Василь АРТЕМЕНКО: «ДАВАВ ЛИХА ЗАКАБЛУКАМ»

«Я не всезнайко, а тільки чобітьми говорю за наказом пророка Шевченка: «Дам лиха закаблукам, закаблукам лиха дам, достанеться й передам». І цим Бог поміг мені прославити Україну», — казав про себе Василь Авраменко.

Навряд чи нині багатьом відоме прізвище цього танцівника, балетмейстера, кінопродюсера, актора, якого, без перебільшення, знав цілий світ. Досить згадати, що славнозвісний «Гопак» у його постановці на сцені Метрополітен-опера глядачі зустрічали зливою оплесків і не випускали танцівників. А фільм Авраменка «Тріумф українського танцю» пройшов з величезним успіхом кінотеатрами Америки та Європи.

Розповідають, коли він їздив до Канади, то на кордоні показував фото: він у товаристві прем’єра Діффенбекера. І його впускали без паспорта. Прийшов до влади Трудо — Авраменко витягав поліції світлину з ним — і теж опинявся в Канаді. У чому ж феномен Василя Авраменка? Він був одним з фундаторів нового напряму в сучасному світовому танцювальному мистецтві — сценічної народної хореографії, через яку масштабно розкривалася стихія українського характеру. Виступи його дуже численних колективів були «масові та блискучі», похвальні рецензії заохочували Авраменка до подальшої праці. Три роки пробув він у Канаді, де підготував балетмейстерів для викладання в танцювальних студіях при читальнях, народних домах, парафіях. Як писала закордонна преса, «вічно чинний, всеціло відданий українській справі».

 В.Авраменко був персоною нон-грата в Радянському Союзі. Колишній петлюрівець, він став одним з найактивніших антикомуністів, завжди долучався до акцій, які пропагували українську національну ідею. Але що цікаво, серед його висловлювань надибуємо такі саркастичні зауваження: «Жахливо, що робиться між нашими патріотами», «Я мученик, що стратив розум і здоров’я для нашої паршивої еліти» (чи не про наші часи ці слова?). Не раз він згадував слова в’язня ГУЛагу, кардинала УГКЦ Йосипа Сліпого: «Коли я був на засланні в Сибірі, то пізнав нашу еліту. Мушу сказати, що українець — це надзвичайно здібний народ, це геній, але біда в тому, що вони не мають характеру».

Другою пристрастю В.Авраменка було кіно. У 1936—1937 роках він заснував у Нью-Йорку свою кіностудію. Розпочалася праця над «Наталкою Полтавкою»: з великими труднощами знайшли кількох «задовільних» акторів, спі-ваків. Ще гіршою була справа з режисером: на той час ні в Америці, ні в Канаді не було кваліфікованих українських режисерів. Однак фільм вийшов, попри деякі творчі прорахунки він мав касовий успіх. Заохочений цим, В. Авраменко 1939 року випустив стрічку «Запорожець за Дунаєм», прем’єра якої відбулася на Бродвеї. Навіть англомовна преса в США і Канаді прихильно оцінила цей фільм, відзначивши що «українці повинні гордитися таким багатством народної музики і танців». Фільмова діяльність Авраменка набула такого розголосу, що нею зацікавилися кінопідприємці Великої Британії, Франції, Німеччини, Югославії, Чехословаччини і Литви. Влітку 1939 року представник Авраменка мав виїхати до Європи, щоб домовитися про конкретну співпрацю, але цьому завадила війна.

Звідки коріння цього славетного танцівника, балетмейстера, кінопродюсера? Народився Василь Авраменко 22 березня 1895 року в селі Стеблів на Черкащині, батьківщині І.Нечуя-Левицького. У документальному фільмі, який мені довелося побачити, є кадри про музей письменника, розміщений у родинному будинку Івана Семеновича, неподалік річки Рось. Ось сюди, до Стеблова, 1993 року перевезли з Америки прах В. Авраменка, як він те заповідав. Отож упокоївся в землі, яку любив понад усе — і не словами, а подвижницькою працею. Його архів Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей України передала до Стеблівського музею, то ж матеріалів у Києві про нього не так і багато.

Відомо, що він брав участь у визвольних змаганнях, розгорнув на Волині велику хореографічну діяльність. Після поразки УНР опинився в Західній Польщі, організував головну пересувну школу українського народного танцю з філіями у Львові, Луцьку, Кременці, Рівному, Холмі. Переслідуваний поляками, емігрував за допомогою митрополита А.Шептицького. Дістався до Німеччини, відтак 1925 року — до Канади. Тут 1928 року, залізши крадькома в трюм корабля, приплив до Нью-Йорка. Згодом у США, Канаді, Бразилії, Австралії, Аргентині заснував школи україн-ського народного танцю.

У музеї культурної спадщини в Києві, де зберігаються дуже цікаві експонати з життя і творчості українців у діаспорі, завідувач Володимир Тихенко показав мені однісіньку (на жаль) вітрину, де є кілька світлин самого Авраменка. Одна з них — у вишиванці, чумарці, чоботях; друга — з видатним композитором і диригентом О.Кошицем. І рідкісна книжка В.Авраменка «Українські національні танки, музика і стрій», де він узагальнив свій досвід балетмейстера. У ній йдеться про постановку танцю — від па до костюмів і музики. «Це невеличка енциклопедія для початківців», — пояснив Володимир Олександрович. Ми знаємо, що в діаспорі було дуже багато аматорських колективів, але саме праця Авраменка піднімала їхній рівень до професійного. Вони виступали на різних виставах — крайових та світових — і не розпадалися. Авраменко їздив українськими громадами і створював там колективи.

