Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

БАНКРУТСТВО ДОВІРИ

Щовівторка і щочетверга під стінами головної фінансової установи держави збирається чималий натовп людей. Якось вони навіть запросили музик, аби ті зіграли під вікнами Нацбанку заупокійні марші: громадяни України ховали свої надії на повернення банківських вкладів, які вони довірили вітчизняним комерційним банкам...

Чималий натовп людей в основному з людей літнього віку, пенсіонерів.

— Тут зрідка зустрінеш молоду людину, — пояснює одна з жіночок, яка не побажала назвати свого прізвища. — Якщо й знайдеться така, то відстоює радше не свої інтереси, а інтереси своєї бабусі чи дідуся. Зізнаюся, пікетування, особливо у такому віці, річ дуже непроста і виснажлива. На моїй пам’яті вже четверо пенсіонерів у такий спосіб пішли з цього світу, не дочекавшись від держави не те що справедливості, а щонайменшої уваги до своїх проблем. Незрідка до пікетувальників викликають «швидку». Ось і недавно одну нашу спільницю просто із заходу забрала карета швидкої допомоги. Лікарі одразу запевнили, що у жінки — інсульт...

Про історію свого «банкрутства» поважна пані розповідати не захотіла. І пояснила: не тому, що боїться або їй є що приховувати. її заощадження цілком законні. Просто, вкотре переповідаючи історію свого банкрутства, вона знову починає хвилюватися. Боїться, аби серцева недуга знову не далася взнаки. Дві інші літні панянки залюбки згодилися на інтерв’ю.

— Я усе своє життя тяжко пропрацювала, — розповідає свою історію Зінаїда Марценюк. — На військовому заводі «Буревісник». Знаєте? Серйозний об’єкт, нічого не поцупиш. Тож жила лише на зарплату. Статків за життя не накопичила, та все ж підняла на ноги сина, чим дуже пишаюся. Він у мене артист балету. Так сталося, що у 90-х роках з роботою в країні було сутужно. Син вирішив їхати за кордон, шукати заробітків та своєї долі. Воно хоч і лячно було, та на той час для нього це був найвірогідніший  спосіб вижити.

«Не знаю мамо, як там складуться справи, — казав він, — але я мушу потурбуватися про вашу старість. Мене поряд не буде, тож візьміть про всяк випадок ці гроші». І дав мені 2 тисячі доларів. Син як у воду дивився. Вік невдовзі дав про себе знати, почалися негаразди зі здоров’ям. Перший час намагалася обходитися власними коштами. Копійку, відкладену на чорний день, не зачіпала. Та й банкам у ті неспокійні часи не довіряла. Уже після помаранчевих подій, коли Президент запевнив, що у країні наведуть-таки лад, «бандити сидітимуть у тюрмах», зважилася покласти гроші на депозитний рахунок. Перевела американські гроші у національну валюту (адже ставки за депозитами у гривні завжди привабливіші) і поклала синові гроші в банк. Деякий час депозит мене дуже рятував. Щомісячних відсотків вистачало не тільки заплатити за кому-нальні послуги, лишалося ще й частково на ліки та вітаміни. Хоча люди мого віку не зажди можуть собі це дозволити. Я була задоволена. Нарешті, думалося, матиму забезпечену безбідну старість, не доведеться лізти до сина у кишеню, просити допомоги. Цілий рік мої гроші пролежали на рахунку. Тож я без усякого остраху продовжила термін депозиту. Та не так сталося, як гадалося. Спочатку банк перестав сплачувати мої «дивіденди», а потім і взагалі «лопнув», як мильна бульбашка...

