НАУКА УНЕМОЖЛИВИТЬ ВІЙНУ

Нині, коли попри всі зусилля, покладені на розв’язання конфліктів у мирний спосіб – через третейські суди,  всі нації витрачають величезні кошти для спорудження дивоглядно-почварних панцерників, варто привернути увагу найширших кіл до особливого різновиду морської атаки та захисту, який став можливим завдяки мистецтву бездротового пересилання енергії, та який, певно, стане вирішальним чинником у війні щонайближчого майбутнього.

Щоб зрозуміти засади (принцип) морського вибуху, бодай кількома словами скажемо про новітній винахід, який набув спеціального застосування лише у бездротово керованих мінах.

Бездротове пересилання (телеавтоматизм) є результатом прагнення створити автомат,  наділений інтелектом і особистісними рисами. Незалежно від свого вищого призначення людський організм є певною тепловою або ж термодинамічною машиною, яка містить у собі: 1) універсальне знаряддя для отримання, пересилання й перетворення енергії; 2) пристрій для руху та інших механічних проявів; 3) керувальні органи; 4) чуттєві інструменти для сприйняття зовнішніх подразників. І всі вони, поєднані в людині, на подив досконалі.

Світ довкіл нас наповнений рухом та енергією, які щомиті виявляють себе і вражають нас своєю невичерпністю. Однак – дивна річ – до найжахітніших за своєю силою рухів чи то коливань “людська машина” не має жоднісінького вчулення. Людина не відчуває ваги атмосфери, яка тисне на неї з силою 16 тонн. Вона не відчуває того граду з часток, які пронизують її тіло безліччю дрібок щонайтоншої речовини, – так, ніби ураган, прошугує крізь її плоть зі швидкістю світла. Людина і не підозрює, що вона лине простором з шаленою швидкістю – 70.000 миль на годину.  Однак щойно торкнуть її лагідні хвилі світла чи звуку, як очі чи вухо – через певні нервові волокна – пересилають коливання, і її м’язи скорочуються чи розпружуються. У такий спосіб вона діє і рухається, мов той пліт у розбурханім морі, керований якимись зовнішніми чинниками. Людина не помічає тієї повсякчасної залежності від довколишнього світу, але кмітлива й спостережлива людина без жодного зусилля визначить оті засадничі причини, які спонукують її до дії, а тривалий досвід підкаже, що всі її – буцімто механічні – рухи спричинені певними враженнями.

Такої надзвичайно складної машини, як людське тіло, здатне зі своїми вкрай чутливими контрольовими органами до нескінченного різноманіття дій і спроможне до реагування на майже нематеріяльні подразники, – звісно ж, людина не може створити. Однак механічні засади “живого автомата” – хоча й у дещо грубій формі – можна застосувати і до неодухотвореної машини. Автоматичний човен був першою спробою втілити цю ідею. Його акумулятори і двигун давали потрібну силу; гвинт і кермо стали чудовими органами руху і керування, а вельми тендітний пристрій, що змушував човен, слухаючись сигналу, ходити колом, виконував роль вуха. Цей механізм чудово корився бездротовим сигналам – вказівкам людини, яка опікувалася контрольно-пересилальним апаратом, – і виконував кожен порух чи дію так, наче був живою істотою.

Надалі потрібно було уособити машину. Узгодження рухів човна колом – згідно з наказами контрольового апарату – проявляло цю рису, хоч вона була ще мало вираженою. Уособлення передбачає певну кількість питомих рис, які, можливо, є ще десь, але в цій окремій комбінації бачаться як щось особливе. Тут знову-таки було грубо скопійовано “одушевлений автомат” з його системою сигналів. Дію вкрай чутливого механізму (скажімо так – “вуха човна”) підпорядковано низці чутливих ланок: кожна окремішня ланка розпізнавалася за своїми, властивими тільки їй, вільними коливаннями, а всі разом – за характером їхньої комбінованої дії. Відповідно і процес пересилання було влаштовано так, аби засилати складну хвилю, яка точно відтворювала б комбінацію, кількість та висоту (частоту) індивідуальних (“особистих”) коливань, їхнє згрупування та належну послідовність.

Уже чимало зроблено в цій царині, та ще більше належить зробити. Треба створити механізм, який діяв би самостійно, без стороннього контролю, немовби й насправді був наділений розумом. Він має виконувати обов’язки “розумного раба”.

