У КОЛЕСІ ДНІВ НАШИХ

А в XX столітті француз Мішель Сіфр, натхненний подвигом 105-річного йога Свамі Сатимурті, який і в глибокій ізоляції під землею не втратив відчуття часу, вирішив повторити експеримент. З юності він усі свої гроші витрачав на дослідження печер, іноді залазячи в жорстокі борги. Саме серед мороку й тиші підземних глибин -нього виникало непереборне бажання дослідити глибини власного «я». Починалася космічна ера, й належало по-новому ос мислити людські можливості.

Мішель Сіфр вирішив на два місяці ув’язнитися в альпійській прірві Скаррон. Він тримав з покинутим світом однобічний зв’язок: двоє-троє людей на поверхні мали приймати сигнали про життєві ритми спелеолога — пробудження, сніданок, обід, сон. І жодних природних чи соціальних «датчиків часу».

Він узяв годинник і відддав одному з товаришів: символічний жест! Далі — морок без про блиску, вільгість, темпера тура близько нуля. Гасне краплинка світла, стихає подзенькування металевої драбинки — останній із супровідників піднявся на гору. Книжки й магніто фонні платівки — ось і все, що взято від добровільно покинутого людського світу. Але ж як трагічно звучить у царстві каменю й криги концерт Бетховена!

Людині непросто пристосовуватися до умов, коли час втрачає своє значення. Що далі, то важче «ранками» підводитися з ліжка, дошкуляють незрозумілі болі в тілі, сині предмети починають здавати ся зеленими, звуки втра чають свій зміст, і Сіфр уже не може відрізнити твор-Баха від Моренго. Най більше випробування — обвали. Де гарантія, що одна з величезних брил, що раз у раз зриваються, не роздушить маленьку людину.

І все-таки експеримент «поза часом» триває. Мішель Сіфр знаходить у собі сили вести щоденник, писати наукові статті й на віть боротися із самотністю: приручивши павука, годує його і поїть з ложечки водою, відчуваючи ніжність до істоти, що ділить з ним добровільне ув’язнення.

Та сили вичерпуються. «Не певен, що виберуся звідси живим», — записав дослідник у своєму що деннику того дня, коли згори пролунало:

— Експеримент завершено! Браво, Мішель!

За кілька метрів від поверхні, коли його піднімають, він непри томніє. Але яке це має значення, коли перемогу здобуто! Приступаючи до книжки, що на якийсь час стане світовим бестселером, він зробить висновок: «Найважливіше наукове відкриття в експерименті «Поза часом», найтривалішому з усіх, здійснених у країні Заходу, може бути сформульоване так: коли людина потрапляє в середовище без звичних для неї часових орієнтирів, тобто без земного добового ритму, її життєвий ритм — чергування активності й сну — не порушується і

 зберігає циклічну активність, близьку до доби». Але в різних людей стосунки з часом складають ся по-різному.

Споконвіків відомо, що в різну пору доби людина почувається, мислить та й взагалі живе по-різному. Хвиля оптимізму вранці, прагнення діяльності вдень, втома увечері, коли особливо лякають труднощі.  Вночі буває моторошно: мовби повітря наповнюється чимось ворожим. «Навколо твого дому вогненна ріка, терном при крита, Божою печаткою прибита» — таким заклинанням заспокоювали колись дітей.

Відповідь, чому так відбувається, дає перевірка фізіологічних показників. Між першою і четвертою годиною температура тіла найнижча, а це означає, що сповільнено всі фізіологічні процеси: організм відпочиває, людина почувається розслабленою, а тому з глибин підсвідомості виступає одвічний страх перед силами пітьми, який залишили нам далекі пращури. Така собі репетиція смерті, загадкова мандрівка душі, яка покидає тіло, — як тільки не тлумачили стан, коли ми поринаємо у сновидіння. Втім, він вартий того, щоб поговорити про нього докладніше.

Вночі людина найслабша. Хірургічні операції, які доводиться роби ти вночі, зазвичай, дають ускладнення. Вночі ми робимо найбільше помилок і маємо найгіршу па м’ять. Зате у хворих вночі активізується імунна система, а в дітей у кров надходять гормони росту.

