Хасан Тауфік: «ДУША В УКРАЇНЦЯ - СХІДНА»

За останні роки в світі і, зокрема в Україні стрімко зріс інтерес до арабського світу.

Більшість українців мають туманні уявлення про мусульманську цивілізацію, яка нині стала одним з головних чинників міжнародної політики. У нашому суспільстві багато стереотипів, зумовлених побутовим невіглаством, інакше кажучи — браком знань. Для його усунення замало одного лише бажання — необхідно практично діяти. Так, як це робить

Київський університет «Східний світ», на базі якого недавно відбувся Перший міжнародний науковий колокві-ум «Арабсько-мусульманська цивілізація: лінгвістичний вимір», присвячений творчості катарського поета Мухаммада бін Халіфа Ель Атийя. Поміж поважних гостей з Катару прибув і відомий арабський поет Хасан Тауфік, який люб’язно погодився поділитися своїми роздумами з читачами нашої газети.

—  Пане Хасан, як Ви почали свою літературну діяльність?

— У кожної дитини проявляються якісь певні нахили: одного цікавить музика, іншого — математика, комусь подобається малювати. Я ж спочатку намагався стати винахідником, а не поетом чи письменником, тому робив якісь «винаходи», один з яких закінчився смертю кішки від електричного струму, а інший — смертю миші, також від електроструму. Після цього я облишив винахідництво й досліди і звернувся до літератури. Обрав я літературний напрям ще в школі, бо відчував музику вірша. Вона стала мені близькою.

— А що саме дало поштовх? Можливо, якісь юнацькі мрії, почуття?

— Закохався у сусідську дівчинку. Коли вона віталася зі мною за руку, я відчував, що її рука священна, що вона послана небом. У мене з’являлися дивні почуття... Якось ми гралися в хованки. Так вийшло, що я був одним хлопчиком з-поміж дівчат. Я помітив, що думками завжди з дівчиною з красивим довгим волоссям. Це зародження почуттів стало початком мого шляху до іншої частини мого життя — до жінки. Я почав писати про жінку, і більшість моїх віршів присвячені жінці.

—  Розкажіть, будь ласка, про роль жінки у Вашому житті.

—  Жінки становлять половину суспільства — незалежно від того, мусульманське воно чи християнське, східне чи західне. Ніхто не може нехтувати жінкою. Роль жінки в моєму житті велика. Коли я переставав кохати, коли не був натхненним коханням, то писав прозу — я не міг тоді писати вірші.

—  Для кожного письменника творчий процес індивідуальний — для когось творчість є вистражданою, для іншого — виспіваною. А як у Вас?

—  Для кожного письменника творчий процес починається з впливу інших великих письменників. Наприклад, коли ми читаємо російську літературу, то бачимо, що нове покоління зазнало впливу попереднього. Так, Маяковський обов’язково мав читати Пушкіна, а новому українському поколінню необхідно читати Тараса Шевченка. Я ж зазнав впливу трьох поетів: Ібрагіма Наджі, один з віршів якого став текстом пісні «Руїни» — її виконувала Ум Кульсум (пісенний символ Єгипту, «зірка Сходу». — Авт.); іракця Бадра Шакіра Ес-Сайяба і єгипетського митця Салаха Абдус-сабура, у якого я працював офіс-менеджером після закінчення університету.

—  Яка роль поета в арабському, зокрема катарському, суспільстві?

—  У суспільствах, які потерпають від внутрішньої тиранії і колонізації, поетове перо має бути зброєю. У таких суспільствах поету необхідно бути «озброєним», щоб привертати увагу народу до  насущних  проблем.

Звісно, ситуація інша, коли письменник живе у стабільному суспільстві. Наприклад, у Японії, де процвітаюча економіка, де немає проблем з колонізацією. Японці сподіваються на ліпше, вони насолоджуються життям, тому японський поет пише про квіти, річки, чудову природу. Він не пише про війну від часу закінчення Другої світової. Що ж до арабського суспільства, то там є дві основні проблеми: стара проблема — Палестина і нинішня — Ірак.

—   Як Ви гадаєте, письменник може щось змінити в суспільстві, міжнародній політиці?

