або партії не було харизматичних, помітних громадських, політичних та інших діячів, лідерів. Щодо самих лідерів, то, звичайно, їх подавали громадськості тільки у позитивному облаштуванні, з обов’язковою гіперболізацією найкращих рис і якостей. Наприклад, суспільно-політична газета «Народна» (№ 10, 18 березня 2006 р.) під фотографією В. Литвина подала таке: «Володимир Литвин — єдиний політичний лідер України, який має позитивний баланс довіри громадян і якого однаково добре сприймають у всіх регіонах України». Цікаво, як сам пан Литвин сприйняв таку гіперболу, особливо після оприлюднення результатів виборів?

Що ж ми обирали і що обрали?

Це не риторичні питання. Нам вперше потрібно було обрати не осіб, не лідерів, на яких маємо покладатися, а ідею, ідеологію національного державотворення. А чи була та ідея у більшості «слуг» народу, об’єднаних у різні блоки? А якщо й була — то якою? Здавалося б, основу виборів мало становити змагання передвиборних програм, а учасники виборчого процесу повинні були зосередитися головним чином на тому, щоб довести виборцям переваги саме своїх програм. І хоча такі програми були видруковані у державних виданнях («Голос України», «Урядовий кур’єр»), більшість суб’єктів виборчого процесу не тільки не намагалися донести їх квінтесенцію до виборця, громадянина, а й взагалі про них забули.

Про це не йшлося у телепередачах, газетних публікаціях, інтерв’ю переважної більшості політиків, які зійшлися і декларували таке: Україну пограбовано і її продовжують грабувати; влада бездіяльна, робить все не так; виключно наша політична сила спроможна врятувати Україну від колапсу. Окремі ж розробки регіональних проектів, програм (для району, міста, області тощо) виглядали як загальні гасла, обіцянки, декларації, а то й звичайна низькопробна публіцистика, розрахована на пересічного громадянина. Ну, на що можуть слугувати такі обіцянки, викладені у Програмі дій Народного блоку Литвина у Дарницькому районі Києва: «Виділимо достатньо бюджетних коштів на повну реконструкцію сміттєспалювального заводу «Енергія» та модернізуємо бортницьку станцію аерації», або — «спільно з київською командою на 50% збільшимо фінансування роботи консьєржів у під’їздах будинків» тощо.

Одвічно українство вирізнялося з-поміж інших народів своєю згуртованістю, колективістським способом життя. Найперше згуртованість мала вияв як потреба протистояти поневоленню, чужинській силі, головним чином воєнній, озброєній. Парадокс сучасного українства полягає в тому, що такої згуртованості і нині бракує перед загрозою духовного поневолення, знищення українського духу. Це яскраво засвідчили і березневі 2006 року вибори, коли національно-патріотичні сили вкотре за всі роки незалежності виявилися розпорошеними по багатьох блоках і партіях і не відчули загрози поневолення власне національного духу. Траг-ічними виявилися численні спроби УКП об’єднати проукраїнські сили на численних, зокрема регіональних, форумах національно-патріотичних сил. Не формально, ідейно об’єднати. Бо формальна єдність, врешті, демонструвалася не раз. Окремо або в складі інших політичних сил пішли на вибори і багато відомих представників національно-демократичних партій, об’єднань, сил, яким навряд чи можна дорікнути з приводу низького рівня національної самосвідомості: Л.Лук’яненко, О.Тягнибок, Ю.Шухевич, Б.Олійник, Ю.Костенко, І.Плющта ін. А питання об’єднання національно-патріотичних сил в Україні видається дедалі проблематичнішим. Невже задля нього треба опинитися, як було не раз у нашій історії, перед військовою загрозою, загрозою фізичного знищення українства?! І так щодня вимираємо тисяча-ми. Тобто ми стоїмо перед класичним палестинським варіантом існування Держави Україна. Український загал як був, так і залишається в національно невизначеній і національно незорієнтованій пастці, яка ставить під сумнів утворення національної держави взагалі. Сталося це вкотре за роки незалежності України з багатьох причин, але основна та, що розпорошені національно-патріотичні сили так і не спромоглися довести: обирати треба не людей, навіть багатьом симпатичних, а ідеологію, ідею державного будівництва. І саме — національну ідею, а не якусь ідеалістично сформульовану — комуністичну, ліберальну, анархічну чи іншу. Коли б це було не так, то результат виборів був би іншим, на користь не штучно утворених блоків, а національно-патріотичних сил.

І насамкінець. Свідоме українство (а воно все ж є!) так і не збагнуло: новий парламент віднині принципово новий. У системі економічного і політичного життя він за новою політичною реформою суттєво на другий план відсуває Президента, посилює роль Прем’єра, та й роль Верховної Ради зростає. У самому ж парламенті (а відтак і уряді) буде представлено центр (куди збіглися майже усі), слабенький лівий фланг і ... майже не буде правого. То якої ж держави цей парламент, якщо в ньому немає організованих національно-патріотичних сил? Боюся, відповідь, невтішна.