Ан-70: ПЕРЕРВАНИЙ ПОЛІТ

Недавня фактична відмова Росії від участі у спільній програмі створення транспортного літака Ан-70 може остаточно поховати цей проект, а та-кож завдати серйозної шкоди всьому вітчизняному авіапрому.

Одначе як чудово все починалося! Створення перших роботів з Ан-70 припадає на 1987 рік. У створенні і виробництві літака у різний час брали участь до 205 підприємств (136 російських, 56 українських і 11 узбецьких, а також трохи з інших країн СНД). 1994-го машина вперше піднялася в небо. Як «сімдесятку» тоді тільки не хвалили: «унікальний», «неперевершений», «візитівка України», «літак XXI століття» — до того ж надзвичайно дешевий! Та доля цього творіння українських розробників вия­вилася дуже складною.

Наприкінці 90-х ук­раїнські конструктори роз-раховували на те, що Ан-70 стане базовим євро­пейським літаком, основою оперативно-тактичної, військово-транспортної авіації НАТО. Проте 2000-го європейці на протива­гу реально літаючому українському літаку обрали існуючий тоді лише в красивих ескізах, але свій А400М (відомій тоді під ім’ям FLA — Future Large Aircraft — «Майбутній вели­кий літак»). Тим часом навіть сьогодні, за оцінками фахівців, першої се­рйозної машини цього типу доведеться чекати щонайменше чотири-п’ять років. Адже все могло б бути інакше, якби тоді НАТО не сумнівалося в євроатлантичному виборі України. Та хто ж на ті часи міг припустити, що вже через кілька років чітка перспектива членства на­шої країни в Альянсі буде об’єктивною реальністю? Цілком ймовірно, що нині багато натовців кусають собі лікті, згадуючи своє «політичну» відмову від Ан-70. А тоді політика протекціонізму, проведена Євро­пою щодо свого авіапрому, а також наимогутніша протидія транснаціональ­них авіабудівників-гігантів поховали світлі євро­пейські перспективи «сімдесятки».

Найгучніший скандал, пов’язаний з проектом Ан-70, розгорівся 2003 року, коли один з його голов­них супротивників голов­нокомандувач ВПС РФ Во­лодимир Михайлов поста­вив доцільність програми під сумнів. Незважаючи на те, що вже тоді участь Росії у проекті була більш фор­мальною, ніж практичною, керівництво України про­довжувало чіплятися за це, здавалося б, безальтернативне співробітництво. На офіційному рівні конфлікт абияк зам’яли. Однак у середовищі фахівців не вщухали розмови про можливий вихід РФ із про­екту.

Тоді Росія все ж зали­шилася. Однак, по суті, по­чався тихий саботаж про­грами: гроші від російсь­кого Міноборони надхо­дили в мізерних відсотках від запланованого, замов­лення, розміщені українсь­кими конструкторами на підприємствах російської «оборонки», виконувалися з колосальними затримка­ми або не виконувалися взагалі. Для росіян не може слугувати виправ­данням той факт, що спра­ви з бюджетним фінансу-ванням проекту українською стороною були не набагато кращими — АНТК Антонова саме знаходило необхідні кошти (передусім це були доходи від діяльності «Авіаліній Антонова», а також кредити). У результаті, якщо раніше дату народження першого серійного літака пов’язували з 2002 роком, то потім вона відсунулася до 2005-го. Хто насмілиться назвати яку-небудь дату сьогодні? Однак, що характерно, тоді в можливість офіційного виходу Росії з програми ніхто не вірив. Причини називали різні: десятки мільйонів доларів, уже вкладених у науково-дослідні роботи і досвідчені зразки; інтеграційна ідея — адже тоді Ан-70 був найбільшим таким проектом на пострадянському просторі, понад те, відкрито говорилося про його політичну роль.

Висловлювання Михайлова і Черномирдіна з приводу Ан-70 розставили всі крапки над «і» щодо участі Росії в проекті. Досить незграбно намагався згладити ситуацію міністр оборони РФ Сергій Іванов, заявивши, що «рішення про подальшу долю Ан-70 поки що не прийнято». Проте ні вище керівництво України, ні авіабудівники жодних ілюзій щодо цього вердикту не мають. Схоже, обидві сторони давно вже шукали привід, щоб залишити програму.

