ДВІЧІ НЕ ВВІЙДЕШ У ТУ САМУ РІЧКУ

Уявіть собі замок лицаря середньовіччя. Вдень там не вщухають пишні учти, а вночі блимає вогник у башті, куди вхід заборонено під страхом смертної кари. Та, не здолавши цікавість, молода дружина сеньйора знаходить ключ і відмикає обкуті залізом двері. За ними – дитячі трупи...

Прототипом зловісного героя цієї легенди став один з найхоробріших воїнів епохи Столітньої війни Жюль де Рез. Він народився 1404 року, здобув добру освіту, з малку багато читав і захоплювався наукою. Одни з найперших воєначальників, який палко повірив у священну місію Жанни д’Арк, котра й справді стала визволителькою своєї Батьківщини. Був настільки їй відданий, що із жменькою звитяжців пробував звільнити Орлеанську Діву з полону й до кінця свого життя не вірив, що вона загинула в полум’ї інквізиції. Впізнавши Жанну д’Арк в авантюристці Жанні д’Армуаз, яка через п’ятнадцять років після смерті героїні спробувала скористатися з її слави, Жюль де Рез посіяв у істориків сумніви, щодо загибелі героїні.

Та вщухли пристрасті Столітньої війни, оплакано її жертв, і звитяжний Маршал де Рез повертається до життя багатого вельможі. У пишних прийомах та полюваннях спливають роки за роками, однак розваги не дають тієї повноти життя, яку він пізнав, скачучи на баскому коні пліч-о-пліч з Дівою Франції. Це асоціюється з тугою за молодістю, з відчуттям трагічної швидкоплинності людського життя.

То була пора пошуків філософського каменя, яка начебто перетворює звичайні метали на золото, пора пошуку еліксиру безсмертя й щирої віри в темні сили, які володіють таємницями світу. На ловця, як-то кажуть, і звір біжить: магістр окультних наук італієць Франческо Прелатті береться звести Жюля де Реза із сатаною. Вночі в спеціальному будинку, обладнаному під тодішню наукову лабораторію, розігрується театральне дійство: у пітьмі спалахує блискавка, гримить грім – диявола не видно, але чути пекельний дух сірки. В обмін на свою душу маршал хоче отримати напій, який дарує вічну молодість та безсмертя... Але для цього потрібна дитяча кров.

Незабаром довірені особи маршала де Реза починають пропонувати селянам віддати на виховання котрогось із своїх синів. Він стане багатим і славетним лицарем, от тільки батьки не повинні шукати із ним зустрічі. Дехто з селян погоджується на такі умови.

Тим часом провінцією ширяться страшні чутки, вони доходять до єпископа. Суспільне становище маршала було таке високе, що він не боявся кари за злодіяння, однак вона його таки спіткала. Маршала де Реза разом з кількома його однодумцями судив церковний суд, і 27 жовтня 1440 року його було повішено. Франческо Прелатті вдалося втекти.

Людська уява щедро розмалювала цей історичний факт, наділивши Жюля де Реза ще й бородою, яку диявол посинив на знак того, що угода відбулася.

Є підстави для сумніву – чи не був процес найбільшого злочинця епохи сфабрикований церквою заради того, щоб придбати до рук багатства маршала? Те, що він займався алхімією, - безперечно, та як далеко сягає «науковий пошук»? Свідчення були вирвані в прислуги під тортурами, жодного дитячого трупа не знайшли, селяни вітали звинуваченого, коли того везли на страту. Правда від нас захована за горами століть, і лишається тільки пошкодувати, що вигадка про Синю Бороду – зловісного героя легенд і казок братів Гримм, заступила справжній образ одного з найосвіченіших людей епохи, сподвижника славетної Жанни д’Арк.

Стовбурові клітини: надія чи ілюзія?

