«ЛИШ БОРОТИСЬ ЗНАЧИТЬ ЖИТЬ...» Національно-державницька концепція Івана Франка

Знову нависає над Україною тоталітарна східна імперія. Зіткана з насильства і підступу, злочину і облуди, вона віками роз'їдає зовні і зсередини духовне тіло нації.

Такі ж обставини склалися в Україні і на початку XX століття. Іван Франко, вихователь і натхненник цілих поколінь українських патріотів, аналізуючи ситуацію, звернувся з «Одвертим листом до галицької української молодежі». Вчитуючись у його рядки, дивуєшся, настільки актуально і повчально звучать вони для нас зараз, хоч висловлені були ще 1905 року.

Ось як окреслює тодішнє політичне становище І.Франко: «Схід Европи, а в тім комплексі також наша Україна, переживає тепер весняну добу, коли тріскає крига абсолютизму та деспотизму, коли народні сили серед страшних катастроф шукають собі нових доріг і нових форм діяльності, коли невимовне горе, вдіяне народам дотеперішнім режимом, порушило найширші верстви і найглибші інстинкти людської душі до боротьби, якої результатом мусить бути новий перестрій зразу державного, а далі й громадського, соціального порядку Росії, а в тім комплексі й України» .

Та, як влучно застерігає Франко, «російський лібералізм ... сильно теоретичний і доктринерський, а доктринери, навіть ліберальні, все і всюди бували найгіршими і найшкідливішими політиками. Доктрина — се формула, супроти якої уступають на задній план живі люди і живі інтереси...

І тут Франко вкотре виявляється геніальним провидцем у своїх політичних поглядах. Він передбачає переростання Російської імперії у ще страшнішу тоталітарну систему: «... Доктрина самодержавія й обрусенія дуже легко може подати собі руку з ліберальним доктринерством: вистарчить замість самодержавної особи поставити самодержавну ідею — ідею нероздільності й єдності Росії, непорушності російського великодержавного становища і фундаментального, ... катекзохен державного становища «русского» т.е. великоруського народу, — і маємо знов продовження дотеперішньої політики руйнування, визискування та оглуплювання окраїн для «добра» центра, маємо національний автократизм у ліберальнім і конституційнім плащі...»

Шовіністично-імперська політика нищення і руйнування окремішності, індивідуальності інших народів систематично плекалася протягом всієї дотеперішньої історії північного царства. Це безглузде і безцільне топтання здійснювалося в ім'я ідеї одноцільного характеру Росії. І «тільки там, — каже І Франко, — де сей доктринерський автократизм стрічав діяльний, організований елементарний опір, — у Польщі, в Фінляндії, потроху в Литві, — він нарешті виявляв склонність до концесій, а бодай до якихось перетрактацій» . Тобто тоді, коли ці народи здобувалися на масовий спротив вони отримували якісь можливості для незалежного існування. «Найменше такого опору знаходив собі автократичний доктринаризм на Україні», — з гіркотою констатує І. Франко. І пояснює: «Не тому лише, що українське слово було сковане і закнебльоване, а головно тому, що велика часть світлих українців, вихована в тих самих ідеях автократичного доктринерства, й сама ігнорувала свій український партикуляризм, у душі стидалася його, в душі признавала себе gente Ukraini, natione Russi (з роду українець, за національністю росіянин) й явно дорожила й дорожить фантомом «великої, неподільної Росії» .

Так, саме ця жалюгідна хвороба — малоросійство — підтинало нам гідність і незалежність. Та хвороба роз’їдає наш національний характер ще з часів тата-ро-монгольських. Ця рабськість, схиляння перед чужим, цей, як каже Є.Ма-ланюк, «брак найелементарнішого національного інстинкту і паралічної волі» виламали з нашої історії цілі віки — віки суцільної покори і зрадництва. І зараз, озираючись у минуле, хочеться волати: хто ті 700 родів української шляхти, які повернулися на польське? Звертаючись до славної козацької доби, згадується зрадництво і продажність старшини. Обривається серце від Шевченкових слів: «Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття ваші пани, ясновельможнії геть-мани»! Таку виразну характеристику малоросійства дав Шевченко задовго перед Франком.

Проблема творення нації зі стада постала ще на зорі нашого віку. Головна роль у цьому мала належати інтелігенції. Франко окреслив її так: «Перед українською інтелігенцією відкривається тепер, при свобідніших формах життя в Росії, величезна дійова задача — витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний  організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не ішла, та при тім придатний на присвоєння собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися» .

І це вона повинна зробити за надзвичайно важких і несприятливих умов. Немає належної освітньої системи, письменництва, «яке могло би бодай на першій гарячій порі заспокоювати всі духовні потреби». Немає і справжньої бойової преси, яка була б «приложена до місцевих потреб». Немає достатньої опори в законодавчих та державницьких справах, не є достат-ньою кількість діяльних патріотів серед народу, інтелігенції і духовенства. «Україна готова знов опинитися в ролі ковадла, на якому різні чужі  молоти вибиватимуть свої мелодії, або в ролі крілика, на якому різні прихильники вівісекції будуть доконувати своїх експериментів» .

