Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

НЕВІДОМА ДЕРЖАВА УКРАЇНА

Закриття Чорнобильської АЄС, вбивство журналіста Георгія Гонгадзе, акція «Україна без Кучми», Помаранчева революція та прихід до влади Ющенка, газові та молочні війни, вихід української збірної до чвертьфіналу чемпіонату світу з футболу, зрада Мороза, в результаті якої луснула ідея демократичної коаліції, тощо – ці події змусили західноєвропейського обивателя останніми роками заговорити про Україну.

Попри те, що наша держава має досить велику територію та є однією з найбільших країн Європи за населенням, для основної маси європейців вона була майже невідома. Здавалося, Україна існувала лише для політиків та військових.

Усім відомо, що в результаті розпаду Радянського Союзу з’явилося півтора десятка нових, незалежних держав. Але якщо до пересічного жителя будь-якої європейської країни звернутися з проханням назвати їх, він більше десяти вам не назве. І Україну в цьому списку донедавна не почули б. Вона чомусь завжди була поза «оперативною пам’яттю». Щоправда, якщо співбесідникові нагадати про таку країну, він ахне, засоромлений власною неуважністю, але надалі знову забуде.

На відміну від України, про Росію ніколи не забувають. Для цього ій навіть не потрібні якісь потрясіння. Адже з Росією західну людину пов’язує дуже багато і в культурі, і в історії. Так, когось вона лякає, когось вабить своєю загадковістю, хтось її любить, хтось боїться. Але хоч би як там було, у масовій свідомості вона присутня. 

Білорусь згадають завдяки «диктатурі Лукашенка».

Лише Україна ніяк не вписується до західної масової свідомості. Історія України пов’язується з Російською імперією або з Радянським Союзом. Те, що траплялося або трапляється в Україні, західною свідомістю приписується Росії. Навіть наявність у Західній Європі гастарбайтерів з України нічого не міняє. Вони все одно «русские», адже всі вони розмовляють російською мовою.

Ситуація змінила Помаранчева революція. Тоді про єдність українського народу писали усі газети Західної Європи. Здавалося, ось вона, можливість заявити про себе як про велику націю, у якої є національна ідея. Та ж ні, події літа цього року все перекреслили. Найбільші західні газети та інформаційні агентства посилали до України своїх кореспондентів. І що вони бачили? Розчарування людей яких, як і національну ідею, зрадили.  Хоча ні, народ зрадили ще раніше – під час «газової війни» між Україною та Росією. Ця подія, до речі, теж звернула на себе увагу західних газет. Але інтерес був занадто особистим. Адже Захід більш за все цікавило,  чи призведе відключення України від газопостачання до перебоїв в постачанні газом Західної Європи? На Заході можна було почути розмови у дусі «яка мені справа до українців, головне щоб у мене був газ, адже я сплатив за нього». Співчуття до українців з’явилося лише коли Україні не почало вистачати газу для обігрівання квартир у 30 градусний мороз.

Але й на цей раз увага до України мала тимчасовий характер. Тільки-но «газова війна» закінчилася, бюргери перевели погляд у інший бік. Сьогодні їх турбує Іран, війна між Ліваном та Ізраїлем, політика США на Близькому Сході. 

Не хочеться, щоб Україна так і залишилася  у свідомості Заходу пасивним об’єктом для дій московських чиновників. Не хочеться, щоб про Україну згадували лише як про країну, де відбувається або щось погане, або зовсім нічого не відбувається. Адже ми нація, якої більше немає у світі. Пам’ятаєте, як у пісні відомого українського гурту «Тартак»:

А насправді так просто змінити життя!
Просто вийти на вулицю, просто прибрати сміття,
Полюбити свою землю, свою рідну природу,
Відчути себе часткою єдиного народу.
Бо ми не безрідні, бо ми – українці!
Тож досить плювати в дідівські криниці,
Досить боятися вірити в краще,
А своє на чуже не міняти нізащо!
Спільнота розумних, міцних, незалежних,
Без «правобережних», без «лівобережних»,
Добрих, привітних і незрадливих,
В усьому єдиних, в усьому щасливих.
Лиш уявіть, якою стане країна,
В якій кожна людина живе, як людина,
В якій все, що хороше, – значить і наше!..
Але поки, на жаль, все зовсім інакше...   

Поки що, напевно, кожен українець може сказати: «Я не хочу бути героєм України – не цінує героїв моя країна».  

Вероніка СОБКО
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com