Поняття про особливе поле, яке оточує живі організми, – біополе – запровадив у науку полтавчанин Олександр Гурвич. Воно й досі багатьом науковцям здається сумнівним – ідеалістичним, як казали колись. Як же сталося, що в часи глухої сталінщини, яка супроводжувалася боротьбою з «попівщиною», цей вчений не тільки уникнув репресій, а й одержав Державну премію? А річ у тім, що Йосип Віссаріонович вмирати не збирався: він вірив у науку, як маршал де Рез у сатану, й Інститут експериментальної медицини, де працював Гурвич. Є думка, що там вождеві показували циркові фокуси в стилі Франческо Прелатті, які кинули тінь на відкриття українського вченого. Теперішнє ставлення до нього – це інерція колишнього скепсису.

Наука, яка робить критерієм істини виключно експеримент (О. Гурвич на нього й спирався), все одно по-своєму езотерична, хоча й відхиляє релігійний світогляд.  Обидві гілки на дереві людської свідомості тягнуться до вічності, однаково породжуючи на своєму шляху ілюзії. Одна з ілюзій – омолодження за допомогою стовбурових клітин. Для цього процесу потрібні дорогі препарати, виготовлені з абортивного матеріалу. Але в що вкладати гроші, якщо такі є, коли не в мрію про вічну юність? Проігнорувавши етичний бік цього питання, спробую проаналізувати його з наукової точки зору.

Смерть запрограмована в більшості клітин, які складають будову нашого тіла: вони діляться 30 - 40 раз, після чого відмирають і знищуються клітинами-санітарами – макрофагами. З кожним поділом на кінцях речовини спадковості – ДНК – невблаганно вкорочуються спеціальні ділянки – теломери, які відлічують час. Але в живій системі існує й механізм, який підтримує її просторову стабільність: органи, клітини яких зношуються особливо швидко (шкіра, легені, кров) або ж не діляться, оновлюються за рахунок стовбурових клітин – з кожної утворюються дві: одна виконує певні функції, після чого вмирає, а друга лишається потенційно безсмертною.

Зрозуміло, що спокуса омолодитися, ввівши у свій організм надлишок стовбурових клітин, ще й взятих від зародка, дуже велика. Та чи буде така операція успішною? Підстав для сумніву багато.

По-перше, куди стовбурові клітини потраплять? Наприклад, під час інфаркту серце виділяє спеціальну молекулу білка – такий собі «дзвоник», який викликає «аварійну команду», з того місця, де вона знаходиться. А яким буде сигнал на початку лікувального курсу?

У нас різні органи зношуються не водночас: у юнака можуть бути нирки чи печінка людини старшої років на двадцять, а дехто й в похилому віці забирає на той світ чудову шкіру чи бездоганні зуби. Як змусити стовбурові клітини рухатися саме туди, де в них є найбільша потреба? Всі, пов’язані з цим медичним напрямком розробки, впираються у нерозуміння перебігу інформаційних процесів у нашому організмі, природи біополя, яке відкрив Олександр Гурвич. Надто довго медицина ігнорувала ці явища, а брак відповідних знань став гальмом її розвитку.

Життя – це безперервний рух на всіх рівнях організації цього процесу і в організмі дорослої людини нічого спільного з ембріональними клітинами немає. Навіть у безсмертних стовбурових клітинах відбулася багаторазова заміна всіх органічних молекул, бо на біологічно активній речовині лишає відбиток кожна миттєвість. «Двічі не ввійдеш у ту саму річку», – казали древні, й мали на те підстави.

У 50-х роках минулого століття італієць Джорджіо Піккарді звернув увагу на те, що в певні дні власники невеликих фабрик з виготовлення штучних волокон терпіли збитки, і припустив, що на стан виробничих справ впливає якийсь фактор космічного характеру. 1951 року Піккарді приступив до своїх дослідів з колоїдними речовинами, а 1964 року повідомив про їх наслідки на нараді в Пулковській обсерваторії. Вони були простими, але дивовижними: якщо пробірки прикрити тонким свинцевим листом, який затримує будь-яке випромінювання, то швидкість осідання колоїду, а саме в такому стані перебувають органічні речовини в живій клітині, в 70 випадках із 100 уповільнюється.