З В.Авраменком спів-працював і добре знав його понад 20 років кінорежисер і оператор Ярослав Кулинич. Про свої зустрічі він розповів у книжці «Фільмова творчість Я. Кулинича». Зокрема згадує: «Судячи з його спогадів, був пан Василь людиною неординарною, цікавою, запальною, але швидко відходив. «Біда Авраменка була в тому, що він фільмів ніколи не викінчував, а робив так: коли потребував грошей, давав оригінали фільмів, під них йому відпускали кошти, які він ніколи не віддавав. І так проподали фільми про його знайомих».

Свою життєву місію він вбачав у тому, щоб «причастити молодь до українського мистецтва». І в цьому не мав рівних. Кулинич згадував про їхню поїздку до Рима: «Авраменко був убраний у вишиванку, в шароварах, жупані, а на лівім боці мав кілька медалей. Він звернувся до одного з продюсерів Ватиканської бібліотеки: «Тепер до теми. Я приїхав тут робити велику українську справу, а саме: у вас в малій семінарії є 140 хлопців. Я вчитиму їх, і вони виступатимуть у Ватикані, Римі, навіть у Ля Скала. Авраменко витягнув фотознімки, де він колись виступав зі своїми танцювальними групами у Метрополітен-Опері — а було їх у 30-ті роки близько тисячі». Семінаристи, довідавшись про це, пропускали заняття і бігали за Авраменком, то ж святі отці не знали, як його спекатися.

Колосальна енергія, яку випромінював Авраменко, вражає: «Повідомляю, що доля мене кидає, як Марка по пеклу. Їжджу по Америці, потім Канада, полечу до Австралії». «Виїжджаю до В’єтнаму — покажу фільм воякам і приготую там трупу жовнірів». «Я їду до Голландії, щоб зробити фестиваль на честь 25-річного правління королеви. Ідея така: голландський хор співає українські пісні. Я навчу голландців пару наших танців». «Я буду їхати на інтронізацію кардинала Сліпого, — писав він Я. Кулиничу. Ось як про цю подію згадує Кулинич: «Вийшло так, що для Авраменка в італійської поліції не знайшлося вхідного квитка до Собору святого Петра. Авраменко розсердився, став вимахувати рукавами перед комендантом поліції, потім ударив кулаком у бюрко і каже: «Ви, католики, хочете з нами, православними, миру?» «Що він сказав?» — запитав мене комендант. «Та, — кажу, — не хочете пускати такого великого віруючого, як він». Комендант нас усе одно вигнав. Авраменко проклинав увесь Ватикан разом з Папою Павлом VІ, чіплявся до наших єпископів і митрополитів, щоб допомогли, але намарне. Я порадив йому начепити на груди воєнні медалі, одягти циліндр, і в шароварах, вишиванці, чумарці йти до собору. Він так і зробив. При вході стояла гвардія з піками. Коли Авраменко наблизився, вона підняла вверх ці піки і він без жодного дозволу пройшов до середини! Всі телевізійні камери були звернені на маестро, його показали по телевізії, як і Папу». Газети тоді писали: «Коли зважати на те, що В. Авраменко православний, то його поява на Другому Вселенському Соборі в Римі подиву гідна».

Як розповідає Кулинич, з ним часто траплялися незвичайні ситуації. «Якось 1963 року ми поїхали до Монреаля на величаві концерти до 40-ліття українського танцю. Десь перед тим пан Василь потрапив в автоаварію і йому присуджено було відшкодування — 10 000 доларів. Після прекрасного концерту відбувався банкет, на якому генерал Садовський нагородив його бойовою медаллю 1918 року, коли він був у петлюрівській армії, і також вручив велику купу грошей. Авраменко, вдаривши правою ногою в підлогу, обернувся до мене й каже: «Бачиш, що я вартий?» Я відповідав, що тепер бачу» .

Авраменко ніколи не спав на ліжку, а сидячи у фотелі чи в кріслі. Якось він з Кулиничем поїхав до Пенсильванії, де жили Воскобійники. Потрібно було відвезти фільм про посвячення скульптури «Мати з дитиною» М.Голодика. «Коли ми зайшли до вілли, — згадує Я.Кулинич, — то не повірили своїм очам, що наші люди так багато живуть. Я показав фільм, пані Галя заплакала, ми з’їли вечерю, нас запросили переночувати. Авраменко дістав гарну спальню з подвійним ліжком, а я — меншу. Вранці я пішов будити його, коли прочинив двері, то побачив: він спав у фотелі. Я покликав пані Галю та кажу їй: «Ось дивіться, він так усе своє життя проспав в автобусах і поїздах, переїжджаючи з концерта на концерт».

Наприкінці життя пан Василь продав свій п’ятиповерховий будинок і перейшов жити до Маріяна Коця, відомого громадянського діяча, видавця, який відпустив йому півповерха. Тут він зробив свій музей та мав невеличку спальню. Помер Авраменко 6 травня 1981 року. Нині минає 25 років від його смерті.

…Мав він печатку «Студія балетна і фільмова В. Авраменка»: в центрі танцює козак з шаблею, а довкола нього напис: «Діамант дорогий на дорозі лежав, був потоптаний весь, важким пилом припав. І ніхто не підняв діаманта того, йшло багато людей і цурались його». Символічно, чи не так?

Ольга МЕЛЬНИК