Ознайомившись з викладеним тут стислим нарисом нової галузі техніки, читач може подумати, що це проста річ, яку можна легко здійснити, - насправді ж це не так. Це праця  кількох років студій і дослідів, адже треба здійснити, принаймні, п’ять фундаментальних винаходів, перш ніж можна буде створити індивідуалізований телеавтомат.

Один з таких винаходів  – корабель нового типу, устаткований  засобами необмеженої сили руйнування. На облавку судна – жодної залоги, ба навіть капітана. І воно має здійснити справдешню революцію у військовій справі.

Одвіку людський геній намагався винайти пекельну машину, точніше – машину з пекла.

Особливо прикро вражає той факт, що сучасна військова сфера поглинає силу-силенну видатних розумових зусиль, а замість пошуку наукової істини та створення справді потрібних речей помножує марнотратство і безглуздя. Лихоманкове прагнення мати дедалі досконаліші військові кораблі, наприклад, панцерники-левіафани на кшталт «Dreadnought» (назву цю можна перекласти як “Безстрашний”.) – це якесь жахіття. До того ж усі ці потворні озброєння,  здавалося б, несамовитої потуги –  ніщо  порівняно з тим, на що спроможні нові засоби.

Однак настане час, коли припиняться ці спустошливі війни. Якщо ж у майбутньому нас все ж чекають війни, то вирішальну роль у них відіграватиме сила води та електричних хвиль.

Електрику можна буде отримати у формі вибухової енергії, порівняно до якої детонація кордиту (недимного гарматного пороху на змішаному пластифікаторі, тобто нітрогліцерині зі спиртово-етеровим розчином. – Прим. пер.) – то лишень легкий подих!

Уже зараз є новітній засіб для атаки пливаючих фортець на кшталт Dreadnought, супроти якого вся потуга гармат і панцерів – ніщо. Це – припливні хвилі.

Припливну хвилю можна викликати, висадивши через телеавтомат, керований віддаленим сигналом, 20 чи 30 тонн динаміту, закладеного під водою у певному місці. Припливна хвиля, про яку тут йдеться,  - це особливе гідродинамічне явище, не схоже у багатьох сенсах на звичні припливи з властивим їм ритмічним чергуванням хвиль. Наша хвиля має лише один коловий гребінь-виступень, що здіймається слідом по виникненні післявибухової заглибини, до того ж просувається він попереду ударної хвилі, і за нею поверхня води буде цілковито спокійною. Припливні хвилі не є небезпечними для звичайного судна, бо збурення зароджується десь дуже глибоко. Інша річ, якщо їх створено штучно. Вода від неочікуваного вибуху рине завжди у напрямку, який здебільшого не відповідає напрямку її течії, насуваючись валом. Гідростатичний тиск услід за вибухом шириться у всіх напрямках. Утворена з вибухового газу велетенська бульбашка мусить зрівноважитися – вона має набрати такої ж ваги, як вода,  витиснена нею. І з цієї миті її долішній кінець якомога більше витягається у конус, а сама бульбашка рветься вгору з дедалі більшою силою, на поверхню – зі швидкістю до 80 футів на секунду.

Височина та довжина ударної хвилі залежатимуть від глибини, на якій відбувається вибух. Розпукла в осерді, велетенська улоговина, мов той вулкан, вивергатиме назовні зливу з крижинок. Через 15 - 16 секунд утвориться видолина завглибшки 600 футів (проти звичайного рівня океану), оточена цілком правильним коловим увищенням приблизно такої ж висоти, що й заглибина, а діаметр тієї видолини зростатиме  зі швидкістю щонайменше по 220 футів на секунду.

Годі й змалювати те виверження, яке доконає судно, що стоїть неподалік, хоч би яким велетенським воно було. Цілий флот великої держави, якби його було зосереджено біля того місця, буде знищено дощенту. Цей перший удар валу води може бути фатальним для наймасивнішого панцерника. За якихось десять секунд такий корабель може цілком зануритися під воду й остаточно зникнути у глибочині, ніби він провалився з 75-футової височини. Судно опиниться під товщею води і ніколи вже не спливе.

Тож багато що переконує: коли виникне загроза широкого застосування такого зброєнння, - на землі вельми хутко запанує гуманність.

Переклав
Василь СТЕП

Переклад за публікацією: Н.Тесла. Наука сделатъ войну невозможной. – Вестникъ Знанія // СПб. – 1907,  № 6. – С. 69 – 73.