«Система, наскрізь про низана ритмами» — так на звав людський організм відомий знавець біологічного годинника, доктор біологічних наук Б.Алякринський. У різну пор-доби змінюється артеріальний тиск, пульс, інтенсивність кровообігу, відчуття болю, вразливість до психічних травм. Практично немає жодної функції, яка не зазнавала б добової ритмічності, й немає значення, спимо ми в той час чи ні — все відбувається своїм порядком. Суво ро ритмічно працює наше серце. Не марно ж Галілео Галілей, вивчаючи закони коливання маятника, вимірював хвилини ударами власного пульсу. У першій половині дня печінка виділяє найбільше жовчі, яка потрібна для розщеплення білків та жирів. Ось чому увечері потрібно їсти менше, аніж удень, віддаючи перевагу молочним стравам.

«Ту саму людину можна зустріти лише о тій самій годині», — кажуть медики, які добре знають, як по-різному в різну пору доби людина реагує на лікарські процедури та фармакологічні засоби.

І все-таки наші стосунки з часом не такі прості, щоб можна було всіх закликати до єдиного режиму.

 Сови й жайворонки

—Усі великі люди най більше цінували ранкові години.

—Тільки не Моцарт. Увертюру до опери Дон жуан він написав за ніч, не склепивши очей.

—Лев Толстой працював від дев’ятої до пів на третю дня.

—Зате Бальзак писав з вечора до ранку.

—Ранок за вечір мудріший!

—Зате надвечір і ледарі стають старанними.

Ці дві протилежні позиції породжені належністю людей до різних щодо часового чинника груп: «сов» і «жайворонків». Між ними, якщо доля зводить їх під одним дахом, можуть виникати конфлікти.

Такий поділ на групи спостережено і в дикій природі, яка взагалі дуже ощадливо розподіляє не лише простір, а й час. Перехідною групою є так звані аритмики, яким бай дуже, коли працювати, аби лише поспати свою «законну» восьмигодинну норму.

Отже, це не примха чи звичка, а властивість організму, витоки якої треба шукати на рівні психічних процесів та гормонального обміну. Із цим не можна не рахуватися, інакше доведеться платити дуже прикрим явищем, яке називається Десинхроноз

Уперше враженнями про цей стан, що може перейти в хворобу, поділився американським льотчик Віллі Пост, який 1931 року облетів земну кулю за вісім днів. Вольовим зусиллям він зберіг працездатність, але довго розплачувався за це безсонням та поганим само почуттям.

Колись ті, що зважувалися на навколосвітню мандрівку, в конфлікт з біоритмами не вступали, не помічаючи зміни часових поясів, як ми не помічаємо круглої форми земної кулі. А тепер, літаком здолавши тисячі кілометрів, ми, образно кажучи, «вистрибуємо» на гору часу. І не дивно, що для нашого організму це обертається чимось на кшталт задишки. Стрибки артеріального тиску, порушення серцевого ритму — професійна хвороба льотчиків. Проблемою стають і Олімпійські ігри: досвідчені тренери одразу не випускають своїх підопічних на ринг чи бігову доріжку, даючи їм можливість адаптуватися до нових умов. А в США є фірми, де службовим особам заборонено підписувати важливі фінансові документи, повернувшись з далекого від-рядження: має минути три дні. Бо де гарантія, що розслаблена десинхронозом людина прийме найоптимальніше рішення? Такий чинник не завадило б узяти до уваги й державним чільникам.

Та не завжди потрібно перетинати океан, аби зазнати хвороби епохи науково-технічного прогресу. Траплялася вона, як-то кажуть, і в добрі старі часи, й страждали від неї привілейовані класи. Згадаймо героя роману російського письменника І.Гончарова — Іллю Ілліча Обломова. Нічим себе поміщик не обтяжував, злиднів та турбот не знав, скільки хотів, стільки й вилежу-вався на улюбленому дивані, а помер зовсім молодим. Бо в солодкому обломівському бутті відпочинок був не потребою, а улюбленим заняттям: по тураючи лінощам, бідола ха не розумів, що замахувався на святая святих — біологічні ритми. Причин довголіття наука остаточ но не з’ясувала, але одне відомо напевне: ледарі патріархами не стають.

