ТАЄМНИЦЯ СВЯТОГО ПОКРОВУ

Минуло трохи більш як сто років звідтоді, як людина вперше підсту­пила до покрова що в нього, за легендою, було загорнуто тіло Спасителя.

Не для того, щоб помолитися, а щоб знайти відповідь на запитання: що це? Справді диво чи вміла його фальсифікація? Оригінал чи підробка? Суперечки на цю тему не вщухають і досі. Українські вчені участі в тих дослідженнях не беруть, тим часом саме на нашій землі прозвучало слово, яке має прямий стосунок до таємниці Туринської плащаниці.

За часів раннього християнства з відбитка, який нібито залишив на полотні воскреслий Ісус Христос, малювали образ Спасителя. Потім цей покров кудись дівся, а 420 років тому його приніс у собор Івана Хрестителя,  що в італійському місті Турині, чоловік, який відмовився назватися. Під час великої пожежі розплавився від жару срібний ларець, у якому зберігали реліквію, однак сама плащаниця об­горіла лиш трохи. Церква не дуже популяризувала цю святиню: одне що берегла ЇЇ, а друге - не була впевнена у її достовірності.

I ось 1898 року італієць Секондо Піа сфотографував покров з конту­рами людського тіла. Яким же був його подив, коди він побачив на знімку... позитив. Полотно чомусь спрацювало як плівка. Який худож­ник міг додуматися до такого ? I чи існували в давні часи техніка, за допомогою якої можна було б втілити в життя задум фальсифікатора? Отак народилася наука про особливості погребальних покровів: синтологія (від грецького синтос - погребальний покров), в активі якої нині стоси книжок та безліч публікацій у періодиці.

1978 року після тривалих перего­ворів Ватикан дозволив експертам з Італії, Франції та Сполучених Штатів дослідити плащаницю. Було завезено 72 ящики апаратури,  п'ять днів п'ятдесят фахівців просвічували рентгенівським промінням полотно, фотографували його в інфрачервоному та ультрафіолетовому промінні, збільшували окремі фрагменти - словом, сповна використовували всі можливості сучасної науки.

Біологи дійшли висновку, що на плащаниці справді відбилися контури тіла розп'ятої після катувань людини : чітко проступали сліди від уколів тернового вінця - до речі, він мав форму скуфії (а саме такі корони носили два тисячоліття тому ізраїльські царі), - свинцевих наконечників бича, гвіздків, убитих не в долоню, як це зображували на пізніших іконах, а в кістку передпліччя. Відбитки кров'яних цівок указували на те, що тіло страдника здригалося від болю. Виявляється, на очах покійного були монети з написом "імператор Тіберій (так звана "лепта Пілата"), вигравірувані... з орфографічною помилкою, що змусило нумізматів переглянути свої колекції, і в них було виявлено п’ять точнісінько таких самих монет. Це справило враження й на затятих скептиків.

Та постало питання: як же утворилося на плащаниці зображення розп'ятої людини? Від робочої версії - полотно просякло мастилами, якими жінки натерли тіло покійника, - дуже скоро довелося відмовитися: тканина явно зазнала трансмутації - зміни на молекуляр­ному рівні під впливом якогось невідомого науці випромінювання. Експерти військово-повітряних сил Сполучених Штатів Дж. Джексон і Е.Джампер звернули увагу на різну інтенсивність відбитка й висловили думку про те, що тіло покійника... пройшло крізь покров, перетворившись на плазму. Скептики не дуже з ними й сперечалися, оскільки протиставити якийсь варіант, достатньо переконливо обгрунтований з позицій матеріалістичного світогляду виявилися неспроможні. Зате взя­ли реванш, коли експерти приступи­ли до визначення віку Туринської плащаниці, який за логікою речей має відповідати двом тисячоліттям: 1988 року, по десятьох роках умовлянь, Ватикан дав згоду відрізати від святині вузеньку смужку завдовжки в сім сантиметрів для проведення радіовуглецевого аналізу, який на сьогоднішній день мають за найточніший. Суть цього методу полягає в тому, що вимірюють кількість радіоактивних ізотопів вуглецю і зіставляють з якоюсь наперед відомою початковою величиною: що старіша річ, то менше в ній цього ізотопу. Прийнято вважати, що радіоактивний вуглець розпадається рівномірно й незалежно від обставин та усіляких чинників - як будь-який інший радіонуклід.

Отже, смужку полотна з плащаниці було розрізано на три частини і кожну покладено в спеціальну посудину, яку власноручно запечатав хранитель реліквії - Туринський архієпископ Анастасій Беллестреро. Разом з тим підготували ще дев'ять точнісінько таких посудин із зразками тканин XIV століття, раннього Середньовіччя та часів Римської імперії. Усе це було відіслано у три найавторитетніші лабораторії світу при університетах: Оксфордському (Англія), Аризонському (США), Цюріхському (Швейцарія). I скрізь радіовуглецевий аналіз показав, що плащаницю справді було виготовлено в районі Мертвого моря, де відбувалися описані в Святому Письмі події (збереглися пилок і спори характерних для цієї місцевості рослин), але... десь поміж 1260 і 1300 роками після Різдва Христова.

