ВЕНЕСУЕЛЬСЬКИЙ ГАЙДАМАКА

Політичний небосхил у наші часи не рясніє харизматичними особистостями. Принаймні більшістю країн -західному світі керують цілком спокійні чиновники.

Ці безбарвні посадовці більше схожі на директорів радянських будинків відпочинку, аніж на «батьків нації». Люди, які можуть вразити навколишніх чаром власної особистості, перебувають не так серед тих, хто глобалізує, як серед тих, кого глобалізують. Тут, звісно, варто згадати Осаму бен Ладена, який нагадує чаклунів «Тисячі та одної ночі». Свого часу було пребагато написано про залізних хлопців з чеченських гір, чий чар особистості був майже вовчим. На певну частину совкової публіки справляють неабияке враження і такі посередності, як Путін і Лукашенко. Не можна забути й Фіделя Кастро. Певну харизму мали Слободан Милошевич та Пол Пот — жорстокі кентаври комунізму з націоналізмом, але вони вже перебувають по той бік добра і зла. У цій строкатій компанії, безумовно, гідне місце посідає президент боліваристської Республіки Венесуела Уго Чавес. Наша розповідь про президента Венесуели немає нічого спільного з тими лівацькими панегіриками, яких так багато в інтернет-просторі. Стомлені буржуазним комфортом та санаторним плином життя, північноамериканські та західноєвропейські інтелектуали вбачають у Чавесі своєрідну культову особистість. Щось на кшталт модного письменника. Західні «нові ліві» підтримують політику сучасного Каракаса, оскільки бачать у ній оригінальний варіант екст-римного відпочинку, таке собі інтелектуальне і політичне сафарі. Цим вгодованим псевдореволюціо-нерам і не спадає на думку, що екстримний відпочинок може бути для когось справою життя та смерті. І навряд чи ці західні антикапіталісти колись усвідомлять, що подальша реалізація політичних планів венесуельського президента-відчайдуха неминуче призведе до втрати комфорту і безтурботності в їхньому повсякденному житті.

Та ми не хотіли б впадати в іншу крайність і демонізувати венесуельського зверхника — нехай у такому невдячному мистецтві вправляється політична верхівка США. Хіба що наголосимо, що ющенківська Україна попри наявність дипломатичних відносин з Венесуелою не має жодного бажання поглиблювати співпрацю з цією країною. Наявність у Венесуелі української громади та нафтових покладів не змінює поглядів політичного керівництва держави, яке вперто не помічає Венесуелу. Мимоволі згадується вербальна еквілібристика щодо американських помаранчів та валянків. Трохи важко повірити в те, що зовнішня політика гар-бузяної республіки робиться не у Вашингтоні. Утім, подальше дослідження української геополітичної проституції, яка не так давно називалася «багато-векторністю», не є темою цієї статті — йтиметься про Венесуелу та її президента.

Венесуела є типовою країною Латинської Америки, якщо під «типовістю» розуміти постійне балансування між громадянським миром та громадянською війною. Народжена з кривавого вирію визвольних змагань XIX століття, Венесуела витягла, як і більшість її сестер, гіркий жереб. Колишня іспанська колонія мала сумну гео-політичну альтернативу — загинути або стати напівколонією Сполучених Штатів. Власне, вся історія Венесуели — це карколомний танок на розпеченій пательні. Тут немає аргентинських намагань конструювати Європу поза межами Європи. Тут немає бразильської гучної та безтурботної карнавальної естетики життя. Радше тут присутня естетика смерті. Жоден народ не йде назустріч смерті з таким веселим завзяттям, як венесуельці. Прегарно розписана радянськими чекіста-ми-пропагандистами історія венесуельських бунтів та партизанських воєн 1960-х подає безліч прикладів приреченого героїзму. Багато повстань від самих початків було скеровано не на перемогу, а власне на загибель його учасників. Загибель мала стати тією іскрою, від якої згодом розгорілася б венесуельська ватра, аби потім США разом з місцевими лібералами залили її кров’ю. Бажаючих розпалювати такі ватри ніколи не бракувало у Венесуелі. І що цікаво — на відміну від більшості латиноамериканських країн венесуельські військовики стали революційним, а не реакційним чинником — як, скажімо, в Аргентині або Чилі. У цьому власне й «нетиповість» Венесуели.

