ЛИК МОНСТРА -ЛИК ЄВРОПИ?

«Авжеж, Євробачення!» — казали ми рік тому. «Отже, Євробачення...» — кажемо цього року. «Аякже, Євробачення!» — певно, скажемо наступного.

У переддень Помаранчевої революції українка Руслана виграла престижний європейський пісенний конкурс. Разом з блискучою боксерською кар’єрою Кличків це створило міф про Україну-переможницю, що став у пригоді після фальсифікації виборів—2004. Відтоді Євробачення перетворилося — разом з Чемпіонатом світу з футболу та інтерівським шоу «Шанс» — на улюблену телерозвагу українців.

Відтак після минулої суботи, коли півсвіту мало нагоду подивитися фінал цьогорічного Євробачення, більшість глядачів і аналітиків перебувають у шоковому стані. «Європа показала своє справжнє обличчя!» — волають «Фай-неншнл Тайме» і «Волл Стріт Джорнел». Справжнє обличчя — це фінська група «Ліндо», що вийшла на сцену в костюмах монстрів. Люди, які вірили в перемогу Тіни Кароль чи Діми Білана, або гречанки Анни Віссі, були шоковані таким абсолютно «неформатним» виступом. Ще більше вони були шоковані, коли під час голосування фіни повільно, але впевнено вийшли на перше місце і, коли під час голосування до кінця залишалося 6—7 країн, стали недосяжними. Більшість глядачів була настільки вражена, що присяглася більше ніколи не дивитися Євробачення.

Відтак насправді дивиною є лише перемога фінів. Друге місце Білана —  закономірність. Адже Євробачення майже з філігранною точністю відображає політичні настрої в Європі. Поведінка Росії у політиці є, м’яко кажучи, хуліганською. Шантаж у політиці — справа досить нова, неочікувана, тож європейці поки що не знають, як ефективно боротися з шантажем. От і вчиняють показовий хлост Росії, принижуючи справді талановитого Білана до другого місця, тоді як перше посідає колектив, який за будь-якої іншої ситуації у жодному разі не переміг би. Звісно, Європу давно вже вразив старечий маразм,та не настільки, щоб голосувати за очевидну халтуру! Якщо хтось досі дивиться на шоу-бізнес крізь рожеві окуляри і думає, що «все по-чесному», що ж... кожен має право помилятися. За словами близьких до організаторів українського Євробачення осіб, це шоу має винятково політичний характер. І очікувати на перемогу країні, яка образила Європу (або не виправдала її сподівань, як-от Україна), — принаймні нерозумно.

Звісно, висловлюються й інші думки з приводу перемоги фінів і програшу Білана та Кароль. Мовляв, європейцям обридли солодкаві пісеньки а-ля Араш чи Авріл Лявінь — вони прагнуть нового, ось і проголосували за те, що вразило найбільше. Мовляв, з тієї ж причини два роки тому голосували за Руслану. Вийшла вона ось така — дика, несподівана — і зібрала голоси вражених європейців. А Кароль робили під обридлу всім Брітні Спірз, хоча багато чим Таня Ліберман не дотягує до улюблениці мільйонів американських тінейджерів. Можливо, певний сенс у таких мірку-ваннях є — принаймні що стосується якості виконання та смаків європейців. Справді, ми не можемо судити  по собі,  адже в Європі надзвичайною популярністю користуються, скажімо, такі малозрозумілі для нас виконавці, як гурт «Франц Фердинанд», діва етнічного співу Цезарія Евора, поп-рок-страхопудало Мерилін Менсон. Тож наша прихильність до «Океану Ельзи», Тіни Кароль і Вєрки Сердючки зовсім не означає, що такими ж прихильними до них будуть і європейці (відтак — з огляду на зроблений ними вибір — цілком вірогідно, що саме Сердючка з її відвертим кічем мала всі шанси на виграш. Може, саме її послати на наступне Євробачення?) Утім, це все смаки, проте вирішальною на Євробаченні є політика.

Чому не завважили Україну і Кароль отримала лише сьоме місце? Причини треба шукати у політичній ситуації всередині країни. Європа із захопленням дивилася на Україну протягом більш як півроку після Помаранчу. Потім стався прикрий урядовий скандал, що відкрив низку огидних сварок між представниками  колись єдиного помаранчевого табору. Більшість з так званих революціонерів показали своє справжнє обличчя. Обличчя безпринцип-ників, які прагнуть влади і статків. Ніхто так і не зміг повністю відкинути звинувачення у корупції найближчих до Президента людей. Справу просто зам’яли — на очах усієї світової спільноти. Європа здригнулася. У Кремлі задоволено потирали руки. Чвари призвели до розчарування в ідеї, яка два роки тому вивела людей на Майдан і — як наслідок — призвела до різкого падіння рейтингу Президента.

Химерна ситуація навколо газового крана лише додала європейському погляду на Україну скептицизму. (Фрустро-вані європейці уже на все дивляться скептично — навіть на саму ідею Євро-союзу.) У січні Росія, яка будь-що прагнула помститися Україні за «Помаранч», вимкнула на кілька діб газ. Спантеличені українці були змушені вдатися до труби, якою блакитне паливо надходить до Європи. Таким чином, тиск у європейському газогоні впав, що викликало зрозумілу паніку серед населення і спонукало, нарешті, політичну еліту на роздуми про залежність Європи від Росії. Світові ЗМІ (окрім російських і українських) назвали цю ситуацію «січневою кризою». Європа, звісно, не в змозі публічно звинувачувати Україну — тож офіційно було затавровано Росію; відтак усі свідомі провини України — і це теж далося взнаки під час голосу-вання на Євробаченні.

Нарешті, останній чинник — парламентські вибори та післявиборний процес. Ми перейняли суто європейську форму обрання влади та управління державою (найбільше це схоже на Італію і Німеччину, де Президент — дешева лялька, а всю владу має канцлер, прем’єр чи спікер), але користуватися запозиченнями поки що не вміємо. Таке враження, буцімто єдина людина, яка розуміє, що відбувається в країні, — це Юлія Тимошенко. Торгівля посадами? Звичайна для Європи справа. Тільки в Берліні чи Римі це відбувається швидше й тихіше — по давно торованому шляху. У нас же ніяк не можуть второпати, що хто більше голосів отримав — той і музику замовляє.

Найприкрішою несподіванкою для європейців (але не для українців) стала перемога Партії регіонів. Не менш неприємними були теревені про можливість так званої Великої коаліції Нашої України з ПР. Звісно, європейська історія знала й дотепніші альянси — однак не через такий куций проміжок часу. А дії обласних рад — маються на увазі рішення щодо прийняття російської як другої регіональної мови та федералізації — взагалі не вписуються в жодні рамки. Таке враження, що влада на місцях відчуває себе якимось окремим від Києва державним утворенням (Донецько-Криворізька, Катеринославська й Одеська республіки).

Євробачення не здивувало — лише підтвердило підозри. Талант талантом, а політика політикою. Готовність Діми Білана їхати на наступне Євробачення можна лише похвалити — це справді далекоглядне, майже політичне рішення. Адже хтозна, яким буде ставлення Європи до Росії та України через рік? З огляду на непередбачуваність дій Кремля та інфантильну метушню українського політикуму, всяке може бути.