ХТО ВИБАЧИТЬСЯ ЗА «ВІСЛУ»?

Фактично один рік відділяє нас від події, яка, з одного боку, стане новим випробуванням українців на їхню національну свідомість, а з іншого — лакмусовим папірцем, який перевірить щирість і міцність українсько-польських взаємин.

Йдеться про відзначення в Україні та Польщі 60-ої річниці масових депортацій українського населення з їхніх етнічних земель — Лемківщини, Холмщини, Підляшшя та Надсяння.

У зв’язку із цим варто нагадати, що у вересні 1944 року між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення було підписано угоду, якою передбачалося здійснити так зване добровільне переселення українців Польщі в Україну й відповідно поляків України у Польщу. Це переселення народів перетворилося на масові депортації українського населення, своєрідну етнічну чистку, внаслідок якої було спустошено сотні українських сіл у Польщі, знищено кілька десятків тисяч українців, а близько 500 тис. назавжди позбулися рідних домівок. Та реалізація згаданої угоди була лише початком української трагедії.

Кульмінаційним моментом українсько-польського протистояння стала операція «Вісла», яку 1947 року здійснила комуністична Польща разом із Радянським Союзом та Чехословаччиною. Щоб остаточно ліквідувати українське населення в Польщі та перетворити його на мононаціональну державу, було мобілізовано регулярні військові частини, які змушували українців полишати рідні оселі та переміщуватися на захід і північ польської держави. Хто опирався — знищували або ж відправляли в концтабір Явожня, який за жахливими умовами утримування в ньому людей може зрівнятися лише з німецьким концтабором «Освенцім». Таким чином, внаслідок насильницької спецоперації «Вісла» ще 150 тисяч українців були змушені покинути рідні землі, близько 500 тисяч мучилися у концтаборі Явожня, з них майже 200 загинули. Загалом жертвами депортації стали понад півмільйона наших земляків.

Принагідно нагадаємо, що не так давно Президент України Віктор Ющенко взяв участь у заходах з нагоди відкриття у польському селі Павлокома пам’ятника, який символізує смерть сотень українців, знищених польською владою тільки за те, що вони не хотіли покидати свою прадавню землю. Тоді ж українського Президента так і не підвели до могили, де поховані бійці УПА. Вони виявилися єдиною силою, що чинила збройний опір польському свавіллю. Власне, цей інцидент і змушує поставити запитання: чи зможе Україна наступного року гідно відзначити сумний ювілей однієї з найбільших трагедій людства в минулому столітті?

Україна до цих відзначень почала готуватися ще рік тому. Зокрема у вересні 2005 року Президент В.Ющенко підписав Указ «Про визначення статусу етнічних українців, виселених з території Польщі у 1944—1946, 1948 та 1951 роках». Уже цього року Міністерство юстиції підготувало проект Закону «Про визначення статусу етнічних українців, виселених з території Польщі у 1944—1946, 1948 та 1951 роках», яким передбачено відновлення історичної справедливості стосовно етнічних українців, примусово виселених з території Польщі. Законопроектом запропоновано надати їм відповідний статус. Так, статтею 3 проекту передбачається, що особи, примусово виселені у 1944—1946, 1948 та 1951 роках, вважаються депортованими, а акти таких переселень — незаконними.

Зазначеним документом також передбачено, що на цю категорію осіб поширюється низка пільг, встановлених Законом України «Про статус ветеранів війни та гарантії їх соціального захисту», зокрема щодо безоплатного одержання ліків, лікарських засобів, імунобіологічних препаратів та виробів медичного призначення за рецептами лікарів, 75-процентної знижки в оплаті за користування житлом та ін.

Якщо Верховна Рада ухвалить згаданий законопроект, то буде врегульовано правовий і частково соціальний аспект проблеми. Однак одразу ж уточнимо, що дія положень законопроекту поширюється тільки на українців, які мешкають на території сучасної Української держави, і не стосується наших земляків, які стали жертвами депортації, однак сьогодні мешкають на території Польщі.

Проте у цій ситуації, крім юридичного, соціального чи матеріального аспектів, що в основному стосуються виплат компенсацій жертвам депортацій, є ще й політичний бік проблеми, пов’язаний із діями нинішньої україн-ської та польської влади.

Зокрема український парламент передусім ще має ухвалити згадуваний законопроект. А у зв’язку з цим можуть виникнути проблеми, оскільки нинішня більшість у Верховній Раді спирається на комуністів і соціалістів, ідеологія яких призвела до страшного злочину проти українського народу. Словом, важко уявити, що за проект закону, підготовленого Мін’юстом, позитивно проголосують фракції під керівництвом Симоненка і Мороза, а отже, більшість. А без ухвалення відповідного закону про гідне відзначення 60-ї річниці трагедії українців Польщі не доводиться й говорити.

Своє слово також має сказати польська сторона. Колись Сейм Республіки Польща засудив операцію «Вісла». Це стало першим кроком на шляху відновлення історичної справедливості стосовно депортованих та загиблих українців. Але мають бути наступні кроки. Польща мусить якщо не вибачитися за геноцид проти українського народу, то принаймні належно зберігати пам’ять про ці страшні події. Україна вже показала приклад, коли на високому державному рівні погодилася відзначити пам’ять жертв Волинської трагедії 1943 року та допомогла полякам впорядкувати й урочисто відкрити у Львові цвинтар «Орлят».

Натомість з польського боку маємо лише скромний пам’ятник у Павлокомі. А хто згадає про замордованих українців у Пискоровичах, Малковичах, Люблинці, Березені, Терні, Завадці, Кальницях? Усі знають страшну історію чеського села «Лідице», але чому майже ніхто не говорить про трагедію лемківського села Завадка Морохівська? А різниця між ними в одному: мешканців першого спалили німці, другого — поляки.

Україна і Польща мають рік, щоб відповісти на запитання, які аж ніяк не можна вважати риторичними.

Богдан ЧЕРВАК,
провідник Київської міської організації ОУН