ЛАТИНСЬКА АМЕРИКА: СВЯТО НЕПОСЛУГУ

Цей континент, який порівнюють то з луком, то зі стрілами язичницького бога, то з нареченою-потопельницею, то із зажерливим вулканом, або й з діжкою з порохом, на жаль, лишається на периферії уваги молодих та хижих українців.

Можливо, дається взнаки географічна віддаленість цього вулкану, а можливо, вимушена провінційність України (втім, вже майже подолана) не дозволяє нам вв’язуватися у бійки, віддаленіші за кавказькі та балканські. Принаймні ми маємо бути свідомі того, що від приморської Венесуели через Бразилію та Аргентину до темної гущавини замурованого Парагваю тягнеться ще один український діаспорний клин, створений багатьма генераціями українських заробітчан та політичних утікачів. А якщо ж додати ще й шлюбну імміграцію, себто якщо згадати ту силу-силенну українських дівчат, які поєднали свої долі з гарячими креолами та метисами, то без перебільшення можна казати: Латинська Америка — не чужий нам континент.

Наведені вище чинники, що недвозначно вказують на близькість України з деякими країнами Латинської Америки, варто доповнити таємничими згадками та темними плітками про те, що венесуельський режим президента Уго Чавеса фінансує одне з псевдолівацьких українських угруповань, яке смачно проїдає та пропиває ті кошти, — такими політичними міфами подекуди вибухає вітчизняний інтернет, який нагадує гібрид равлика з черепахою. Такі електронні чутки свідчать про яловість сучасного українського режиму, на підконтрольних теренах якого вже починає вести власну гру вилицюватий метис-десантник, хоча з огляду на наявність української громади у Венесуелі це ми мали б усі підстави неабияк користатися з тамтешнього політикуму. Принаймні це ще раз свідчить про те, що Латинська Америка значно ближче, аніж ми вважаємо. Також це свідчить і про те, що цілий континент, який, за винятком Куби Фіделя Кастро, вважався бодай не заднім двором, банановою плантацією та борделем вашингтонських хлопців, починає справді нагадувати вулкан, до того ж вулкан в автономному режимі. За часів СРСР у горах та джунглях по всіх неозорих обширах латиноамериканщини глухо кипіли партизанські війни, але майже всі вони фінансувалися з глибокої радянської та значно мілкішої кубинської кишені. Після 1991 року ліберальні політологи-брехунці прогнозували, що без «червоного дракона» будь-який спротив штатівській гегемонії неминуче зійде на пси, а Кастро розділить солонувато-кривавий жереб Чаушеску і пресимпатичне для мешканців неоліберального санаторію поєднання бананової плантації з будинком розпусти спокійнісінько простуватиме до світлого капіталістичного майбуття, поповнюючи лави садівників та покоївок північніше від Ріо-Гранде та продукуючи у голлівудському пеклі чергових відьом на кшталт Дженіфер Лопес та грубуватих мачо, які нагадують людиноподібні фалоси. Однак не так сталося, як гадалося, — Кастро тримається й досі при владі, громадянська війна в Колумбії й не думає вщухати, а навпаки — разом з «магічним реалізмом» та чорною кавою стає однією з візитівок цієї країни. У Мексиці вибухає антиглобалістське повстання. Та й в інших країнах до влади приходять якісь незрозумілі мрійники, яких, згідно з людожерськими планами ЦРУ, вже не мало б бути на світі, але вони продовжують активно та вперто існувати, реалізовуючи прадавню мрію латиноамериканських револю-ціонерів-ідеалістів про створення єдиної південноамериканської держави.