Отже, це не підробка: на березі Мертвого моря справді було тортуровано і розп'ято людину, контури тіла якої відбилися на полотні незрозумілим для науки чином. Однак  це не Ісус Христос. Можливо, хтось з палких його послідовників, можливо, навіть доброволець, який захотів повторити Страсті Господні, як це трапляється й тепер, але не Месія. Однак інтерес світової громадськості до плащаниці не згас: надто вже багато в ній було непояснимого для науки. Як приклад, чому на очі покійника потрапили "лепти Пілата", ще й з орфографічною помилкою? Архієпископ Беллестреро розумів, що мовлене експертизою слово аж ніяк не останнє...

Приблизно в той самий час, готуючись писати роман, сюжет якого мав би розвиватися на тлі ідеї про нерівномірність радіоактивного розпаду елементів, київський фантаст, нині вже, на жаль, покійний, Володимир Савченко обклався довідниками різних років і... невдовзі зрозумів, що його припущення відповідає дійсності. Період напіврозпаду урану - 235, наприклад,  1939 року був 707, а у 1940 - 801 і 852  , а у 1978 - 684, у 1986 - 704 мільйони літ. Часом розходження в цифрах сягали 40%: то аж ніяк не могли бути "випадкові похибки", спричинені неточною калібровкою вимірювальних приладів.

Робота над романом втратила сенс: фантастична гіпотеза виявилася об'єктивною реальністю. Зате Савченко засів за статтю, яку потім марно пропонував науковим жур­налам. Скрізь наштовхувався на традиційне "такого не може бути, бо такого не може бути ніколи". Надто багато було пов'язано з по­стулатом про постійність розпаду радіоактивних елементів - від розрахунків віку Землі чи плащаниці Ісуса Христа - до обгрунтування надійності атомних станцій. Зі своєю "науковою крамолою" Савченку вдалося „прорватися" тільки в міську газету "Вечірній Київ" і не вельми популярний московський журнал "Книжное обозрение", який, здавалося б, ніхто з учених не читав. Та обурено-критичні відгуки, які невдовзі з'явилися в пресі, засвідчили - читають. Особливо відзначився доктор хімічних наук, працівник Інституту геохімії і аналітичної хімії ім. Вернадського АН СРСР Ю.Щуляков у статті під назвою, що промовляла сама за себе: "Про прискорення радіоактивного розпаду, або Анатомія дилетантства", надрукованій у журналі "При­рода" (№6 за 1989рік). У приватно­му листі Савченка підтримали тільки вчені з Інституту біофізики АН СРСР (у Пущино), які 1987 ро­ку спостерігали прискорення альфа-розпаду плутонію-239,спровоковане спалахом наднової зірки.

У той самий час "розмолоту" вже на "європейському рівні” було піддано ще двох "єретиків від науки"  - шведських вчених Р.Вінделіуса і П.Текера, які повідомили світу про настання 179-літнього циклу, на думку цих учених, дуже небезпечного природними катастрофами, масовими погодними аномаліями та соціальними збуреннями. Найпершою "жертвою" цього циклу мав стати Радянський Союз. Ледь вщухли обурені вигуки на адресу Вінделіуса і Текера, як їхні прогнози почали збуватися. Нечувані морози у Флориді та Каліфорнії, тайфуни, землетруси і повені у раніше нібито благополучних куточках планети, громадянська війна в Югославії, криваві події на Кав­казі, в Таджикистані; локальні збурення не оминули навіть спокійні країни, досить згадати стихійні по­громи в Каліфорнії. Невдовзі всіх нас мов підхопило вихором і ми опинилися в зовсім іншому світі.

У тому світі вже ніхто не заперечував нерівномірності розпаду радіоактивних елементів. У закордонній пресі з'явилося повідомлення про загадкове прискорення розпаду стронцію в тридцяти кілометровій "зоні відчуження, а у нас ще вчора оборонці догм ладні були терпіти сумнівних добродіїв, які бралися з літака па­сами рук знешкодити небезпечний вміст саркофага, аби лиш гроші на це виділили. Приводом для таких спекуляцій стали сенсаційні досліди французького вченого Ремі Шовена, який зумів переконати світ у тому, що біополе людини справді впливає на радіоактивний розпад. Усе це являє великий інтерес для науки, та не хотілося б, щоб серед новітніх сенсацій загубилося ім'я Володимира Савченка, якому належить перше слово в цьому питанні, щоб Україна знову не втратила пріоритету, як уже було не раз.

