Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ЛИЦАР УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

Сьогодні не втрачає інтерес особистість Дмитра Донцова, який був однією з найвпливовіших осіб перебігу історичних подій в Західній Україні протягом ХХ століття та залишив визначальний слід у формуванні політичної культури загалом.

Його життя і творчість – живий відбиток усієї складності і суперечливості того часу. Еволюційність поглядів і сталість прагнень державника Дмитра Донцова змушують нас знову йі знову звертатися до нього.

Еволюція філософії життя і поглядів Дмитра Донцова

Політична філософія Дмитра Донцова мала визначальне значення у формуванні соціально-політичної думки. Її вплив на перебіг історичних подій в Західній Україні першої половини ХХ століття важко переоцінити. Вона й сьогодні продовжує активне життя, виступаючи складовою частиною ідеології та політики певних політичних сил сучасної України.

Теорії Д. Донцова та його ідеологія були, з одного боку, продуктом тогочасної дійсності, з іншого, його діяльність та творчість визначали формування цієї дійсності. Погляди Донцова формувалися в умовах історичних катаклізмів, глибинних потрясінь Європи й світу в цілому. Політично-ідеологічні побудови, запропоновані Донцовим, пройшли певний шлях трансформації, зумовлений як конкретно-історичними обставинами, так і суб’єктивними причинами. Політична нестабільність в Європі, домінування різних варіантів тоталітарних ідеологій комунізму і націонал-соціалізму, геополітична ситуація довкола України, загальна невизначеність в суспільстві та непридатність демократичних підходів до розв’язання українського питання наштовхнули Донцова до пошуків ідей «сильної влади», «сильної ідеології» й «сильної надлюдини», які здатні протистояти фізичній та інтелектуальній експансії потужних сусідів.

Загальне оформлення концепції відбулося під впливом поразки української революції 19171920 рр. Соціально-політична концепція Д. Донцова, хоч і не була сприйнята як офіційна доктрина певних політичних сил, проте мала вплив на процеси, що відбувалися на західноукраїнських землях. Системний аналіз його праць в українській суспільно-політичній думці почався з появою його праці «Націоналізм» 1926 року , сама ж концепція соціально-політичної організації українського суспільства набула окреслених рис у 40-х роках ХХ століття.

Слід зазначити, що сам термін «націоналізм» з’явився в українській публіцистиці у 80 – 90-ті роки ХІХ століття. Тоді це слово не мало в собі специфічного ідеологічного забарвлення і ототожнювалося з певними почуттями, культурною ідентичністю та діяльністю, спрямованою на захист культурних та політичних прав нації. На зламі ХІХ – ХХ століть ситуація змінюється. Поділ українського національного руху на окремі конкуруючі течії й боротьба між ними призводять до ідеологізації поняття «націоналізм». Спочатку українські соціал-демократи у відповідності до духу ортодоксального марксизму почали ототожнювати «український націоналізм» із «буржуазною інтелігенцією» й запровадили поняття «український буржуазний націоналізм». Українська ліберально-демократична інтелігенція (за термінологією того часу – «поступовська»), яку соціал-демократи охрестили «буржуазно-націоналістичною», яка відмежовується від «націоналізму», ідентифікуючи його з радикально-націоналістичною ідеологією. В той же час, термін «націоналізм» стосовно своїх ідеологічних конструкцій досить активно вживають діячі українського руху, які справді висловлюють деякі радикально-націоналістичні ідеї, зокрема, такі як Міхновський та його однодумці. У Міхновського цей термін здебільшого вживається як відповідник «національної свідомості».

Наріжним каменем у визначенні українського націоналізму стає «чинний націоналізм» (вольовий), запропонований українській громаді доктором права, публіцистом, журналістом Дмитром Донцовим (1883 – 1973 рр.).

У літературі зустрічається вживання щодо донцовського «чинного націоналізму» терміну «інтегральний націоналізм». Варто прокоментувати сам термін «інтегральний націоналізм». Як відомо, він виник у Франції на початку ХХ століття і використовувався для ідентифікації екстремального напрямку французького націоналізму, в якому змішувалися елементи тоталітаризму й монархізму. Дослідники здебільшого використовують термін «інтегрального націоналізму» як родове поняття, в рамках якого об’єднуються європейські праворадикальні тоталітаристські рухи першої третини ХХ століття.