— Моя історія дещо інша, — втрутилася у розмову Ганна Іванівна. —Тут у кожного своя історія. Одна на всіх лише біда — усіх нас обікрали. Я — про-фесійний перекладач. Свого часу мені довелося попрацювати з комп’ютерами. Ще у ті часи, коли вони  не  були  захищені різними засобами, тож дуже негативно впливали на зір. Ось і зіпсувала його на своїй роботі. Аби геть не осліпнути, довелося зробити п’ять операцій на очах. Дуже складних і дорогих. За які кошти їх робити? Я ж бо пішла на пенсію як бюджетник, маючи на старість не державне забезпечення, а жалю-гідне утримання (бо 342 грн на місяць пенсією назвати язик не повертається). З тих грошей ще й маю віддати близько двохсот за квартиру. Як на решту жити? Що вже казати про лікування... Звісно, все життя пропрацювавши, я дещо зекономила, як казала пані Зінаїда, на чорний день. Однак якось не хотілося їх витрачати на повсякденні витрати. От, поміркувавши, я й вирішила покласти гроші у банк, аби отрима-ти, хай невеличку, але все ж таки щомісячну дотацію до пенсії. Знаєте, як соромно «виснути» у такому віці у дітей на шиї. Тим паче, що у молоді нині теж проблем вистачає. Діти в мене чудові, виховані, обоє з вищою освітою. Донька, як і я колись, перекладач за фахом. Син — художник. Та обидва працюють у бюджетній сфері, тож як і я — старці. Так ось, про лікування. Яке то приниження лікуватися у вітчизняних медичних закладах, коли не маєш статків. Ось розповім вам, як я лікувалася в Інституті мікрохірургії ока. Тільки-но я з’явилася на порозі, а в мене вже запитують: «Ви хто?» Я, звісно, називаю прізвище, ім’я, по батькові. Та медсестра мене зупинила: «Я не те маю на увазі. Хто ви — заслужений діяч культури, мистецтва? Можливо, держслужбовець чи персональний пенсіонер?» Званнями там цікавилися, а не історією хвороби та ім’ям пацієнта. «У такому разі, — відповідаю я жіночці у білому халаті, — за вашими стандартами я — ніхто». Ні, мене не виштовхали за двері — я ж киянка, маю право на безплатне лікування в інституті. Однак одразу ж почалося: здайте гроші на «фонд розвитку». А ще — медсестер у нас скоротили, а ви ж не зможете без особистого догляду, то ж за це теж доведеться заплатити. За те, за се... Я вже не кажу про саме лікування. Ліків, як знаєте, нема. Спустіться у «нашу» аптеку, там є усе необхідне... Нема сенсу переповідати, яке то лихо, коли захворієш. Іноді здається, що ліпше померти одразу, аніж лікуватися. Тоді я ще працювала (отримуючи не тільки зарплату, а й пенсію). Усе одно через те лікування в такі борги влізла, що без допомоги дітей навряд чи до наступної операції сама впоралася б. Таких випробувань у мене було п’ять... Що ж до моїх відносин з Київським універсальним банком, який у народі називають КУБом, то вони просто унікальні. Зазнавши тяжких поневірянь, втомившись від постійного режиму економії та безгрошів’я, я вирішила все, що залишилося, покласти на рахунок. Депозит я відкрила 26 січня 2006 року. Тоді, коли банкіри вже знали про нестабільність своєї установи. Однак гроші від населення продовжували приймати. Це не тільки аморально, а й, вважаю, незаконно. Куди тільки дивився Нацбанк України? То ж   свої   довгоочікувані відсотки я так жодного разу і не отримала.

Шкода цих панянок. Та все ж їхні втрати не такі великі, аби бути «смертельно образливими». Хоча і тих, кревно зароблених коштів, звісно, шкода. Можливо, їм, аби убезпечитися, варто було б дослухатися поради економістів і не класти усі яйця в один кошик?

— О-о-о, саме я уособлюю  яскравий приклад обачливого вкладника, — втрутився у нашу розмову Михайло Савелович Крамар. — Наші дівчатка (так лагідно чоловік назвав своїх соратниць по боротьбі) порівняно зі мною втратили мізер. Я вже двічі постраждав від держави. Уперше, коли тримав свої гроші в Ощадбанку СРСР. Здавалося б, то звідки ж у мене, українського пенсіонера, гроші? Пенсія мала, а зібрані за період трудової діяльності гроші пішли у небуття разом з СРСР...

Ще донедавна Михайло Савелович обіймав чималу посаду. Він — доктор наук, працював в Інституті комплексних транспортних проблем (за радянських часів основна установа містилася в Москві, у Києві працювала філія). А ще довелося працювати на Півночі, очолювати станцію «Воркута-Північ». Як винагороду за трудовий подвиг отримав державне житло. Згодом приватизував його. Та, ставши пенсіонером, зрозумів, що такі хороми завеликі для нього. Прибирати нікому, та й сплачувати за багатометражне житло не по кишені. Тож вирішив пенсіонер продати квартиру, аби купити меншу. На різницю, підрахував чоловік, можна буде безбідно доживати віку. Тут і покупець заможний підвернувся. За своє житло Василь Савелович узяв на той час непогані гроші — 140 тисяч гривень. Сам же вирішив: доки шукатиме нове житло, покласти гроші у банк (аби вони хоч не так стрімко втрачали свою «вагу», себто платоспроможність). До питання підійшов виважено: розподілив суму між трьома банками (аби не класти усі яйця в один кошик).