Перші іспанці дісталися сюди морем. Тому найокультуренішими та найцивілізованішими є прибережні регіони країни разом зі столицею країни Каракасом. Тут найбільше європейських та негроїдних облич у натовпі. Тут найтривкіші спогади про колоніальні часи. Латинська Америка перетворюється на Тубільну

Америку мірою того, як мандрівники віддаляються від карибського прибережжя у південному та південно-східному напрямках. Прегарні автошляхи, про які так люблять писати російські та китайські журналісти, які відвідують країну на запрошення самого Чавеса, виявляються різновидом утопії. Натомість воскресають у пам’яті вже добре призабуті пригодницькі романи позаминулого століття. Деякі з південних або ж південно-східних провінцій Венесуели досліджено гірше, ніж Місяць, тому так легко повірити в правдивість описів Конан-Дойля про загублені світи місцевого високогір’я з флорою й фауною допотопних часів. Венесуельська північ та венесуельський південь не дуже розуміли одне одного впродовж усієї нетривалої, але бурхливої історії цієї країни. Від часів визвольних змагань, коли мешканці Півдня через патріархальний характер власного буття підтримали іспанську монархію проти ліберально-демократичного проекту Сімона Болівара, відносини обох політико-географічних частин Венесуели більше нагадували навіть не протистояння українського Сходу і Заходу, а радше — взаємне заперечення кіплінгівського Сходу і кіплінгівського Заходу. Ситуація почала змінюватися на краще лише з приходом до влади Уго Чавеса.

Безперечно, хотілося б поговорити про українську громаду у Венесуелі, та про неї в Україні відомо небагато. Навіть про українців Парагваю різні довідники подають більше інформації. У XIX столітті у боротьбі за незалежність Венесуели брав участь православний шляхтич з українського Поділля Михайло Скитницький — людина, яку шанують у Венесуелі і яку зовсім не знають в Україні. Сучасна українська громада у Венесуелі утворилася внаслідок потужної імміграційної хвилі після розгрому національно-визвольного руху 1940-х. На жаль, ми не маємо змоги подати інформацію щодо стану у якому перебуває українська громада у Венесуелі саме зараз і яке ставлення у венесуельців українського походження до нового геополітичного курсу своєї країни.

Геополітичний курс, який цілком справедливо ототожнюють з президентом країни Уго Чавесом, звісно ж, поділяють далеко не всі мешканці країни. Чорношкіра зверхниця американського Держдепу не раз називала Чавеса «лівим популістом». Така оцінка несправедлива і поверхнева. Американці замовчують головну причину їхньої щирої ненависті до Чавеса. І справа тут не тільки в націоналізації нафтової промисловості, яку енергійно здійснює венесуельський керманич, і не в дружбі з Фіделем Кастро — у Вашингтоні панічно бояться, аби монополярний світ не перетворився на багатополярний. Себто дядько Сем не горить бажанням бачити конкурентів біля світового керма. Тому спроби Уго Чавеса реанімувати старожитній проект створення єдиної латиноамериканської держави — щось на зразок лівонаціоналістичної ЄС — спонукають вашингтонських стратегів до згубного для них плану «ста В’єтнамів», автором якого був Че Гевара.

Уго Рафаель Чавес Фріас народився 28 липня 1954 року в багатодітній родині провінційного вчителя на південному сході Венесуели. По закінченні школи вступив до військового училища, яке закінчив 1975 року. Окрім військової, Чавес має цивільну освіту, оскільки він вивчав соціальні науки на спеціальних курсах при Університеті Сімона Болівара. 1990 року Чавес отримав звання полковника.