Від соціал-демократа до інтегрального націоналіста

Непроста доля спіткала цього політичного діяча. «Донцов не був винятком із загального правила формування духовних вождів нації, – так пише Василь Івашин в своїй праці «Нація. Державність. Націоналізм», – і пройшов тернистий шлях сумнівів, спроб і помилок. Бо ж дорога була складна і довга – від тремкого відчуття себе часткою народу до усвідомлення власної відповідальності за долю нації, від активної партійної праці до орденського мислення і творення – такого необхідного для компенсації відсутності національної еліти, від конкретики діяльності національного революціонера до національного мислителя першорядної величини...»

Загальновизнаним є поділ творчості цього політичного діяча на «кілька, чітко розмежованих етапів: ранній етап – до 1914 року, він тісно пов’язаний з активізацією Донцова в лавах Української Соціал-демократичної Робітничої партії (УСДРП); період першої світової війни (Союз Визволення України, політично-інформаційна діяльність в Австрії, Німеччині, Швеції та Швейцарії); очолював Українського Телеграфічного Агентства в уряді гетьмана Павла Скоропадського в Києві 1918 року; період між двома світовими війнами («Заграва» Партії Народної Роботи, «Літературно-Науковий Вісник», «Вісник», визначення підстав української політики та оформлення ідеології «чинного націоналізму»); період поновленої еміграції після 1939 року до його смерті 30 березня 1973 року».

Найвідоміші праці Донцова: «Історія розвитку української державності» (1917 р.), «Мазепа і мазепинство» (1919 р.), «Підстави нашої політики» (1921 р.), «Націоналізм» (1926 р.), «Де шукати наших історичних традицій» (1941 р.), «Дух нашої давнини» (1944 р.), «Хрест проти диявола» (1948 р.), «Правда прадідів великих» (1953 р.), «Московська отрута» (1955р.), «За яку революцію» (1957 р.), «Дві літератури нашої доби» (1958 р.), «Незримі скрижалі Кобзаря» (1961 р.), «Хрестом і мечем» (1967 р.), «Клич доби» (1968 р.) та ін.

«Як автор «Підстав нашої політики» Дмитро Донцов протягом кількох років близький співробітник гетьмана Павла Скоропадського й Семона Петлюри, розробив основи і напрямки політики уряду Української Народної Республіки, орієнтації на Польщу і на Захід. Як автор «Націоналізму» він став ідеологом українського національного руху на Західній Україні й еміграції 20 – 30-х років та чимало заважив на формування програми та ідеології Організації Українських Націоналістів, не приймаючи участі в її  діяльності, але завжди був близьким і до цієї організації, і до УНР,  і до їхніх провідників».

Проте розпочинав Донцов як соціаліст. 1900 року, закінчивши в Мелітополі Реальне училище, він переїздить до Царського села біля Петербургу, де продовжує освіту. Склавши іспити, записується на юридичний факультет Петербурзького університету, який закінчує в 1907 році. Це період, коли Донцов формується не тільки як публіцист, але й здобуває досвід політичної роботи в колі українських соціал-демократів. Він стає одним з редакторів газети «Наша думка». Слід зауважити, що Донцов був соціалістом лише до тієї межі, доки ця доктрина не перетиналася з українськими інтересами. Ще в Петербурзі він знайомиться з «самостійною Україною» Миколи Міхновського, а коли 1904 року Українська Студентська Громада переходить на соціалістичні позиції, виходячи з ідей самостійності, Донцов стає одним з тих, хто її очолює.