Десинхроноз може розвинутися дуже легко. Ну, звик переглядати нічні телевізійні програми, ну, захопився комп’ютерними іграми, піддався іншим спокусам сучасного життя... І раптом — депресія чи неприродне збудження, безсоння.... Результати аналізів бездоганні, а самопочуття погане, й жодні ліки не допомагають. А причина в тому, що якийсь орган не узгоджує в часі свою роботу з іншим. Медицина знає випадки, коли в людини нормальне ранкове підвищення температури не супроводжується прискоренням пульсу — і на цьому тлі розвиваються симптоми тяжкої недуги. Втома після напруженої роботи — це теж десинхроноз, спричинений нервовим виснаженням.

Режим дня — не вигадка педантів, він справді є запорукою здоров’я.

Кожна хвилина нашого життя — це думки, настрої, дії... Та все розмаїття проявів людської психіки можна звести до спільного знаменника: функціональної рухливості нервових процесів. Оце і є ті підвалини, на яких формуються стиль поведінки людини й професійні нахили. Той, хто почувається щасливим за роботою в музейних архівах, не може бути екс курсоводом, а в шоферів-далекобійників вдача зовсім не така, як у міських таксистів, які примудряються за кілька хвилин приймати й втілювати в дію одразу кілька рішень. Рухливість нервових процесів — характеристика така ж індивідуальна, як і відбитки пальців.

Вайлуваті й меткі, туго думи й такі що по слово не лізли до кишені, були завжди. Але наш час поставив до людини вимоги, яких вона раніше не знала. Колись, уявіть собі, під кінні екіпажі потрапляло роззяв не менше, аніж те пер під колеса автомобілів: людська реакція на зовнішні подразники вигострилася, в декого доходячи межі. Тож чи можна перебудувати біологічні ритми, а коли можна, то якою ціною? Шукаючи на це питання відповіді, двоє американців спробували пристосувати свій внутрішній хронометр до 28-годинного циклу: 19 годин діяльності й 19 годин — сну. Двадцяти-трьохрічному Річардсону це вдалося, а старший — Клейтман — заплатив за цей експеримент хворо бою, так нічого й не добившись.

Що ж, з цього треба зробити висновок: для професії, яка потребує не зовсім стандартної зміни ритмів, треба добирати людей з пластичним організмом. Це — як з класичною музикою: Баха гратиме кожен, хто закінчив консерваторію, а ось твори Ліста, де на одній нотній сторінці написано «швидко», на другій — «ще швидше», далі — «якомога швидше» і після цього — «ще швидше», даються не кожному. Вище себе не стрибнеш!

Ритм чужого життя тре ба поважати — і свій власний, і у виробничих та сімейних стосунках. Не буває поганих чи хороших характеристик — бувають тільки люди не на своєму місці. Кожен має знайти свій спосіб узгоджувати власні біоритми із соціальними. Наприклад, людям зі слабкими нервовими процесами оператором краще не бути, краще бути незамінним працівником на заводі, виготовляти радіодеталі, де потрібна висока чутливість.

Але там, де є загроза екстремальних ситуацій, індивідуальний стиль ви робити неможливо: в разі аварії людина, яка легко впадає в паніку, втече з робочого місця. Отож де які науковці ділять усі види людської діяльності на два типи: ті, що ставлять до особи жорсткі вимоги, і ті, які їх не ставлять.

Ну, а як же з тими класичними випадками, коли людина, прагнучи мети, долала якісь свої несприятливі особливості? З Демосфеном, наприклад?

Не треба ілюзій! Народившись з вадою мови, Демосфен зумів стати блискучим оратором. Але що ми знаємо про рухливість його нервових процесів? Досвіду подолання суперечності між особистими й соціальними ритмами доводиться набувати протягом останнього століття, бо в давни ну такої проблеми просто не виникало.