—  Кожен письменник прагне бачити життя в май бутньому ліпшим, ніж воно є тепер і було раніше. Це бажання письменника. Однак в житті не так. У людському суспільстві — яку морському світі, де велика риба поїдає малу, або в лісі, де хижаки роздирають менших і слабших. У житті точиться боротьба. Письменник прагне при внести в життя щось прекрасне, але цей намір не втілюється ідеалістським шляхом.

—      У нас, в Україні, багато письменників зай маються політикою. Яке Ваше ставлення до цього?

—  Це явище пошире не в цілому світі. Є пись менники, які обіймають політичні посади, і є пись менники, які утримуються і відсторонюються від пол ітичної діяльності.  Якщо письменник працює у багатьох галузях — політиці, економіці тощо — то гаразд. Однак якщо не може поєднувати це з творчістю, то йому необхідно повернутися до літератури. Я хочу, щоб письменник зосередився на своїй творчості. Інакше слід стати колишнім письменником і чинним політиком.

—  Чи бачите якісь шляхи до вирішення палестинської проблеми?

— Євреї завжди були в арабській ісламській циві лізації і займали багато високих посад. Під час Другої світової війни Гітлер їх вигнав з Європи. Сіоністські групи на той час вже достатньо розрослися, щоб вийти з Європи і  зайняти  землю. 1945 закінчилася Друга світова війна, і постав Ізраїль — країна-узурпатор. Спочатку говорилося, що це земля без народу, що євреї в Європі — народ без землі. Та це не так. Попри проблему, що тягнеться з 1945 року, політичний режим у цьому сіоністському утворенні й надалі займається махінаціями і не збирається повертати палестинцям їхню батьківщину. Палестинці мають повернути собі батьківщину. Тільки тоді я вважатиму, що настав мир.

—  Що означає для Вас слово «Батьківщина»?

—    Значення слова «Батьківщина» більш ніж зрозуміле. Хочеться лише, щоб це була релігійна Батьківщина, щоб у ній була єдина віра. У євреїв як «ми — єврейська дер жава, юдейська держава», тому вони не хочуть, щоб колишні палестинці зали шалися з 1945 року в своїх оселях, на своїй землі, на магаються вигнати їх так, як Гітлер виганяв євреїв з Європи. Для мене поняття «Батьківщина» не вклю чає поняття «шовінізму». Я народився в районі Шубра в Каїрі. Я люблю Шубру, люблю Каїр, люблю Єгипет. Також я належу кожній арабській країні, де го ворять арабською мовою. Спільні історичні та культурні зв’язки єднають мене з кожним арабом. Кожна людина — громадянин якоїсь держави, та за кінцевим рахунком є сином людства. Тому мені огидні шовіністи, які ненавидять інших. Мені до вподоби толерантні люди.

— Зараз Ви живете в Катарі, який став для Вас другою батьківщиною. Для більшості українців Катар — незнана земля.

— Як я сказав, я — араб, який народився в Єгипті. Працюю ось уже чверть століття у Катарі, але, звісно, вірю в арабську націю. У кожній арабській країні різні політичні погляди, але все це мене не цікавить — мене цікавить арабський співвітчизник, який любить поезію. Наприклад, мої вірші можуть однаково читати в Каїрі, Марокко, Ємені, Іраку. У своїй книжці «Подорожі закоханого поета з поезією і любов’ю зі Сходу на Захід» я описав свій перший візит до Алжиру, після якого сказав: «Алжир — моя не друга, а перша батьківщина». Цю думку я не раз повторював у своїх книжках. Я сказав це тоді й кажу зараз Вам, новому поколінню України, яке я палко полюбив під час свого першого візиту в квітні 2005 року. Є міста, які любиш, але не повертаєшся туди вдруге, і є міста, які людина любить і намагається повертатися туди знову й знову. Це мої другі відвідини України. Я повернувся в Київ, і щас-ливий цим. Хочу, щоб цей візит повторився, якщо буде на те Божа воля. Погода в Україні відрізняється від катарської, через що я застудився. Що ж до Катару, то це одна з країн Перської затоки, до яких також належать Кувейт, Бахрейн, ОАЕ, султанат Оман і королівство Саудівська Аравія. Ці країни багато в чому схожі між собою, тому ми їх називаємо країнами Перської затоки. Колись економіка цих країн спиралася на рибальство, сільське господарство і добування перлів з морського дна. У ті часи люди були бідними, аж доки не з’явилася нафта. Вона цілковито змінила життя країни. Якби Ви відвідали Катар, скажімо, років з десять тому і тепер, Ви побачили б багато змін у всьому. І, звичайно ж, це відродження потребує значного залучення капіталу — і арабського, і іноземного.