З 1978 року він входив до складу підпільного політично-революцій ного товариства, де були тільки військовики, переважно друзі Чавеса по військовому училищу. 1983 року це таємне товариство перетворюється на політичну партію «Революційний боліварський рух», керманичем якого стає Уго Чавес. Після цього починається політична кар’єра Чавеса. Наприкінці 1980-х його політична партія активізується й активно підтримує бунт мешканців столичних трущоб у лютому 1989 року, а в лютому 1992-го Чавес навіть намагається захопити владу збройним шляхом. Військовий заколот був невдалим і Уго опинився за гратами. 1994 року його було амністовано. З того часу він надавав перевагу парламентським методам боротьби за владу, які й допомогли йому 6 грудня 1998 року стати президентом Венесуели. За Чавеса проголосувало більше половини виборців.

30 липня 2000 року його переобирають на другий термін, до того ж за це проголосувало вже 60% венесуельців. Причиною такого успіху була соціальна політика, за якої нафто-долари замість американських кишень потрапили до державної скарбниці. До того ж Чавес сформулював украй привабливу для венесуельських інтелектуалів національну ідею, згідно з якою Венесуела перетворюється на геополітичну противагу США. Принаймні для такого протистояння у нього був прегарний туз у рукаві — залежність, хоч і не повна, але стійка, американської економіки від постачання венесуельської нафти. США, як ми вже зазначали, роздратувало таке зухвальство, і в квітні 2002 року було здійснено спробу заколоту, аби усунути президента Венесуели від влади. Однак навички професійного військовика дали Чавесу змогу втриматися при владі і навіть зміцнити своє становище — і в середині країни через проведення успішного для нього референдуму про довіру президенту, і на міжнародній арені. Однією з найбільших геополітичних перемог Чавеса є ініційоване 2004 року створення тісного союзу південноамериканських держав, яке радо підтримали провідні держави регіону — Аргентина і Бразилія.

Розповідаючи про Уго Чавеса, важко втриматися від спокуси провести аналогії з літературними героями — якщо не зі славетним романом Маркеса «Сто днів самотності», то принаймні з безсмертним твором Мігеля Сервантеса. Порівнювати з Дон Кіхотом хворого на астму аргентинця Че Гевару та озброєного відлюдника з мексиканської сельви, знаного як коменданте Маркое, стало майже банальністю. Дон Кіхотом Чавес не є — радше він Ранчо Панса. Особливо, якщо завважити його стиль керівництва країною. Чавес — це особливий Санчо Панса. Той Санчо Панса прочитав лицарські романи, які виманили із затишної садиби у небезпечний світ його, відчайдуха і непрактичного господаря. Цей Санчо Панса бачив, як дорого заплатив Дон-Кіхот за те, що вважав вітряки велетами, він знає, що велет-канібал не стійкіший за вітряк, якщо лишити того монстра дешевої нафти. Він пам’ятає, якими жорстокими були до Донкіхота його вороги, як полювали на нього у болівійських хащах, — тож не бавитиметься у шляхетний гуманізм. Санчо Панса хитріший за Дон Кіхота. Дон Кіхот йшов у відкритий бій, проголошував концепцію «ста В’єтнамів» і зазнавав поразки. Санчо Панса за економічний та митний союз, він знищує вашингтонську ідею зони вільної торгівлі.

Українці можуть лише позаздрити венесуельцям. І не лише за їхні нафтові родовища (зрештою, проблему енергетичної безпеки можна було б вирішити), а й за їхніх донкіхотів — з українськими донкіхотами розправилися дуже давно. Українського Санчо Пансу частково замордували голодом, частково залякали. В українській бібліотеці є прегарні лицарські романи, але їх нема кому читати. На стайнях багато витривалих віслюків, але нікому не прийде в голову божевільна думка вирушити в мандри у пошуках подвигів. Натомість не вітряки — справжні велетиканібали влаштовують пекло на нашій землі. Хто знає, можливо, та далека від нас війна на венесуельській землі навчить українців чомусь корисному чи принаймні спонукає прочитати лицарські романи, аби зробити з прочитаного певні висновки.

Ігор СКРИПНИК