НОМІНАНТ ФОРУМУ — ГРОМАДЯНИН ІЗРАЇЛЮ

Бізнес-проект президента Львівського форуму видавців Олександри Коваль цьогоріч реалізований утринадцяте в тому ж таки місті Лева і в тому ж таки приміщенні та на подвір’ї маєтку Потоцьких. Напередодні, як рекламний ролик, в газеті нової країни «Без цензури» та в Інтернеті побачило світ інтерв’ю з пані Коваль, в якому пані Леся розповіла своїм читачам та майбутнім гостям й відвідувачам виставки-ярмарку «як воно починалося», тобто історію свого бізнесу. А розпочалося все ще в період «перестройки» з того, що вона зі своїм другом (?) виготовляли прив’язні дирижаблі, котрі використовувалися для метеодосліджень та реклами: «Мій друг займався технологіями й конструкціями аеростатів, а я їздила по європейській частині Союзу й збувала їх». Згодом Олександра Коваль очолила рекламний відділ Фонду культури, взявшись до видавничої справи: видавала різдвяні листівки, маленькі книжечки з колядками — усе це, як каже тоді ще молода бізнесменка, розходилося сотнями тисяч. Додамо, що все розпочиналося саме тоді, коли пан Г. Суркіс робив бізнес на унітазах, П.Порошенко — на льодяниках, донецькі — на валютних операціях, В. Пінчук — на трубах, а відтак ставали на ноги не те що мільйонери, а, як виявилося, й мільярдери… Хай ця принагідна інформація буде нам за такий собі ліричний відступ, бо хоч би що казав, а ярмаркувалося не лише Лесі Коваль, а й нам — завсідникам львівських форумів видавців.

Розпочнемо оповідь про наші враження з номі­націй, а їх на ХІІІ виставці-ярмарку було чималенько. Насамперед відзначимо номінацію «13 найкращих книг 13-го форуму видавців», поминувши Ґран-прі, яка присуджена книзі «Україна й українці: історико-етнографічний мистецький альбом Івана Гончара (вибрані аркуші)».

