Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ТАЄМНИЦІ ГЕНЕТИЧНОГО КОДУ

То ж не прощайся, не тужи,
Пора прозріти на межі
Розлук і втрат на цій дорозі:
Нічого тут ти не нажив:
Все кінчилось на цим порозі…

Так завершується один з розділів «Дхаммапади» — пам’ятки ранньобуддистської культури, коли творилася релігія без Бога. Відтоді минули тисячоліття, але знову й знову людство шукає відповіді на запитання: а чи справді для нас все закінчується зі смертю? Певної відповіді на це запитання немає, але, не вдаючись до містичних домислів, спробуймо логічно проаналізувати деякі очевидні явища.

Як ми стаємо тим, чим є?

З легкої руки англійця Джо Кітона світом прокотилася хвиля психологічних дослідів, під час яких людям у стані гіпнотичного сну пропонували відповісти на запитання, над яким сушив голову ще Блаженний Августин: що з нами було до того, як ми потрапили в материнську утробу? Приспані змальовували справжні історичні події, учасниками яких вони нібито були, невідомі місця, де мешкали, часом розмовляли мовами, яких у реальному житті не знали, та й знати не могли. Це можна пояснити або реінкарнацією, або пробудженням генетичної пам’яті. Друга гіпотеза ближча до офіційної науки, проте не менш таємнича за першу.

Як людина з’являється на світ? Здається, і старшокласник знає, що запліднена яйцеклітина ділиться, а діленню передує перекомбінація генів у хромосомах — такий собі «розподіл спадкового майна»: щось відбирається від матері, щось від батька, бабусі, тітки... як поведеться! Та постає наступне запитання: а що ж ті гени відбирає, що визначає, які з них належить прихопити в життя, а які опустити в «підтекст» тієї грандіозної Книги життя, якою є кожна жива істота, матеріалізована з речовини безсмертя — ДНК? «Ну, це справа випадку», — відповість більшість вихованих на ортодоксальному матеріалізмі науковців. А ось із цим уже й не можна беззастережно погодитися. І ось з яких міркувань.

Візьміть дитячу іграшку калейдоскоп. Три дзеркальця, поміж ними — трохи кольорових скелець, а результат — необмежена кількість візерунків, які з’являються від легенького поруху руки. Ану, зробіть так, щоб за якимось поворотом калейдоскопа (двадцятим, тридцятим... тисячним) з’явився той самий візерунок... Не вдасться. Життя не стачить, щоб упоратися з таким завданням. Добитися, щоб у полі зору з хаосу виринали самі тільки, наприклад, трикутники, можна, створивши, як кажуть кібернетики, «канал інформації». Але то вже буде не простенька дитяча іграшка, а комп’ютер. А калейдоскоп за складністю будови з ДНК смішно порівнювати. У ній 98 відсотків генів білків не кодує, хоч зберігається від покоління до покоління, а отже, якусь місію виконує. Чи може простий випадок відібрати спадкові ознаки так, щоб вони склалися в неповторну людську особистість? Та й взагалі випадок аж ніяк не є господарем на нашій планеті, що й спробуємо довести.

У нашій лічильній системі десять знаків, але й цього достатньо, щоб, по-різному їх комбінуючи, творити необмежено великі числа. Природа має у своєму розпорядженні двадцять знаків — так званих магічних амінокислот, комбінацією яких записується фантастичне розмаїття білків, що існують у нашому світі. Які можливості при цьому виникають, судіть з такого прикладу.

Білок цитохром С збудовано менш як із сотні «цеглинок» — амінокислотних залишків. Та, зібрані в різній послідовності, вони дають варіанти, які обчислюються одиницею зі ста тридцятьма нулями. Це означає, що коли б усі планети та зірки всіх відомих галактик нашого Всесвіту було складено із самого тільки цитохрому С, то й тоді б там стільки не вмістилося. То як же на Землі з’явився хоч би й цей цитохром, не кажучи вже про ДНК? З наукового погляду, поки що навіть підступів до відповіді немає. Що ж у просторі ДНК визначає відбір тих або інших «конструктивних» генів? Тут починається невідоме, що проступає поміж рядками єдиної молитви, яку залишив нам Ісус Христос: «Отче наш...»

...Земляки не сприйняли Христа. Адже вони добре знали, хто він — син теслі та й сам тесля, тож з якого доброго дива чоловік, який виріс на їхніх очах, береться навчати інших? На це Месія відповів, що він не лише земного батька син, а й — Отця Небесного. Мабуть, це стосується кожного з нас.

Означені вічністю

З феноменом людини пов’язано чимало таємниць. Що, приміром, розвинуло наш колосальний мозок? Колективна праця? Але ж і мурашки разом облаштовують своє досить складне господарство. Перехід від збиральництва до рільництва? Та і пізніше у людській історії траплялися «великі інтелектуальні революції», однак на кількості «сірої речовини» вони не позначилися. Академік Микита Мойсеєв вважав, що протягом життя ми встигаємо використати лиш десяту частину одного відсотка клітин нашого мозку, інші вчені називають не менш дивовижні цифри. Це так само, якби ми дістали у спадок величезний замок на острові, вкритому лісами та оточеному океаном, але так і не здогадалися вибратися на волю з однієї-єдиної кімнати. У тому не було б чогось дивного, якби надмірність такого органу була гарантом його надійності: пошкоджено одну ділянку — інша її замінить. Але ж цього немає! Ділянки мозку дуже спеціалізовані. Відомий випадок, коли людина після удару в голову забула, як потрапляти в домашні капці, в усьому іншому залишилася нормальною... Навіщо ж ми, по суті, «забираємо в потойбіччя» таке багатство? Закон нашого світу такий що в «глибинах ДНК» тоне все, в чому немає практичної необхідності: рослини-паразити, наприклад, втратили зелений пігмент, завдяки якому синтезуються органічні речовини, комахи-паразити — крила... Чому ж цьому закону не підлягає наш мозок? У людини, яка не обтяжувала себе інтелектуальною працею, через багато поколінь може виринути геніальний нащадок, а нащадки генія можуть виявитися дурнями.