А що ж плащаниця Ісуса Христа? Віра у достовірність радіовуглецевого аналізу похитнулася - вчені почали шукати нетрадиційних пояснень таємниці святині. 1996 року на Європейській конференції з радіовуглецевого датування щодо визначення віку цього покрова виступив московський професор Д.Кузнєцов, доповідь якого справила величезне враження. Вчений припустив, що причиною різкого збільшення ізотопу вуглецю, відтак і "омолодження" тканини, стала пожежа 1532 року, детально описана в літописах. Полум'я нуртувало тоді близько шести годин, монахи облива­ли срібний ларець з реліквією во­дою, однак срібло плавилося, його краплини пропалювали складену в кілька шарів тканину. Ті дірки згодам було ретельно зацеровано.  Прийнявши від Комісії Папської академії наук з вивчення Туринської плащаниці запрошення взяти участь у дослідженні покрову, Кузнєцов вирішив відтворити умови тієї пожежі. Для цього залучав працівників Вищої інженерної пожежно-технічної школи в Москві та аналогічного закладу в Ліоні (Франція). Спільними зусиллями експериментальним шляхом було підраховано кількість чадного газу, водяних парів та іонів срібла, які виділялися під час пожежі в соборі Івана Хрестителя, а суміш закачано в термостат із зразком полотна плащаниці. У такий са­мий спосіб випробували зразки й інших тканин, зокрема й тієї, яку, напевне, виткали дві тисячі років тому.

У всіх тканинах вміст ізотопів вуглецю різко зріс, а це в світлі радіовуглецевого аналізу означало їх "омолодження" на тисячу гаком років. "У моїх дослідженнях немає релігійної основи, - сказав Кузнєцов на Міжнародному конгресі з археологічної хімії, який відбувся в Лос-Анджелесі. - Мною рухає чисто науковий інтерес".

А чому б не зробити наступний крок і не припустити, що велика кількість радіоактивного вуглецю утворилася під впливом того самого невідомого науці випромінювання, яке залишило на полотні негатив розіп'ятої людини ? Адже збереглися записи очевидців таємничого сяйва, яке плащаниця випромінювала аж до XIV століття.

Отже, нині є багато підстав стверджувати, що погребальний покров Ісуса Христа - не підробка, а на ньому справді відбито образ Спасителя. Чи не останнім аргументом на користь такої версії стали дослідження експертів військово-повітряних сил США Дж. Джексона і Е.Джампера. Їм спало на думку обробити кон­тур тіла розіп'ятої людини, відбитий на плащаниці, комп'ютерним аналізатором. Результат приголомшив самих експериментаторів: об'ємний портрет свідчив про те, що тіло загиблого пройшло крізь по­лотно, змінивши структуру кожної волосинки, якої торкнулося.

Яким же був той, хто називав себе Сином Людським, хто, спираючись на групку учнів, переміг не тільки земні упередження, а й саму смерть? Про це можна лише здогадуватися, приклавши до тодішньої географічної ситуації закони, які визначають розподіл по планеті людей різного зовнішнього вигляду - закони розподілу домінантних (панівних) і рецесивних (другорядних) спадкових ознак, які відкрив Микола Вавілов. У центрі антропотворення зазвичай домінантні гени: переважна більшість людей тут чорноволосі та темноокі. На периферії, ще й відмежованій природними перепонами (горами, річками, озерами), більше блондинів. Прояв цього закону можна простежити в Україні, яка є центром Європи: крізь неї проходить процес поступового "освітлення" її жителів - від херсонської смаглявості до поліської білявосгі.

Аналогічна ситуація була і в районі Мертвого моря. Ісус Христос - галілеянин, а ізраїльтяни упосліджували це плем'я, бо вважали, що в його представників уже немає юдейської крові. Розп'яття Месії відбулося за умов гострого етнічного конфлікту, яким скористалися первосвященики, яким не сподобалося, що Христос виступив проти підміни щирої віри в Бога зовнішнім обрядом, який не виходив з потреб людської душі (фари­сейство). Тодішню Галілею, як і наше Полісся, відокремлювало від решти Юдеї багато озер та річок. Отже, найімовірніше, її жителі були світловолосими та ясноокими.

На портреті, який являє собою комп'ютерну реконструкцію лика, відбитого на плащаниці (його про­вело американське агентство NASA) й бачимо світловолосу людину з обличчям, що випромінює "зоряну красу" з напрочуд живим поглядом глибоких теплих очей. Спеціальна експертиза, що порівняла лик з погребального покрова з іконою в монастирі Святої Катерини на гopi Синай, знайшла 65 випадків збігу, ще більше їх на монеті часів Юстиніана II із зображенням Ісуса Христа.

Отже, наука визнала, що Туринська плащаниця не підроблена, що справді дві тисячі років тому на берегах Мер­твого моря було розіп'ято людину, яка перед смертю пройшла крізь великі муки. Був то Ісус Христос?  Чи хтось з йога вірних послідовників? Остаточної відповіді немає, однак будемо сподіватися, що подальші успіхи пізнання розвіють сумніви. Історія дослідження Туринської плащаниці, розпочата сто років тому, яскраво ілюструє вислів одного з Отців Церкви, великого вченого Аврелія Августина (Святого Августина): "Диво не суперечить законам природи - воно суперечить нашим уявленням про ці закони". А уявлення про закони природи, як ми бачимо, змінюються.