Тоді був Міжнародний геофізичний рік, тож цілий світ перетворився на хімічну лабораторію, і скрізь учені діставали однакові результати. У варіаціях швидкостей випадання осаду в пробірці простежувалися «ряботіння ритмів» сонячної та магнітної активності, атмосферного тиску, росту дерев, чисельності популяції комах, спалахів епідемічних хвороб... Простенький тест, результати якого були опрацьовані статистично, підтвердив істину, про яку здогадувалися ще древні: «Двічі не ввійдеш у ту саму річку». Кожна секунда лишає свій відбиток на житті, він завжди неповторний.

Відтак, у кращому разі, стовбурові клітини, штучно введені в нормально функціонуючий організм, будуть відторгнуті. Але можливий і гірший варіант.

 Ракові клітини також потенційно безсмертні, а їхня пародійна імітація вічності стає причиною передчасної смерті. Тому не потрібно дивуватися, що паралельно з експериментами, які вселяють надію, пішли судові позови, пов’язані з розчаруваннями. Тим більше, що замасковане під науку шарлатанство успішно паразитує на прагненні неможливого й породжених ним ілюзіях.

Тим часом з нами відбуваються не зовсім звичайні речі...

Кого відбирає еволюція

Жюль де Рез відчув себе старим задовго до тридцяти, і для тих часів то був дуже солідний вік. Згадаймо, що «мила старенька» Ларіна – мати Тетяни – наврядчи мала більше 36 років, якщо героїня іншого пушкінського твору – «Заметілі» - була не молодою в 21 рік. Дівчат тоді видавали заміж дуже рано. За всіх епох траплялися люди, що били рекорди довголіття: так, уславлений середньовічний трубадур Бертран де Борн помер у 71 рік ще й у власному ліжку, що зовсім дивно з огляду на його авантюрну вдачу. Але з винятків не можна судити про загальне правило: колись люди і старіли значно раніше, і жили менше. З того як ми поводимося й що собі дозволяємо в зрілому віці видно наскільки розширилися кордони молодості й подовжився людський вік.

І це спричинили неблагополучні екологічної ситуації, перевантаження, пов’язані з науково-технічним прогресом стресів.

Тут доцільно поставити питання: а чому людина живе досить довго після продовження роду? Хоч в той час кордони молодості й розширюються, а кількість дітей зводиться до мінімуму.

Річ у тім, що статевий шлях передачі інформації на еволюційний процес діє ефективно. Ми викидаємо в довкілля величезну масу білкових клітин, яка в кілька разів перевищує вагу нашого тіла. Що з цим добром відбувається? Воно потрапляє до мікроорганізмів, число яких у біосфері на порядок вище, ніж число клітин усіх живих істот разом узятих. Пройшовши колообіг речовин, білкові клітини  повертаються до людини у вигляді інформації про оптимальну взаємодію з довкіллям. І тут довгожителі для еволюційного процесу становлять особливу цінність.

Білки молодого організму контролюються спадковим апаратом, але під старість вони набувають певної самостійності, створюючи раніше заборонені форми. З багатьох помилок тут може трапитися один-два особливо ефективні варіанти.

Простежуючи прояв законів природи у Святому Письмі, я завжди дивувалася з наукової конкретики його висловів: «Шануй батька свого і матір свою, щоб твої дні на землі продовжилися». За чеснотливість церква обіцяє винагороду в Царстві Божому, а в цьому світі тривалість людського життя ставить в пряму залежність від уваги до попередників... Чому? А тому, що зрілий організм є своєрідною лабораторією, де природа виготовляє і відбирає те, що стане корисним наступним поколінням. Ми живемо довше й старіємо пізніше завдяки нашим попередникам, які зуміли пронести свої тіла крізь усі життєві випробування. Окрім того, продовжуючи тривалість життя, чи не прагне еволюція розширити можливості нашого мозку, які поки що використовуються на мізерний відсоток? А для цього потрібні модифіковані білкові молекули. Природа над нами мудрує, і будемо сподіватися, що в тому напрямку, який є кращим для нас.