Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ГОРЕ ВАМ, ФАРИСЕЇ...

Зовнішньополітична невизначеність і внутрішня нестабільність в Україні провокують владні чинники до свідомого порушення всіх норм пристойності й притаманних цивілізованому суспільству правил гри.

Ми знаємо, що нечестя не врятує нечестивого. Ми знаємо, що на кожного вурдалака є своя срібна куля. Однак украй важко чинити спротив глевкій, але зажерливій бюрократичній машині начебто своєї держави. Пребагато було вже сказано про вкрай брутальні випади Міністерства освіти і науки проти найбільшого недержавного та найбільш патріотичного ВНЗ сучасної України. На жаль, не­оголошена, підступна та підла війна проти МАУП згаданого міністерства досі триває.

Так, 3 жовтня в Міні­стерстві освіти і науки відбулася прес-конференція заступника міністра Михайла Степка. Принагід­но зазначимо, що Міні­стерство освіти і науки, розташоване на Брест-Литовському проспекті, — доволі-таки гарна будівля, та й парк (радше сквер) біля нього пробуджує певну ностальгію, підсвідомий спогад про старий Київ, якого ми не знали, але про який так багато чули, легендарний Київ уже далеких 1960-х. До того ж повна назва міністерства, в якому є слово «наука», чомусь навіювала думки про те, що на прес-конференції від МОНУ будуть люди інтелігентні. Тим більше, що невиправний друг дітей Сіону, колишній директор ПТУ (себто пан Ніколаєнко) мужньо уникнув спілкування з представниками засобів масової інформації, сховавшись за спиною свого заступника. Знаючи про неперевершений малоросійський шарм Ніколаєнка, який нагадує погіршений клон радянського блазня Тарапуньки, ми чомусь вважали, що його заступник більше схожий на людину, яка керує процесами освіти та науки в нашій державі. О, свята наївність! Зовні пан Степко нагадував чиновника з роману англійського письменника Джорджа Оруела «1984». Червонолиций чиновник радше нагадував завгоспа. Проте віддамо панові заступнику належне — він з’явився на прес-конференцію рівно о 14.30. Тема прес-конференції пана Степка — якість освіти в МАУП. У багатьох присутніх ще до його з’яви виникло запитання: чому така прискіплива увага саме до МАУП? Невже в Україні лише один навчальний заклад? Кожен з присутніх розумів, що причина такої вкрай активної уваги до МАУП в іншому. Немов вловлюючи пота­ємні думки присутніх, шановний Михайло Филимонович одразу запевнив присутніх, що МОНУ не виконує нічиїх замовлень, не лобіює нічиїх інтересів «задля розчистки поля на ниві освіти для окремих навчальних закладів», не має жодних претензій до політичної й громадської діяльності керівництва МАУП.

— Ми створили спеціальну комісію, за результатом перевірки якої жодної антисемітської пропаганди в МАУП не знайшли.

Дякуємо. Нас про це вже не раз повідомляли. Прагнучи виглядати неупередженим, п.Степко спробував навіть похвалити найбільший недержавний навчальний заклад.

— МАУП має власну базу, тобто навчальні корпуси й відповідну літературу для студентів.

Висловивши ще кілька дифірамбів на адресу МАУП, пана Степка нарешті понесло, немов того відомого героя Ільфа та Петрова у шаховому клубі у Васюках:

— Колись були Летючі Голландці, нині з’явилися летючі професори. Це коли люди працюють одночасно в кількох місцях.

Даруйте, але додатковий заробіток, тим більше, коли він декларується, чинне законодавство не забороняє.

— Демократична Грузія скоротила кількість ВНЗ — і нічого. І ми так діятимемо. Ми вже по-збавили ліцензії на викладання 104 заклади. Просто в нас їх забагато. Ми не маємо «чорного списку» — діємо за сигналами. Нас інформують студенти, викладачі, обурена громадськість. А ми реагуємо на їхні скарги. Ось з Полтави нас недавно поінформували.

Про авторів таких «сигналів» і їхній зміст пан Степко детальніше відмовився говорити. А сказане нижче лише розсмішило присутніх, оскільки, згідно зі словами заступника міністра, виявилося, що МАУП сама «дала сигнал для перевірки й виявлення численних порушень».

— Я працюю в системі освіти 30 років, але з таким маю справу вперше. Про ці речі ми обов’язково інформуватимемо міліцію. На початку навчального року в нас просили одну кількість дипломів, а наприкінці — іншу. Усе, що видано понад ліцензії, є нечесним заробітком.