Під час перебування в Києві в 1905 – 1907 роках його двічі заарештовують, і він потрапляє до Лук’янівської в’язниці. Другого разу, лише після восьми місяців перебування у камері, завдяки втручанням брата, сестри та Валентини Яновської-Радзимовської Донцова відпускають на поруки. У 1909 – 1911 роках навчається у Віденському університеті, де закінчує 4 семестри, і 1911 року переїжджає до Львова, де продовжує навчання. Там приймає активну участь в українському політичному житті. Майбутній автор радикального українського націоналізму під псевдонімом «Дм. Закоханець» на сторінках «Нашого голосу» в статті «Українське питання і російська соціал-демократія стверджує: «Буржуазний націоналізм на Україні чимраз вище підносить свою голову. Він виявляє тенденцію стати вождем загальнонаціональної опозиції... Він вже починає прищеплювати робітничим масам отруту своїх ідей... На наших очах він вибивається в силу, і силу нам шкідливу, боротьба з якою, в добре зрозумілих інтересах українського робітництва, є для нас конечною». Проте вже в 1913 році на другому студентському з’їзді Донцов виступає з рефератом «Сучасне положення нації і наші завдання», який набуває величезного резонансу не лише в українському середовищі, а  й серед російських соціал-демократів, на що вказують виступи Володимира Леніна та його ставлення до автора як до «буржуазного націоналіста».  Це не дивно, адже в рефераті стверджується необхідність сепарації України від Росії. Соціал-демократія стає перейденим етапом, того ж року він виходить з УСДРП.

4 серпня 1814 року засновується Союз Визволення України (СВУ), першим головою якого стає Дмитро Донцов. Фінансований Австрійським урядом, СВУ виконував величезну пропагандистську антиросійську роботу на міжнародній арені, займався видавничими справами та вів активну організаційну діяльність серед українців у таборах для військовополонених під час Першої світової війни. Проте він входить у конфлікт з президією, що призводить до скандалу. З приводу причин конфлікту свої міркування висловлює Михайло Сосновський: «Він пропонував політичну і пропагандистську акцію під кутом українських інтересів і відкидав думку про те, щоб перетворити СВУ в австро-німецьку агентуру».

У 1918 році Донцов отримує ступінь доктора юридичних наук, переїжджає до Києва й стає директором Української Телеграфічної Агенції (УТА) при уряді гетьмана Павла Скоропадського. Після переобрання влади Директорією життю Донцова загрожує небезпека. За допомогою С. Петлюри та Є. Коновальця він виїжджає спочатку до Берна, потім до Відня, а згодом повертається до Львова. Тут його доля знову зводить із Коновальцем, який допомагає йому влаштуватися редактором «Літературно-Наукового Віснику», а далі – «Заграви» (часопис «Заграва» (1923 – 1924 рр.) був органом Партії Національної Роботи (Революції). Хоча є думка, що Донцов займав у цій партії ключові позиції, сам він у листі до Михайла Сосновського від 15.11.1968 р. відмовлявся від участі в ПНР.

З 1922 по 1932 роки Д. Донцов працює редактором в «Літературно-Науковому Віснику», працює там і після зміни назви часопису на «Вісник» до 1939 року. Його дім у Львові у 20 – 30-х роках стає своєрідним українським салоном, осередком літературного життя, місцем зустрічі провідних у той час політичних, літературних і мистецьких діячів.

На початку другої світової війни Донцов не надовго потрапляє до концтабору в Брезені Картузькій, але після розгрому Польщі виходить на свободу. Перебуває в Кракові, їде до Берліну, деякий час мешкає у Львові. Згодом, одержавши запрошення Русової переїхати до ще не окупованої Румунії, їде в Бухарест, де видає журнал «Батава», потім знову повертається до Львова, звідки починає свою довічну еміграцію.

Він жив, він творив. Йому судилося жити «у найбільш драматичному в нашій історії ХХ столітті... Йому судилося бути свідком й учасником, літописцем й аналітиком подій, які гранично увиразнили безплідність і крах багатьох ілюзій минулого, побудованих на піску особистої, кланової чи класової вигоди, благих, але нічим не забезпечених намірів, розрахунку на чуже багатство й допомогу, а не зведених на крицевій скалі опори на власні сили могутнього народу з пробудженим національним духом і об’єднаного пасіонарною ідеєю національного державотворення».

«Не було проблеми в українському політичному, громадському й культурному житті, до якої він не займав би становища, але провідною ідеєю всієї його творчості завжди був український національний інтерес, справа української державності, як Донцов постійно підкреслював, – «власновладство нації».

Валентин ЛИСЕНКО
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com