— Ні, ну треба ж такому статися, — бідкається чоловік. — Усі мої три банки стали неплатоспроможними. «Гарант» — уже банкрут. З усіх моїх заощаджень видали тільки гарантованих 8 тисяч «компенсаційних» гривень. Два інших — проходять стадію банкрутства. Якщо порахувати гроші, які я втратив у Ощадбанку СРСР, то, за найскромнішими підрахунками, держава мене обікрала більш як на півмільйона тоді і на сто сорок тисяч зараз. Порахуйте самі: 91 року на моїх книжках було 60 тисяч карбованців. Якщо ці кошти проіндексувати станом на 1 січня 1992 року з коефіцієнтом 1,05 — сума збільшиться до 62 тисяч. На той час за домовленістю з державним банком я мав би отримувати по 9 відсотків упродовж десяти років. Тож (навіть грубо підрахувавши: десять років під 9 відсотків) моя сума мала вирости до 120 тисяч. Тепер «спроектуйте» ті гроші на нинішні, на інфляцію та ін. Ті гроші мали б збільшитися принаймні уп’ятеро,  тобто більш як до півмільйона гривень. Як би міг зараз жити, якби не зрада держави, на яку весь свій вік горбатився?

У промовах Михайла Савеловича весь час відчувається якийсь революційний дух. Саме він підбурює товаришів по нещастю боротися і не здаватися. Він, приміром, вважає: годі вже вмовляти і вимолювати чесно зароблені гроші — треба вдаватися до більш дієвіших і кардинальніших засобів протесту. Ну, наприклад, перекрити міст Патона для автомобільного руху.

— Гадаєте, я боюся? Пролетарію нема чого втрачати, окрім своїх кайданів. Я втратив усе. Лишився на схилі віку навіть без житла. Зараз винаймаю кімнату (не квартиру) за 600 гривень на місяць. Купити собі житло вже й не мрію. Та чи довго я зможу за свою пенсію пла-тити за дах над головою та ще й харчуватися. Скоро, дуже скоро стану бомжем...

Вислухавши чимало історій, розумієш: найбільше, що втратили ці люди, — не гроші. Це — віра. Віра у справедливість, віра у владу, яку, до речі, багато хто з них палко підтримував на Майдані у буремні дні. Багато хто з цих стареньких, може, востаннє вирішив підставити плече своїй державі, вкотре повіривши словам Президента, що «бандити сидітимуть у тюрмах». А ще чули запевнення з телеекранів, що країна у скрутному економічному стано-вищі, треба піднімати економіку. Розповідали нам і про досвід сусідів-поляків, які понесли свої заощад-ження у банківські установи, чим дали неабиякий поштовх для інвестицій у народне господарство. А у нас? Отже, хотіли як краще, а вийшло як завжди...

Цікаво, як же реагує керівництво держави на цей «фінансовий апокаліпсис»?

«Виходив до нас Стельмах, бачили його, — вигукують з натовпу. — Знаєте, що він нам сказав? Ви ж, каже, знали, куди гроші вкладали. Вважайте, що ви їх віддали у казино. Уявляєте масштаби цього нахабства? Хтось із наших тоді йому відповів: «Якби ви змінили вивіску Нацбанку на «Генеральне казино України», то ми не пішли б на азартні ігри з державою».

Нині ошуканих вкладників можна зустріти і під стінами Верховної Ради, і під вікнами Секретаріату Президента. За найскромнішими підрахунками, кількість ошуканих громадян вже перевищила 17 тисяч осіб. Час від часу вони йдуть до районних судів, де розглядаються численні скарги та позови до фінансових установ, які «не можуть» повернути гроші своїм дрібним кредиторам. Провадять ошукані вкладники і власні розслідування тих «дірок», куди просочилися їхні гроші. Адже серед потерпілих не тільки вчителі, лікарі, а й досвідчені юристи та грамотні економісти. За збір компромату узялася ініціативна група. І їм вдалося відслідкувати шлях «зниклих» банківських грошей. Для цього довелося помандрувати трохи країною, але на судове засідання позивачі з’явилися із солідним стосом паперів, який викривав шахрайські оборудки. Та... суд вважає їх недостатньо вагомими для того, аби схопити злодіїв за руку.

Марина ЛЬВОВА
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com