ЧОРНОБИЛЬ… FOREVER

Дорога на північ… Уже вкотре хрипкий автобус сполученням Київ - Овруч везе мене туди, де я народилася, де пройшли, напевно, найліпші роки життя –– роки дитинства. Вкотре він зупинятиметься біля КП колись живого містечка Поліського, а нині –– виселеної зони, і знову у вікні замерехтять пусті напівзруйновані будинки. А далі, за цим мертвим містом –– такі самі мертві села… В одну з таких «зон», що у Народницькому районі, ще дітьми їздили на велосипедах по черешні чи ще по якусь ягоду, й боялися не потрапити на очі черговим, які робили постійні об’їзди заборонених територій. Тоді там ще доживало віку декілька старожилів. Нині в цьому селі вже нікого немає. Самі самотні домівки, в шибках яких зяють поруйновані печі, підлоги, стелі. Над вузькою стежкою, на якій ще залишилася мозаїка асфальту, крони дерев поспліталися так цупко, що крізь листя ледь проціджуються рідкі промені сонця. Лише самотнє буслине гніздо височіє над усіма лихами-недолями цієї землі. Самотнє роздолля поліських полів, спрагла за зерном земля, хати, що чекають на своїх господарів й тисячі понівечених людських доль і життів –– така плата за Чорнобильський експеримент.

Ці «мертві» зони бовваніють пусткою –– два десятки років минуло з тієї події, за якою, на жаль, часто-густо ідентифікують Україну. Чорнобиль давно перестав бути лише техногенною трагедією зі страшними наслідками для фізичного здоров’я людини,  йдеться насамперед про духовне здоров’я цілої нації. Звичайно, для кожного свій Чорнобиль, для когось це –– втрачене життя, здоров’я,  домівка,  для іншого –– "липові" посвідчення статусу чорнобильця з цілою низкою відповідних пільг, дехто взагалі вважає наслідки трагедії занадто "роздутими". Інформаційна блокада за радянських часів нині змінилася інформаційним бумом –– до 20-ої річниці пройшла ціла низка заходів: конференції, виставки, публікації, проте для так званих самоселів (хоча які вони самосели, якщо народилися й живуть на своїй рідній землі?) ці пусті балачки чи то зі шпальт газет, чи то з трибун конференц-залів нічого не змінять. Не загоять рани жодні звіти Міжнародних агенцій з ядерної енергії (МАГАТЕ) з принизливими цифрами в чотири тисячі смертей внаслідок вибуху, бо чорнобильська трагедія –– то передусім трагедія українського народу. І про яке зберігання відпрацьованого ядерного палива з інших країн може йтися, коли, по-перше, зі своїми відходами немає ради,  по-друге, жодні "західні" гроші не компенсують можливих екологічних наслідків "безпечного" зберігання чужих відходів, а по-третє, ми ще не подолали свого чорнобильського лиха. Земля, "де вмерла Україна" (Ліна Костенко), стоїть зараз на колінах з простягнутою рукою: люди там ледь виживають. Добре, якщо мають роботу в районному центрі чи деінде. А коли на кладовищах "мертвих" сіл замість хрестів рясніють залізні опеньки, бо дехто не гребує здавати на брухт навіть хрести? Оце справді трагедія.

Мине 20-та річниця, і що далі? Погомоніли та й забули до наступного року? Бажається, щоб наші можновладці згадували про чорнобильську біду й щось робили не лише напередодні чергової річниці, а й упродовж всього року. Кожний з нас має пам’ятати цю чорну дату в історії українського народу, пам’ятати й цінувати рідну землю,   бо нам  і нашим дітям на ній, врешті-решт, жити...