ПАРАЗИТИ СВІДОМОСТІ

Обговорювати і навіть згадувати про роль і значення жидівства в нашому суспільстві прийнято вважати чимось крамольним та непристойним. Автор публікації на таку тематику, без перебільшення, ризикує опинитися за гратами або збанкрутіти від накладеного судом штрафу.

Однак спроби не надавати розголосу окремим фактам, як і зусилля, спрямовані на заборону висвітлювати життя добре організованої, фінансово потужної громади, приречені на поразку. Народна мудрість вчить (а природа й підтверджує), що зернина проростає навіть крізь бетон.

Жидівський   народ дав людству чимало лю-дей найвищих чеснот, як і найдивовижніших покидьків. Для дослідників Біблії (Старого Заповіту) причини такого  стану речей зрозумілі.  Господь ніби  обрав жидівський народ, аби ске-рувати  шляхом істини решту людства.  Однак гордість, зарозумілість, недотримання   Божих Заповідей або формальне виконання їх викликали в Творця гнів.  Це й стало однією з причин втрати жидами державності та  розсіяння  їх світом. Примітивне розуміння й довільне трак-тування Старого Заповіту витворили в жидівському середовищі расистську ідеологію ненависті й зневаги до інших народів.  Нинішній юдаїзм перетворився  на  національно-релігійне шовіністичне світосприйняття, яке веде до самопіднесення та злісного ставлення до «гоїв» (нежидів). Зовсім недавно  в   колишньому Ляльковому театрі  (нині цю споруду використовують як синагогу) я взяв запрошення  на святкування одного релігійного юдейського свята. Саме дійство відбувалося в Українському домі. На жаль, потрапити до зали я не зміг. Виявилося, що самого запрошення  недостатньо. Аби стати учасником святкувань, необхідно було мати ще  й  спеціальний  пропуск.  Мене і ще кількох власників запрошень охорона зали так і не впустила. Що в залі відбувалося і чому мене, етнічного українця, позбавляють права довідатися, що відбувається на моїй землі? До речі, охорона,  яка сортувала охочих потрапити до зали, складалася переважно з англомовних іноземців. Невідомість та непоінформованість породжують чутки  й легенди. Таке враження, що київському равинату байдуже,  що про жидівську громаду думають українці. Не новина і той факт, що значну (якщо не переважну) частину засобів мас-медіа в Україні контролюють нащадки втікачів з берегів Йордану. Тож формувати думку про себе, як, зрештою, і нав’язувати суспільству вигідні для себе настрої, верхівка жидівської громади намагається іншими шляхами. Прикладів більш ніж достатньо. Редактор українофобської вульгарно-брутальної газети «Бульвар» Дмитро Гордон (за сумісництвом ще й співак та ведучий  телепередачі   на першому телеканалі) майже в кожному номері свого тижневика в завуальованій, а коли й у відвертій формі, прагне принизити й виставити як щось меншо-вартісне українську культуру. Якось (можливо, це траплялося і не раз) його вже впіймали за руку на брехні, й суд зобов’язав вибачитися за наклеп. Однак невгамовний редактор продовжує свою чорну справу. Майже в кожному номері з’являються інтерв’ю, які принижують честь та гідність українців. У питаннях, що їх ставить Гордон інтерв’юерам, обов’язково буде кілька слів, якими він наголосить на своєму зневажливому ставленні до всього українського. Такі особи, як Щербицький, Тимошенко й Березін (Тарапунька й Штепсель), Дмитро і Ян Табачники, Тамара Гвердцителі, Борис Совлохов, Олександр Швець і Роман Віктюк зображуються як патріоти України, з яких треба брати приклад. В інтерв’ю з Дмитром Табачником Івана Драча виставляють дурнем; в матеріалі, присвяченому Параджанову, українських дисидентів назвали провокаторами й самозакоханими горлопанами; гурт «Океан Ельзи» нарекли примітивними епігонами західних зразків та ін. Правдою є той факт, що СРСР був ширмою російського імперіалізму, а членство УРСР в ООН — маскуванням окупації. Речі необхідно називати своїми іменами. Українці, які в часи окупації співпрацювали з безбожним комуністичним режимом, насправді були зрадниками й колаборантами. Яку мету переслідує редакція тижневика «Бульвар», зображуючи Щербицького й таких, як він, патріотами?

Для багатьох політиків та активістів різних політичних середовищ свого часу було дивним і незрозумілим призначення на посаду голови (саме так правильно українською мовою звучить назва цієї посади) Адміністрації Президента нікому не відомого тридцятилітнього Дмитра Табачника. Вражала його відверта демонстрація огиди до всього українського. Принципове невживання протягом тривалого часу української мови в офіційних виступах, демонстративне небажання вставати під час молебня або виконання гімну та ін. Саме з його легкої руки хабадівський рух набув в Україні  великої  потуги. Щороку десятки тисяч послідовників цадика Нахмана з’їжджаються на його могилу  в Умань.   Попри усні вказівки не друкувати матеріали,  присвячені стосункам  паломників  й автохтонів (тобто нас, українців),  інформація про безліч конфліктів і непорозумінь таки випливла на поверхню.  Організатори масових відвідин хабадівцями  Умані  поширюють серед  мешканців  міста роз’яснення щодо власної поведінки. Українцям рекомендують не з’являтися в певний час у певних частинах міста,  оскільки вони  можуть образити почуття юдеїв. В Ізраїлі чимало християнських святинь, але ніхто з християнських поломників не закликає жидів утримуватися  від  відвідин місць масових зборів і поклонінь християн. Од-нак Україна не Ізраїль, і не цивілізована Європа. Тож тут можна чинити все.   Пригадую,   1997 року телеканал  «1+1» демонстрував інтерв’ю з водієм автобуса, який віз хабадників   з   Хмельницького.  Водій скаржився, що жиди демонстративно зверхньо ставилися до українських селян, які виносили на шлях хліб і молоко. Однак його промову обірвали стусанами в потилицю й криками: «Бандит!»

Зовні в Україні все виглядає пристойно. Жодних зв’язків між власником ФК «Динамо» Ігорем Суркісом, кримінальними олігархами Бродським і Рабиновичем, політиком Дмитром Табачником, нардепом Євгеном Кушнарьовим та багатьма іншими ви не помітите. Хіба що інтерв’ю з ними надрукують у «Бульварі» або «Фактах» Гордон і Швець. Контрольована — навряд чи оформленим на папері — кагалом політична, владна та економічна верхівка України цим станом речей цілком задоволена. Кар’єризм, гонитва за нагородами, коштовними прикрасами, науковими званнями, військовим бізнесом, кількістю нулів на банківському рахунку, маркою авт стали для неї єдиними цінностями в житті. її не турбує той факт, що еліта жидівської громади змагається не за рівність прав з українцями, а за здобуття виняткових прав. З її вини жидівська громада живе в Україні згідно з власними законами і власними забаганками. Інтереси й потреби українців жидівську громаду жодним чином не турбують. Розумні й високоосвічені не дозволяють збиткуватися над собою. Отже, необхідно морально й духовно їх розбестити. Такими легше керувати. Українці стали не лише свідками, а й жертвами втілюваної в життя равинатом ідеї «етнічної геніальності» жидів та їхнього виняткового права володіння «вічним життям». Як наслідок, постокупаційна адміністрація України не в змозі забезпечити найнеобхіднішим громадян держави з найродючішими чорноземами. Чи ж є такий стан речей нормальним?