Рейтингу ВНЗ «софія київська–2006» НЕ БУДЕ

Чому? Щоб дати відповідь на це запитання ректорам, викладачам, студентам ВНЗ, які нині (бо щороку рейтинг починав­ся у квітні) телефонують до оргкомітету, треба відверто пояснити ситуа­цію, що склалася останнім часом і навколо рейтингу, і в житті ВНЗ загалом.

У тих демократичних суспільствах, до яких бага­то хто залюбки апелює як до взірця, будь-які послуги, плоди праці — матері­альні чи духовні — поціно­вуються зовсім не тими, хто їх надав чи створив, а тими, хто їх отримав, хто ними користується. Це — громадськість, безпосе­редні користувачі таких послуг, громадські органі­зації, фонди та ін. Не ви­няток у цьому сенсі освітні послуги. Тобто якість ос­віти, рівень диплому виз­начає не держава, не ВНЗ, не ректор чи викладач, а той, хто серед кількох дип­ломованих спеціалістів на­дає перевагу випускникові конкретного ВНЗ, хто най­більше відповідає функці­ональним можливостям для певної ділянки робо­ти. На такій філософії бу-дуються і проводяться чис­ленні рейтинги, зокрема й навчальних закладів. Та тільки не в Україні. Бо це не потрібно тим, хто роз­робляє і практично реалі­зує політику в галузі осві­ти. І за аргументами тут не треба далеко ходити.

Ще 2000 року за ініціа­тивою Міжнародної Кадро­вої Академії, Конфедерації недержавних ВНЗ України, Академії наук вищої шко­ли України, Українського інституту соціальних до­сліджень, Українського фонду культури та Всеук-раїнського громадсько-політичного тижневика «Освіта» було започаткова­но Всеукраїнський рей­тинг «Софія Київська». Тех-нологія проведення рей­тингу максимально прозо­ра і, судячи за результата­ми, об’єктивна. У ній два складники: соціологічне опитування молоді (яка бажає навчатися, вже на­вчається та працює після закінчення ВНЗ); опиту­вання керівників, викла­дачів ВНЗ, організаторів освіти (міськ- і райобл-держадміністрацій), праце-давці. Найкращі визнача­ються в загальному рей­тингу, за категоріями ВНЗ (університети, економічні, технічні та ін. ВНЗ), в окремих номінаціях, за ок­ремі досягнення (в на­вчальній, науковій, видав­ничій, виховній і т. ін. діяльності). Тут, як кажуть, саме життя, діяльність ВНЗ дають величезний простір для вдосконалення рей­тингу, мета якого макси­мально проста, але вели­чезної суспільної ваги — підвищити інтерес молоді до освіти, зробити осві­тянську діяльність макси­мально державотворчою, оскільки будь-який соці­альний прогрес без освіти неможливий. Додамо і найпрозаїчніше: рейтинг за усі роки проведення не мав жодної копійки від держави, освітніх установ, починаючи з МОЙ Украї­ни, на його проведення. Хоча лауреати і дипломан­ти нагороджуються чудо­вими дипломами, спеці­альними статуетками свя­тої Софії, цінними подарун­ками, нагородами гро­мадських організацій. То чому ж його не проводи­ти, чому тому ж МОН України не підтримати — бодай формально — рей­тинг або й вдосконалити його? Не дивуйтеся, за всі шість років проведення рейтингу навіть на врученні нагород його переможцям не побував жоден з тодішніх і нині сущих міністрів чи заступників міністра освіти і науки України. Нагороди вручали, переможців вітали відомі політики, народні депута­ти, громадські діячі, знані науковці, однак не ті, кому це належало б робити в першу чергу. І це при тому, що нині С. Ніколаєнко, М. Степко та інші ке­рівники вищого виконав­чого органу України в га­лузі освіти розпинаються, що вони невтомно дбають і борються саме за якість освіти. Яка ж то боротьба і чи про якість освіти йдеться?