Та найдивовижніше не це. Французький вчений Карл Саган підрахував, що кількість станів, у яких може перебувати наш мозок, являє собою число два, помножене само на себе в десять трильйонів разів. Назвати його неможливо, бо кількість елементарних частинок у Всесвіті знову ж таки значно менша! Зрозуміло, чому навіть однояйцеві близнюки не ідентичні одне одному, чому в нас так легко змінюється настрій і нам так важко між собою порозумітися... Зате суцільним мороком оповивається найелементарніше: як же ми за таких потенційних можливостей примудряємося триматися в рамках власного «я», повсякчас його усвідомлюючи? Знову ж таки — де той «канал інформації», який формує це відчуття? Від природи ми — нічим не обмежена стихія. І як суспільство примудряється тримати «самодіяльність» усіх своїх членів у рамках певних моральних та етичних норм?

Пам’ять про інші світи

Для Еммануїла Канта найбільшою таємницею було зоряне небо над головою і внутрішній закон всередині нас: совість. Це слово багато про що говорить: ми живемо «з вістю». Про що вість? І хто нам сповістив?

Найцікавіше, життя здебільшого не підтверджує доцільності орієнтації на внутрішній закон у кар’єрних змаганнях — нахрапистий програє скромному, захланний надбає більше.

Правова культура всіх народів і за всіх часів формувалася на єдиних етичних засадах, що стало зрозуміло після великих географічних відкриттів. Тому нам зрозумілі герої і античних трагедій, і скандинавських саг, і індіанських казок, хоч ми й розділені часопростором. Те саме і з релігіями.

Скільки не опікуйся земними благами, а на той світ нічого не забереш, залишене ж у спадок багатство часто приносить нащадкам біду.

Що утверджує цей внутрішній закон, як не наше інтуїтивне відчуття (а за інтуїцією — закони природи) набутків, які не доведеться складати за порогом смерті. Внутрішній закон, цей Божий заповіт, — єдине, що людство винесло з усіх випробувань вогнем і мечем, золотом і славолюбством. Попри свою ефемерність, це єдина реальність нашого світу, і падіння могутніх імперій та щезання з лиця планети етносів тільки зміцнювали її.

Внутрішнім законом легко знехтувати. Однак і найзапекліший злодій перед загрозою покарання просить милосердя — і вже тим визнає зверхність добра. Доказом його сили є те, що зло входить у суспільство під прапорами боротьби за вищі ідеали, бо іншого шляху для нього немає. У світі небагато людей, які чинять беззаконня з самої «любові до мистецтва»: переважна більшість скоряється обставинам і вважає, що особливості епохи несуть відповідальність за їхню аморальність. Але переступу прощення немає, а мета ніколи не виправдовує засобів.

Голос совісті ускладнює боротьбу за престиж і матеріальні блага, бо обмежує людину в засобах. Та й чи справді програє той, хто керується таким орієнтиром? Важко сказати. Бо все на світі має сенс настільки, наскільки воно пов’язане зі специфічним станом людської душі, який називається щастям, а його насамперед і втрачають у життєвих боріннях. Людський досвід показує, що важливо не скільки маєш, а як оцінюєш свої набутки. «Благодареніє блаженному Богу в том, что нужное сделал нетрудним, а трудное — ненужным», — писав наш великий філософ Григорій Сковорода. Генетичний код — велика таємниця. Так, є дані про те, що в ньому зашифровано алгебраїчні відповідності, які не мають стосунку до життєвих процесів — аж до теореми Піфагора. Може, й усі видатні відкриття також — ті, що вже здійснені, й ті, які грядуть?

Найсміливіші науковці, зокрема постійний автор журналу Іллі Пригожина «Physics of Life», математик Віктор Гусєв, одверто висловлюють думки про те, що вся історія життя — це лише послідовне розгортання закладеного в нашу систему плану поступового розвитку розуму й моралі. З цього випливає, що «поклади інтелекту» можуть виявитися в кожній істоті. І справді, в геномі морського їжака прихованої інформації вдвічі більше, аніж у людському, і за мільйоноліття він реалізував тільки два відсотки своїх можливостей. Те ж саме — із жабою скофорус...

Коли вдумуєшся в такі факти, то хочеться вигукнути: «Автора!» Не марно кажуть, що мале знання від Бога відводить, а велике до нього навертає.

Що ж до запитання, чи тільки на коротке земне буття ми приречені, то воно поки що лишається без відповіді. Відтак вдамося до алегорії.

На дні озера живе личинка. Вона знає, що колись підніметься на поверхню. І там настане кінець її існуванню. Цей день приходить, але із зістареної шабатурки вилітає чарівний метелик, який непомітно для самої личинки визрівав у її єстві. Личинка перестала існувати, однак і не вмерла.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.
Реєстраційне свідоцтво КВ № 12115-986ПР від 18.12.2006 р.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, personalp@ukr.net або за телефоном редакції (044) 525-61-85