Безсумнівно, українсько-російське «розірвання шлюбу» вдарить по творінню нової української влади — новоствореній авіа-корпорації. Однак прогнози щодо сили удару різні. Багато хто вважає, що він буде смертельним. Однак не менше й прихильників протилежного погляду — вони гадають, що нічого непоправного не відбудеться. На їхню користь свідчить той факт, що Україна і так останні чотири-п’ять років фактично самостійно працювала над «сімдесяткою». Мовляв, протрималися тоді — виживемо і тепер. Схоже, вищі українські чиновники дотримуються саме такої думки. Так, міністр промислової політики Володимир Шандра висловив упевненість, що Україна завершить проект Ан-70 і без Росії. До того ж він не виключав можливості залучення партнерів із Західної Європи. А міністр економіки Арсеній Яценюк навіть припустив, що АНТК Антонова може співпрацювати з Boeing або Airbus.

Воно, звичайно, добре, що наші міністри такі оптимісти і можуть без підказки назвати керівних світових авіагігантів, але наскільки ці корпорації за-цікавлені у спільній роботі? Наприклад, Airbus по самі вуха зайнятий створенням А400М для потреб НАТО. Робота йде важко, періодично трапляються затримки. Навряд чи він зацікавиться співробітництвом з Україною. І то з двох основних причин. По-перше, Ан-70 — безпосередній конкурент А400М, до того ж переважає продукцію європейців за всіма параметрами. Навіщо ж тоді Airbus вирощувати сильного конкурента, та ще й власними руками?

У Європі можуть звернути увагу на «сімдесятку» тільки в одному разі: якщо українські фахівці погодяться поділитися конструкторськими ноу-хау, використаними у створенні Ан-70. До речі, на адресу Airbus і так уже не раз зву-чали обвинувачення в тому, що вони запозичили деякі українські рішення під час проектування А400М.

Варіант із Boeing, на перший погляд, здається реалістичнішим.  Компанія вже давно — і поки що не дуже успішно — шукає заміну власному 3-17 — важкому транспортному літаку. Він чудово зарекомендував себе в польотах, але ціна в 220—240 мільйонів доларів виявилася великуватою навіть для Пентагона, що не дуже давно повідомив про скорочення фінансування цього проекту. Ан-70 не може підняти стільки вантажу і летіти з ним так далеко, як 3-17, але й коштує він втроє-вчетверо дешевше. І ще: уряд США може «переконливо попросити» компанію попрацювати з Україною, демонструючи в такий спосіб свою підтримку нашій країні. До того ж Boeing може просто втерти ніс конкурентнішому Airbus. Однак тут є одне велике «але»: кому потрібний буде українсько-американський Ан-70? Американським ВПС— навряд чи. Пентагон ніколи не піде на кроки, які призвели б до його залежності у військовій авіації. Також мінімальні шанси на те, що «Аном-Боїнгом» зацікавиться Європа — не для того витрачаються мільярди на А400М. На ринках Азії й Африки міцно закріпилася Росія, що теж навряд чи погодиться підсунутися. Та й досвіду створення транспортних літаків такого класу в Boeing, хоч як дивно, обмаль.

А поки Україна перебирає можливі варіанти, Росія насолоджується отриманим ефектом. Фактичною відмовою від робіт над Ан-70 Москва вбила одразу мінімум трьох зайців. По-перше, надто ускладнила роботу зі створення літака, здатного конкурувати і перемагати російські «їли» і «Тушки». По-друге, вдарила по всій авіаційній промисловості України. По-третє, показа-ла, що поглиблення співробітництва з НАТО для нашої країни не залишиться безкарним.

Утім, задля справедливості наведемо сумну статистику, яка також чималою мірою впливає на імідж «антоновської» продукції. 2006 року в світі сталася 41 авіакатастрофа, 10 літаків з цього числа були з «Антонова» або ж зібрані за його ліцензіями. Це і ні багато, і ні мало, майже 25% — тобто кожна десята аварія. У них загинуло 74 людини. Пора б подумати і про престиж української авіаційної промисловості.

Водночас ситуація з Ан-70 змушує задуматися також про долю Ан-148 — регіонального пасажирського реактивного літака. Адже він є конкурентом RRJ (Russian Regional Jet — «Російський реактивний регіональний літак»). Дії Росії минулого і цього року не можуть не викликати занепокоєння щодо кремлівських планів економічного знищення України як самостійного суб’єкта. Бензин, газ, м’ясомолочні продукти, авіапром... Де Москва завдасть нового удару? І чи не на порі, доки Росія вибиратиме місце і час для чергової атаки, пу-стити маятник у зворотний бік, на випередження?