Якщо говорити безпо­середньо про рейтинги, то зазначимо, що за усі роки незалежності України МОН не раз оголошувало про бажання самостійно запровадити рейтинг ВНЗ. І справді, нині існує про­ект положення про такий
рейтинг, у якому за відо­мими за радянської доби стереотипами домінують цифрові показники: кількість викладачів на пев­ну кількість студентів, ма­теріальні можливості ВНЗ тощо. До речі, донині МОН орієнтується в оцінці рівня забезпеченості навчаль­ного процесу в будь-яко­му ВНЗ нормами 1996 року (навчальні площі, бібліотеки, їдальні та ін.).

Турбота МОН про якість освіти має досить своєрідний прояв. Най­перше — намагання ско­ротити кількість ВНЗ в Україні. Мовляв, Євросоюз дивується, чому в Україні аж 233 державних та 114 недержавних (приватних) ВНЗ. Цікаво, а скільки ж треба залишити в Україні ВНЗ? Може, Євросоюз таку цифру нам замовив? Див­но інше, хіба скорочення кількості ВНЗ обов’язково поліпшить якість освіти? Зрозуміло одне: що мен­ше ВНЗ, то більші конкур­си, більший рівень корупції. А відповідно — менше лю­дей з вищою освітою. А кому і для чого потрібна країна з низьким рівнем освіти, пояснювати нетре­ба.

Користуючись тим, що саме МОН намагається ско-ротити кількість ВНЗ, точ­ніше — закрити побільше приватних, вже знайшлися «реформатори», які пропо­нують об’єднати всі при­ватні ВНЗ з певного на­пряму підготовки фахівців у один, скажімо, обласний. Та на яких правах, засадах і принципах це робити­меться, як бути з правами власності?

Щоб задовольнити, як посилаються керівники МОН, Євросоюз, Болонський процес, обрано про­стий шлях: тотальні упе­реджені перевірки відокремлених підрозділів пе­редусім приватних ВНЗ, гальмування процесу ліцензування. Є результат. На кожному черговому засіданні ДАК у середньому закривають від 5 до 10 навчальних підрозділів. Щодо технології пере­вірок, то вона проста: факс-повідомлення керів­ництву ВНЗ надсилається того самого дня, коли приїздить бригада з пере­віркою. Рівень знань студентів визначається тестуванням — у тести включають питання, яких немає в навчальних програмах.

Ліцензування здійсню­ється так, щоб максимально забюрократизувати підготовку ліцензійної спра­ви і не дати ВНЗ своєчасно пройти експертну раду та ДАК. Відтак у Міжрегіо­нальній Академії управлі­ння персоналом вже більше року не можуть проліцензувати близько 30 навчальних підрозділів. Українська освіта є не ли­ше в Україні. Ціла низка ВНЗ має навчальні підрозділи, створені спільно з освітніми структурами інших країн. Однак замість відпрацювати разом з освітянами інших країн на основі міжурядових угод питання створення на­вчальних закладів за кор­доном, найперше у Європі, Міносвіти зініціювало, а МЗС звернулося до дип­ломатичного корпусу, освітніх установ євро­пейських країн з пропози­цією радикально перевіри­ти статус та діяльність спільних навчальних закладів (це майже суцільно центри так званої відкри­тої освіти) України та Бол­гарії, Польщі, Чехії, Молдови та ін. А може, треба пам’ятати, що в таких закладах навчаються наші ж співвітчизники, які живуть і тимчасово працюють у цих країнах. Наприклад, тисячі українців мешкають у Росії, Чехії, Польщі, Бол­гарії, і багато з них споді­ваються, отримавши осві­ту, повернутися додому.

Такі дії МОН, його керівництва, безпосередньо міністра С.Ніколаєнка важко назвати боротьбою за якість освіти. У всякому разі читачеві стане зрозуміліше, чому МОН не по­трібен рейтинг ВНЗ «Со­фія Київська—2006», який цього року не відбудеть­ся.

Голова Правління Конфедерації
недержавних вищих закладів освіти України,
доктор політичних наук, професор
М.ГОЛОВАТИЙ