Щоправда, з часів створення  доктрини   Монро Вашингтон, тоді ще спартанський та хижий, звик вважати колишні іспанські колонії тією територією, де на ліберально-вегетаріанські теревені про права людини можна особливо не зважати. США завжди вели війни по всій Латинській Америці, і ті війни мали характер своєрідного полювання на красивих, але небезпечних тварин. Будемо відверті, ті, які називають себе WASP, латиноамериканців не дуже то вважають за людей. Утім, війни — це збитки для рахубистих протестантів, і у XX столітті розумники з вашингтонських коридорів влади вигадали нові різновиди аспірину від креольсько-індіанського головного болю. Зокрема США зробили ставку на конструювання у кожній латиноамериканській країні певної соціально-психологічної верстви, зорієнтованої на США. Задля цього існують і програми підготовки латиноамериканських військовиків у США, і великі мережі приватних, а практично проамериканских, університетів від Аргентини до Мексики, де здійснюється у відповідному дусі промивання мізків. У цьому ж річищі плідно працює іспаномовна версія каналу CNN. Одне слово, ресурси задіяні потужні, й у разі крайньої небезпеки США не посоромляться їх використати. 2001 року намагання Пекіна створити міжконтинентальний анти-штатівський блок зазнали нищівної поразки — Бразилію, Венесуелу та Аргентину було покарано за такі непристойні геополітичні порухи в бік далекосхідного велета. В Аргентині та Бразилії почала обвалюватися економіка, у Венесуелі ледь не вбили й трохи не усунули від вла-ди буйного, як усі сім мачо разом узятих, президента-десантника, — і Латинська Америка трохи принишкла. Утім, ненадовго. Того ж 2001 року після знищення ВТЦ США переключили свою увагу на ісламського тигра і поступово зав’язли у двох кривавих болотах — афганському та іракському. Славні мучачос та барбудос вирішили скористатися шансом. Зміцнілий від 2001 року латиноамериканський спротив не обмежився торпедуванням і фактичним знищенням вашингтонського  проекту спільноамериканської зони вільної торгівлі, який мав закріпити остаточно для земель, що лежать південніше мексикансько-штатівського кордону, вже згаданий нами статус бананової плантації під червоним ліхтарем. Натомість президент нафтовидобувної держави Венесуели Уго Чавес, чиє ім’я викликає в Ленглі таку ж алергію, як і ім’я Джохара Дудаева на Луб’янці, ініціював створення так званих Південноамериканських Сполучених Штатів, чим фактично знейтралізував політичний, економічний та військовий вплив США на континенті. Про щось подібне у позаминулому столітті говорив Симон Болівар та його радник, православний шляхтич з українського Поділля Михайло Скитницький. І мож-на було б вважати добродія Чавеса невиправним утопістом, якби не той факт, що у багатьох країнах Латинської Америки у нього з’явилися несподівані спільники. Адже впродовж 2002—2005 років континент почав відходити «наліво», в політичному, звичайно, сенсі. У Бразилії, з якою відносини у США завжди були не надто добрими, до влади прийшов лівий політик, добродій Лулу да Сільва, який жив у гето для бідних і не має нічого, крім відрази, до таких речей, як неолібералізм та ринкова економіка. В Аргентині після невдалого неоліберального досліду над економікою та населенням країни було реанімовано вже підзабутий буржуазно-націоналістичний проект у соціалістичній масці, позбавлений, знову ж таки, симпатії до США. Окрім лівих, до влади почали повертатися представники корінного населення, яке ми вперто продовжуємо називати індіанцями. Ще 2002 року президентом Перу став такий собі добродій Александро Толедо, який попри майже ющенківську суміш неоліберальної та націоналістичної риторики встиг добряче попсувати нерви представникам американських компаній, які намагаються присмоктатися до перуанської економіки. Утім, перуанці вважають його риторику занад-то неоліберальною. І, схоже, призначений на 7 травня цього року другий тур президентських виборів у цій країні приведе до влади представника націоналістів, які вже не бавляться неоліберальною риторикою. До згаданих країн важко не додати й найбіднішу країну континенту, себто Болівію, де більшість населення живе з вирощування коку. Віднедавна її очолює добродій Моралес, представник корінного народу аймара, націоналіст і лівак, людина, яка позірно нехтує правилами дипломатичного протоколу, а також має непохитне бажання націоналізувати певні галузі болівійської економіки, які належать американцям. Таким чином, ми можемо констатувати, що вулкан прокидається і починає гарчати. Окрім Куби, США матиме клопіт ще й з Аргентиною, Бразилією, Болівією, Перу, а ще Чилі, у якій нині при владі соц-іалісти. У цих країнах зосереджено більшість населення континенту, ці країни мають у своєму розпорядженні неабиякі людські й економічні ресурси, включаючи й «ядерну бомбу бідних» (так лагідно Мао Цзедун називав наркотики). З великих країн континенту проамериканські уряди залишаються тільки в Колумбії та Мексиці, але у першій з цих країн йде запекла громадянська війна, і принаймні одна з двох партизанських армій, які протистоять уряду, має бази на території сусідньої Венесуели, а у Мексиці, окрім гуманіста і невиправного Дон Кіхота — коменданте Маркоса, є сила-силенна значно жорстокіших пацанів — і лівацького, і лівацько-націоналістичного штибу, які під час майбутніх президентських виборів ще нароблять багато дива. Таким чином, факт залишається фактом — смикаючи ісламського динозавра за хвіст, колишні бойскаути не помітили, як залишилися без заднього двору. Бананова плантація плодоносить камінням, смагляві покоївки та садівники носять ножі за пазухою та протитанкові гранати в кишенях, а у звабливій пащі чергової Дженіфер Лопес проступають вурдалачі ікла.