— Які Ваші враження від України?

—   Я описав їх на прикінці своєї першої по дорожі. Я сказав, що Україна — європейська дер жава, але в її народу східна душа. Я намагався знайти причину, чому під час розмови з українцями здається, ніби спілкуюся з ара бами. І це попри незнан ня мови. Під час моїх двох поїздок мовної проблеми не було, бо я спілкувався з українцями, які володіють арабською. Хочу, щоб між нашими країнами виникла справжня співпраця не тільки в галузі мови, а й у галузі міжкультурного обміну. Наприклад, досі видатних українських письменників неперекладено арабською, тоді як багато російських письменників уже перекладено, і не раз. І ця проблема мене дуже турбує. Такого великого поета, як Тараса Шевченка, й досі не переклали.

Ми хочемо, щоб була справжня співпраця у цій галузі. Я бажаю студентам-арабістам в Україні, щоб вони, вивчивши мову, не пішли працювати якимись службовцями, а подумали над зведенням мостів співпраці між Україною й арабським світом.

—  Одна з Ваших книжок називається «Подорож поета зі Сходу на Захід». На Ваш’ думку, чи можна їх обєднати? Ще Редьярд Кіплінг писав, що Схід і Захід не можуть зустрітися.

—  (Цитує) «Схід є Схід, Захід є Захід, і вони не зустрінуться».

—  І це правильно? Чи у Вас інша точка зору?

—  Редьярд Кіплінг був поетом британської колонізації, тому він хотів, щоб було саме так. Також необхідно взяти до уваги бачення нас іншими. Тобто — як західна людина дивиться на араба, і якою бачить араб західну людину. Наприклад, в арабському світі вважається, що Європа — це занепад моралі й зіпсутість. Та це не так. Багато європейців вважають, що араби досі їздять верхи на верблюдах, що в них немає аеропортів. Дехто ставить дивні запитання з цього приводу. Зустрітися народи можуть тільки на шляху співпраці й любові. У сучасному світі точиться боротьба між цивілізаціями, тоді як необхідний діалог.

—  Зараз спостерігається сильний захід-ний вплив на українську літературу, який інколи є негативним. Чи існує таке явище в арабській літературі?

—   Як я вже зазначав, арабські поети багато уваги приділяють соціальним та політичним проблемам. Що ж до поетів, які живуть у стабільному суспільстві, на зразок Японії, то їхнє життя наштовхує на роздуми про квіти, річки, кохання, жінку. Арабський поет цікавиться особистістю — заплутаною, розгубленою. Найбільше його цікавить злиденний співвітчизник, а також його країна, що потерпає від тиранії великих країн. І я зараз справді засмучений розпадом Радянського Союзу, адже він за силою був другою країною в світі, яка протистояла тиранічній і жорстокій Америці, що її багато хто називає «імперією зла».

—   Чи бачите Ви якийсь шлях до миру в усьому світі? Чи можуть, на Вашу думку, всі люди бути щасливими? Чи це утопія?

—   Це можливо, але не можна втілити в життя той ідеальний образ, який присутній у фантазії літераторів і митців. У житті точиться боротьба, навіть на рівні однієї сім’ї. Коли боротьба припиниться, усі люди перетворяться на королів, але цього не відбувається.

—   Що Ви побажали б нашим читачам?

—   Хочу сказати кілька слів про проблему читання. Зараз люди не читають стільки, як раніше, а цікавляться, особливо молоде покоління, комп’ютерами і розвагами. Життя стало дуже прискореним. Читання потребує багато часу, а сучасні люди не можуть собі цього дозволити. Тому я хочу побажати, щоб прийдешні покоління подолали ці труднощі й творили справжню літературу.

Розмовляла
Олена ОРОС