Ознайомившись із тринадцяти щасливцями, тобто переможцями у виснажливій боротьбі за першість, ми змушені з подивом відзначити, що майже всі номіновані книжки — про славне (чи й не дуже) минуле. Ось деякі з них: Ярослав Мельник «Іван Франко і biblia apokrypha»; Іван Дзюба «З криниці літ»; Леонтій Войнович «Княжа доба на Русі: портрети еліти»; Іван Родочкін, Ольга Родочкіна «Старовинні маєтки України» та ін. Чи не найбільш сучасним з-поміж решти історико-мемуарних книжок видається нам Мирослав Попович зі своєю книжкою «Червоне століття». Погодьмося, що від усієї цієї історіографії раз по раз чимось тхне: якщо не пліснявою, то принаймні нафталіном. Ми були б не зовсім об’єк­тивні, аби не назвали книжечку, власне, нову збірочку поезій члена НСПУ Мойсея Фішбейна. Щоправда, як дізнаємося з довідника Спілки, Фішбейн — поет, сказати б, діаспорний, адже є громадянином Ізраїлю. Вилетіла та ластівочка (маємо на увазі збірочку поезій) з-під крила невтомного поборника графоманії, попси і безглуздя (за І. Маленьким) пана Леоніда Фінкельштейна. Називається книжка просто, але не геніально — «Ранній рай». Вслухаймося лише в присуд поважного журі. Виявляється, авторові номінованого томика віршів, громадянинові «Землі Обітованої» Мойсеєві Фішбейну присуджено відзнаку «за… гідне проводження української поетичної традиції в сучасному письменстві». Тож і справді підтверджується афоризм стародавніх, що «нема пророка у своїй вітчизні». Відтак, виходить, книжки віршів Василя Голобородька, Василя Старуна чи імпресіоністичні конфігурації Миколи Воробйова не є «гідним проводженням української поетичної традиції», а от «одкровення» від Фішбейна саме й продовжують ту традицію. Було б смішно, якби не так прикро. Постає питання: хто визначав, так би мовити, чесноти Фінкельштейнового видання? Може, як члени журі, пан Мирослав Герцик, а мо’, пан Мирослав Попович, може, пан Сергій Васильєв з «Коммерсанта» або Роман Лубківський — Голова Комітету з Національної премії України, а мо’, сама пані Леся? Щодо пані Лесі, то ми, заслухавши (чи послухавши) її вступне слово в приміщенні Львівського театру опери і балету на відкритті Форуму, мали можливість переконатися, яка це освічена та ерудована добродійка. Так, розповідаючи про історію книжкових ярмарків на теренах України, ця шановна особа повідала нам, буцімто перший книжковий ярмарок у Львові відбувся ще в XVI столітті, тоді як у Києві ще не знали писемності… Можливо, добродійка Леся мала на оці московитів? Але не будемо гадати на кавовій гущі, якої у Львові, як відомо, донесхочу. Хочемо лише до Фішбейнової перемоги додати й Фінкельштейнову, адже цей достойник зі своїм «Фактом» номінований «за вагомий внесок у становлення та розвиток українського книговидання». З усього цього ви­пливає, що українською поезією та українським книговиданням переймаються лише нащадки старозавітного Мойсея. Окрім тринадцяти «ювілейних» номінацій, були й інші, і то з найнесподіваніших приводів. Аби не переобтяжувати занудною інформацією наших читачів, назвемо лише одного з «позаювілейних» номінантів. І то лише тому, що присуд журі звучить водночас і пародійно, й інфантильно. А стосується він одного з, сказати б, найдитячіших видавництв. Ідеться про всіма нами знану «Веселку». Видавництво відзначене не за конкретну книжку, а за «виховання багатьох поколінь українських дітей». Що мало на увазі поважне журі? Можливо, йдеться про покоління дітей, які зростали ще на теренах небіжчика СССР, тобто ще до всеукраїнського референдуму 1991 року, адже після того опитування «Веселка» де-факто майже припинила своє існування.

Одначе номінації номінаціями, але не ними єдиними прикметна будь-яка виставка-ярмарок. Для львів­ського ж форуму-2006, окрім чудової синоптичної ситуації, знакове те, що програма заходів була водночас і розмаїта, і безбарвна. Як і торгівля. До речі, все, що краще, все, що престижніше з надаваних послуг, адресувалося «богообраним». Скажімо, «ятку» видавництва «Фоліо» було розташовано біля самісінького входу на ярмарок і займала та «ятка» з десяток чи й більше квадратних метрів, де виставляли здебільшого попсу двома мовами, хоча переважали книжки мовою сусідньої держави.

А ось братам Капрановим створили всі умови для розповсюдження одного з екскрементів «Зеленого пса»: з цією метою на видному місці поблизу виставкової каси припаркували «горбатого» «Запорожця», на капоті якого розклали найновішу «капранівську» книжку з зображенням голої людини: можливо, то була своєрідна реклама нудизму. А може, щось ще пікантніше…

Впродовж чотирьох днів ХІІІ клонування бізнес-проекту Олександри Коваль, котрий попри безліч акцій і презентацій — від офіційної акції з Іваном Дзюбою до камерної презентації нової книжки Лесі Мудрак — у цоколевому поверсі виставки функціонував стенд видавництва МАУП, поряд з яким функціонував і «форумний» нужник. Можливо, цим безпрецедентним актом пані Леся Коваль хоті­ла сказати, що місце зухвальців, котрі наважаться боротися проти сіоністів, саме там — біля «параші». На цю думку наштовхує хоча б той факт, що на території виставки-ярмарку (і в приміщенні, і на подвір’ї) були десятки вільних яток. Якщо наше припущення слушне — а воно таки слушне! — то діти Сіону з аборигенами грають в дуже ризикову гру. Як бачимо, не лише в політиці, а й в культурі.

Валентин ЛУК’ЯНЕНКО