УКРАЇНСЬКЕ КОРІННЯ: ПЕРЕВІРКА НА МІЦНІСТЬ

Для незаангажованого спостерігача має бути очевидним, що нинішній форум наших закордонних співвітчизників пройшов під знаком пошуку нової екзистенціальної ідеї української діаспори. Адже, по суті, свою основну місію розсіяні по світу українці виконали ще п’ятнадцять років тому. Сталося це, коли Україна здобула незалежність. З тих пір гостра необхідність в існуванні унікального носія національної ідеї і репрезентанта вільного українства, борця за державність і місце української держави в цивілізованому світі, яким доти була діаспора, відпала. Адже навіть поверхневий аналіз її діяльності дає змогу дійти висновку, що долею України, збереженням її духовних скарбів переймається відносно невелика група найбільш активних закордонних українців — у Канаді, Австралії, США, Аргентині. Практично все, за що вони титанічно боролися, збулося. Тому нині діаспора повинна шукати нових шляхів і способів докладання власних сил і можливостей замість підтримки виробництва вишиванок і писанок (цим з успіхом може займатися і наш президент).

Питання в тім, чи усвідомили тисячі учасників IV Всесвітнього форуму українців цей виклик сучасності? Навряд чи. Розмови велися на давно наболілі теми, робота велася з напрямів, давно визначених. Обговорення питань статусу ветеранів УПА, єднання українських православних церков і визнання Голодомору 1932 — 1933 років геноцидом українського народу — звісно ж, вкрай важливі для України.

Разом з тим, українській діаспорі вкрай необхідна нова ідея, новий сенс існування. Короткочасне напруження сил і залучення своїх можливостей, такі сплески творчої енергії, яким могло стати лобіювання скасування поправки Джексона — Венніка, на жаль, не здатне врятувати закордонних українців від асиміляції в місцях проживання. Тим більше в таких країнах, як Російська Федерація, де немає жодної державної української школи, а держава здійснює планомірну політику «росіянізації» будь-яких іноземців, тим більше — слов’ян. І таке відбувається не лише в Росії. Цьому побічно сприяють і самі українці. Як зазначає доктор історичних наук Марина Гримич в одній зі своїх статей, характерними рисами української діаспори є її дисперсність і превалювання в її середовищі відцентрових сил над доцентровими. Тобто за кордоном українці воліють селитися не кварталами або громадами, як, приміром, китайці, а відокремлено один від одного. Тому «чайна-тауни» є в багатьох містах світу, а «українське село» у Чикаго — лише одне. Закордонні українці здатні оперативно об’єднатися і консолідуватися заради досягнення тієї або іншої мети, але по її досягненні це міцне співтовариство легко розпадається. Утім, події останніх двох років у самій Україні показали, що це повною мірою характерно й для «корінного» населення нашої країни.

Крім того, нині Батьківщина мало допомагає діаспорі. Ось де Україна могла б узяти приклад з Росії, то це в методах захисту своїх громадян за кордоном (понад те, РФ переймається  не тільки своїми громадянами, а й, без перебільшення, всім російськомовним населенням світу). Однак Ненька-Україна, на жаль, ні авторитетом, ні фінансами просто не в змозі надати задовільну допомогу своїм дітям, які розбрелися по земній кулі. Ну що таке 77 мільйонів гривень (15,4 мільйона доларів), виділених на допомогу діаспорі до 2010 року? І як назвати дії держави під час скандалу зі зґвалтуванням українок іспанськими поліцейськими? Не інакше як демонстрацією цілковитої безпорадності. Усі ці причини за відсутності нової ідеї призводять українську діаспору навіть не до занепаду, а до цілковитого її зникнення. За гіршим сценарієм, більшість буде асимільовано, деякі повернуться на Батьківщину, одиниці й надалі маритимуть месіанською роллю, покладаючи квіти до пам’ятників Шевченкові у світових столицях. Захоплені власною унікальністю, закордонні українці не встигають за стрімко мінливою політичною ситуацією в далекій від них Україні.

Частенько,  коли  мова заходить про внесок діаспори в становлення України як держави, можна почути аргумент на кшталт «а скільки вони грошей у нашу країну вклали?!» Можна подумати, що тільки на них тримається вітчизняна економіка. Наведу цитату з урядового порталу в частині, присвяченій діаспорі: «Українська влада пов’язувала особливі надії з українцями далекого зарубіжжя в перші роки становлення української державності. [...] Однак надії на суттєві інвестиції в економіку не виправдалися через економічну і політичну слабкість української діаспори».

Кривдно, напевно, звучить усе це для закордонних патріотів, що вболівають за Україну всією душею. Проте можна ж таки щось придумати, адже тут, здається, запізнень не буває. Наприклад, діаспора могла б стати повноцінною противагою «п’ятій колоні» в Україні, яка нині зрощується з владою. Але скандувань «Ганьба!» на адресу російськомовних чиновників у цьому сенсі не достатньо. У протилежному таборі все відбувається потаймиру, але від того не менш ефективно. Потрібно змінюватися якісно, інакше через кілька років нагадуванням про діаспору стануть лише такі новини, як: у космос відправлено американця з українським корінням ...