Упродовж майже всього XX століття ми були і «ковадлою», і «кроликами» для сталевого молота російського шовінізму і соціалістичних експериментів більшовизму. Франко дає кілька аналітичних порад землякам щодо їхньої громадянської і політичної роботи.

«Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні — всі без виїмка — поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його...

...Ми мусимо почувати себе не піонерами, але рядовими в великім ряді і не сміємо своїх дрібних, локальних справ виставляти як справи всенародні,

своїх дрібних персональних амбіцій висувати не першу лінію загального інтересу» .

І.Франко усвідомлював необхідність переміни національного характеру, вироблення нової національно-духовної ментальності. Ось як він окреслює головний напрям тих змін, що повинні відбутися в національній свідомості і практичній діяльності: «Наш голосний, фразеологічний та в більшій частині нещирий, бо ділами не попертий патріотизм мусить уступити місце поважному, мовчазному, але глибоко відчутному народолюбству, що виявляє себе не словами, а працею. Наша масова інерція, що приймає безкритично слова тих, які сим чи іншим припадком були поставлені «на чоло народу», стали послами, професорами, головами товариств і т. ін., мусить уступити місце живій, критичній праці думок і готовності — все і всюди подати свій голос у загальній справі, виконувати дільно, на власне ризиковано, але з повною свідомістю своє горожанське право. Наша аж до границь безхарактерності посунена толеранція хиб та слабостей наших ближніх, навіть тоді, коли вони зі сфери приватних відносин переходять у сферу товариської та громадської діяльності, мусить уступити місце живішому моральному почуттю і енергійнішій реакції против усякої моральної гнилизни, що грозила б розпаношитися в наших товариських видносинах. Інакше, мої дорогі приятелі, ми тут, у Галичині та Буковині, замість духового центру України зробимося гнилим і смердючим боляком, який з обридження оминатиме кождий свідомий українець, що заховав іще живе почуття самоповаги». Тільки в моральному переродженні, у вигартуванні морально безкомпромісних людей І.Франко бачить запоруку піднесення і визволення нації, що є особливістю національно-державницької концепції.

І.Франко розуміє, що це «моральне переродження, яке вповні доконається, не швидко, аж наслідком праці поколінь, та до якого імпульс кожний із нас повинен дати сам собі, власною постановою...», щоб в «серці кождого... знайшлася би моральна сила, щоб сказати собі і покласти Ганнібалову присягу: віднині доложу всякого зусилля, щоб увільнитися від тих хиб, поводитися краще, працювати пильніше над собою».

Він проходить це переродження, переростає марксизм та стає його суворим критиком. Великий Каменяр перестерігає молодь і суспільність перед «всевладністю комуністичної держави», проголошеної у всіх десяти точках «Комуністичного Маніфесту», бо вона загрожує деспотизмом над усім матеріальним і духовним життям («Мій Ізмарагд»). Франко переростає і драгоманівщину, він поборює доктрини і доктринерство, про що згадувалося вище, та вчить молодь, що «доктрина — це формула, супроти якої уступають на задній план живі люди й живі інтереси. Доктрина — се уніформ, стрихулець , ворог усяких партикуляризмів» .

А далі Франко стверджує, що «тільки ненастанна, жива стичність з людьми може охоронити наше письменство від манівців, тільки солідарність з тим нашим бідним, сірим, але конкретним братом охоронить нас від абстракцій і доктринерства і поведе наш національний розвій простою, вірною дорогою».

Дорогою куди? І на це запитання Франко дає відповідь: до найвищої цінності життя, до Шевченкової «святої волі», до свободи людини, нації, людства. «Скрізь і завжди у мене була одна провідна думка: служити інтересам мого рідного народу».

Так відбувається еволюція у політичних поглядах Івана Франка як Генія, який підносить українську національну державність.

Франко вірив, що до здійснення цих ідей веде тільки один шлях, вказаний Шевченком: «Борітеся — поборете!». З глибини душі промовив він:

Люди-люди! Я ваш брат,

Я для вас рад жити,

Серця свого кров'ю рад

Ваше горе змити.

А що кров не може змить,

Спалимо огнем то!

Лиш боротись значить жить...

Vivere memento!»

 

Він з'єднав українську національну ідею в могутню національно-державницьку концепцію розвитку, включаючи в її світогляд соціальну справедливість. І.Франко поширив революційне спрямування Шевченка на організовану боротьбу за права новітніх мас, за їхнє визволення з фабричної панщини і так зробив із соціального питання засіб національного визволення. Він чітко проголосив для нашого національного визволення і самовизначення засаду соборності України: «Від Ку-бані аж до Сяну-річки — одна нероздільна». Франко, як український державник і соборник, поєднав українську національну ідею з ідеєю людства і вказав нам на революційний героїзм як на динамічну творчу силу історії, та на конечність безкомпромісної принциповості. Він був і є нашим провідником, який провадить нас разом з Шевченком і Лесею Українкою до Соборної України — вільної новітньої нації, в якій буде забезпечено волю, гідність Людини та соціальну справедливість.