Вибачте, але це лише ваші припущення. Правдивість сказаного вами може встановити лише слідство, а право ствердження дає тільки рішення суду. Ваші слова можна розцінити як наклеп.

Дозвольте припинити дослівне цитування пана Степка й коротенько повідомити про претензії. Відповідно до сказаного, випускники МАУП по закінченні навчального закладу не працевлаштовуються, оскільки рівень освіти не відповідає стандартам. Але на запитання журна­ліста про конкретні факти відмови брати на роботу з дипломом МАУП він не зміг відповісти. Обурювався, що деякі студенти навчаються за скороченою програмою, запевняв, що перевірки виявили студентів, які одночасно навчалися в МАУП і школі.

У більшості присутніх склалося враження, що безпосереднє спілкування з журналістами навряд чи входило до його планів, оскільки на запитання, які виникли до нього після читання з папірця й пояснення претензій до МАУП, він відреагував своєрідно:

— Гаразд. Попри те, що я їду сьогодні у відрядження, я відповім на все, що вас цікавить.

 Відповідаючи на запитання, він визнав, що державну Атестаційну комісію створено за рішенням Міносвіти, але її висновки про надання дипломів випускникам МАУП (атестацію) чомусь поставив під сумнів. То кого ж ви в ту комісію затверджували, якщо не вірите їхнім ви­сновкам? Виявляється, що «дипломи не повні». За словами Михайла Филимоновича, «там не вистачало окремих дисциплін». Але врешті-решт емоції взяли гору й добродій Степко зізнався:

— Зрозумійте, міністерство ПОПАЛО на міжнародному рівні, тепер нам попався МАУП.

То ось у чому справа! Міністерство (зокрема ви, Михайле Филимоновичу) кудись «попали». Даруйте, але це ваші проблеми. Ви хизувалися, що пропрацювали в цій системі більш як 30 років, — отже, ви один з тих, хто довів систему освіти до такого плачевного стану. Чи не час на незаслужену пенсію? Поступіться місцем тим, хто не шукатиме винних, а з почуттям обов’язку й патріотизму наведе лад у царині освіти.

Спроби журналістів довідатися про рівень хабарництва в системі освіти, причини перепрофілювання інститутів в університети, стан студентських гуртожитків були марними. Михайло Филимонович не був налаштований на ці теми. Але на прохання прокоментувати висновки Рахункової палати про нецільове використання коштів МОНУ вибухнув тирадою щодо неправильного застосування державою закону про держ­замовлення. Смішно було споглядати, як держслужбовець зненацька перетворився на критика «недолугих законів». Зрозу­мівши, що присутніх мало цікавить (нехай і закамуфльована) лайка на адресу МАУП, пан Степко не попрощавшись вийшов із зали. Його обличчя виражало роздратування та гнів. А може, він просто поспішав у службове від­рядження. Проте вже біля виходу із зали деякі журналісти-відчайдухи спробували перехопити пана заступника, бо суто радянсько-візантійська манера пана Степка «говорити багато і нічого не сказати» не залишила їм іншого виходу, як продовжити прес-конференцію в такий спосіб. Шановний високопосадовець не чинив спротиву, проте і не був дуже чемним до телевізійно-газетної братії.

Особливе зацікавлення у декого з журналістів ви­кликав закид на адресу МАУП, розміщений у прес-релізі, що у МАУП на спе­ціальностях «Фінанси» та «Правознавство» навчаються люди з дипломами (середньої освіти) медсестри, ветеринара та зубного техніка. У чому тут, власне, порушення? Чому людина, яка закінчила медичне училище, не може здобути престижну юридичну ос­ві­ту, бодай і на заочному відділенні? Яку постанову МОНУ вона порушує? Невже в нас кастова система? Невже ми прагнемо інтеграції до Північної Кореї, а не до ЄС? Заступник міністра відповідав на ці запитання, не приховуючи свого роздратування. Аж ось у пана Степка з’явився несподіваний помічник — вже немолодий чоло­в’яга з відверто семітською зовнішністю. Він відповідав на запитання панові Степку, хоча жоден з журналістів його про це не просив. До того ж робив це в не дуже коректній формі. Відповіді на запитання, в чому полягає порушення закону, якщо етнічні українці з містечок та сіл навчаються на юридичних спеціальностях, журналісти так і не отримали. Червоний як рак пан Степко притьмом чкурнув із зали і розчинився в кулуарах міністерства. А ми, виходячи з нього, не могли не згадати хрестома­тійної фрази «на все приходить час розплати». Важливо, щоб її не забували Ніколаєнко, Степко та їхні ляльководи семітського походження.

Олесь ВАХНІЙ,
Ігор СКРИПНИК

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com