Безумовно, США — не та країна, яка мовчки змириться з втратою Південної Америки (вже є ознаки такої можливої втрати). Окрім економічних збитків внаслідок націоналізації тих ласих шматків латиноамериканських економік, що належать американським компаніям, перетворення мексикансько-північноамериканського кордону у прифронтову зону становитиме неабияку небезпеку і для внутрішньополітичної ситуації в останній імперії. Принаймні цілком можливо, що в разі появи мексиканського Чавеса мексиканці зажадають повернення собі Техасу, Каліфорнії та ще багато чого — у XIX столітті 50% мексиканських земель ковтнули Штати, і не треба переоцінювати потужний заробітчанський потік з Мексики до США. Наймит завжди ненавидить працедавця, а війни та революції породжують секти втаємничених. Отже, не важко передбачити, що США рано чи пізно почнуть на-водити лад на задньому дворі. Про спроби військових переворотів у Венесуелі ми вже казали, підірвати економіку будь-якої країни для чорних магів з МВФ також не становить великої проблеми, до того ж не забуваймо про своєрідний політико-психологічний «синдром Вандеї», який вже давався взнаки у Латинській Америці в часи визвольних війн XIX століття, коли аргентинські гаучо та венесуельські льянерос воювали на боці іспанської корони. Не думаємо, що в Ленглі не знайдеться охочих реанімувати такі проекти в сучасних умовах. Принаймні африкансько-бразильські націоналістичні рухи, які сповідують ненависть до білих бразильців та індіанців, пожва-вилися саме під час «свята непослуху». Завжди можна нацькувати індіанців на креолів, негрів на індіанців, і Вашингтон, рятуючи південні кордони, неодмінно вдасться до цього. Принаймні ми, сидячи на своєму східноєвропейському перелазі, завдяки супутниковому телебаченню станемо свідками кривавої трагедії. Утім, постає й інше запитання — а що, окрім спостереження, ми можемо зробити, коли «свято непослуху» переросте у криваву лазню? Враховуючи, наявність українців на тих далеких землях, ми, як нація з людською гідністю, просто не можемо залишатися осторонь, а ті помаранчеві страуси, яким було наплювати на наших братів у Придністров’ї та на Кубані, нам не указ. На жаль, на самому початку свого президентства пан Ющенко під час візиту до США примудрився посварити Україну з Кубою, після чого наші шанси на просування будь-яких проектів в Латинській Америці фактично рівні нулю. Про встановлення дипломатичних відносин з Венесуелою не йдеться навіть у віддаленій перспективі. Мабуть, знову і знову, як то було з Кавказом і Балканами, честь українського імені доведеться відстоювати представникам контр-еліти — еліта аж занадто зав’язла у створенні коаліцій та дерибані. Хто зна, може, штатівське намагання приборкати креольсько-індіанське «свято непослуху» перетвориться на ще одну світову війну й призведе до цілої низки революцій, зокрема й української? Звичайно, таке питання — більш ніж риторичне, але не забуваймо, що трохи південно-з-хідніше від київських дач починаються завжди неспокійні Балкани, а від них зовсім близько до нареченої-потопельниці. Світ став меншим, і українці мають пам’ятати про це — принаймні якщо хочуть вижити.