15 РОКІВ: СПОДІВАННЯ І РОЗЧАРУВАННЯ

ПЕРСПЕКТИВА ТРЕТЬОГО МАЙДАНУ

15-річний ювілей проголошення Незалежності України. Багато це чи мало? З погляду вічності для народу, історія якого нараховує не одне тисячоліття, це краплина в морі. Для літньої людини, яка пережила не один катаклізм національного і світового масштабу, це сторінка в житті. Для молодої людини, яка за рік отримає паспорт громадянина України, доба Незалежності – це все її життя.

Новітня історія України має дві вагомі суспільні події: «Революцію на граніті» 1990-го та Помаранчеву революцію 2004-го. Обидві вони підтвердили невтішне визначення про різницю між задуманим і реальним. Утім, певне позитивне зрушення є. Наприкінці 80-х – початку 90-х компартійна номенклатура, яка пристояла  незалежності, хутко використала момент, аби її очолити. Відтак першим Президентом України в новітній історії став колишній ідеолог компартії Леонід Кравчук.

Недавно підсумком Помаранчевої революції стала інавгурація того, персоналію кого й відстоював народ на Майдані. Інша річ – наскільки зараз діяльність Віктора Ющенка виправдовує сподівання тих мільйонів українців, які покладали на нього як на  Президента свої сподівання.

Відтак назріває об’єктивне підгрунтя для наступної революції, підсумком якої має стати обрання тієї влади, яку підтримає народ і в якій потім не розчарується. Свого часу напередодні виборів-2004 Ющенко закликав народ здійснити те, що не здійснили на початку 90-х. Тоді це сприйнялося як належне – не хотілося думати-гадати, що наступним зверненням до народу може стати заклик вийти на Майдан, аби  здійснити те, що щедро обіцяла помаранчева влада на чолі з нинішнім Президентом.

Не варто чекати, що друге розчарування українців за часи Незалежності відсуне у часі Третій Майдан ще років на 14 - 15, коли нинішні малюки стануть студентами – основною рушійною силою всіх революцій. Схоже, на це розраховують, сподіваючись утримуватися біля державної «годівнички» ще один «міжреволюційний цикл» автори-натхненники нинішніх розчарувань українців.

Дивлячись на головні революційні сили п’ятнадцятирічної давнини та недавньої минувшини, можна констатувати: тих, хто задумував і довго плекав зміни, поглинула й розчавила друга, третя, п’ята, десята хвилі тих, хто, відчувши кон’юнктуру, підпрягся допомагати у «розбудові» Україну.

До того ж у першому випадку вони діяли потайки, відсиділися, а потім вийшли на авансцену. Натомість у період Помаранчевої революції вже особливо й не приховували свої дії та справжні корисливі наміри. Мовляв, хто платить – той і замовляє музику.

На початку 90-х ідеологам і натхненникам Незалежності забракло рішучості й послідовності, аби утвердити справді нову владу. Лібералізм і конформізм стосовно представників старої компартійної номенклатури завадив використати унікальний історичний момент, аби провести люстрацію органів влади й національно налаштованим силам взяти в свої руки всі важелі керівництва, передусім фінансові – так зване «золото партії».

Поетам-романтикам самостійності для заспокоєння душі виявилося достатньо того, що компартійна номенклатура на чолі з її ідеологом Кравчуком просто змінила символіку й перефарбувалася з червоного-лазурових у синьо-жовті кольори. Задовольнившись подачками у вигляді посад та депутатських квартир, вони бездіяльно спостерігали за тим, як дискредитувалася сама ідея Незалежності.

Зараз вони та їхні ідеологічні спадкоємці тішаться тим, що посадили у президентське крісло Ющенка, не усвідомлюючи, чи не бажаючи усвідомлювати, що це не самоціль. Не мета – а засіб її здійснення. Метою ж є добробут і процвітання нашого народу. До того ж насамперед в Україні, а не десь за кордоном на заробітках. Гасла недавнього Майдану  є цьому підтвердженням. Щоправда, допоки нездійсненим. А оскільки мети не досягнуто, то й революцію не можна вважати завершеною.