ВІЙНА НА ЗАМКУ, КЛЮЧ У РЕКТОРА

Розповідають, що 20 років тому, ставши ректором Київського університету іменi Тараса Шевченка, Віктор Скопенко найперше влаштував погром на історичному факультеті.

Шанованого декана Анатолія Кізченка тоді зняли з посади, забрали в нього кафедру. Вчений передчасно помер. Нині ректор продовжує цікавитися історією. Можливо, не з власної волi, а за порадою симпатичних йому політиків. Так, на початку 2004 року, за рік до відзначення 60-річчя перемоги над нацизмом, пан Скопенко влаштував бучну перевірку професійної діяльності викладача історичного факультету, професора Віктора Короля, який «мав необережність» надрукувати в газеті «Київська правда» статтю про битву за Київ (у якій радянське командування загубило півмільйона чоловік), написану ним на основі свідчень рядових ветеранів. Незважаючи на те, що на цю тему Віктор Король опублікував уже кілька десятків статей у наукових журналах, пильні товариші розкритикували саме цю невелику статтю в популярному виданні й звинуватили вченого в перекрученні історії та приниженні ролі радянського командування в роки війни. Відповідний «сигнал» отримав і ректор університету. Однак замість запросити відомого вченого до свого кабінету і хоча б поговорити з приводу «сигналу», він призначив комісію, якій наказав «розіб-ратися» з викладачем. На щастя, до цієї комісії увійшли історики, готові розбиратися у проблемах війни. Виручили вченого і рядові ветерани.

— Вікторе Юхимовичу, як ставляться до висвітлення історичної правди про війну інші викладачі історичного факультету?

— Ніхто з викладачів мене не спростував. І рядові ветерани, які брали участь у битві за Дніпро, мене підтримали. 90-річ­­ний ветеран-фронтовик Євген Батурин навіть написав: «Шайка генералов, не видавшая передовой, пытается брехню выдать за правду и наоборот». Знаєте, що найбільше обурило ректора і підписантів проти мене? Що я спираюся на, з їхньої точки зору, «сумнівні джерела» — Олександра Довженка, який у роки війни з кіно­апаратом об’їздив усю Україну, і свідка форсування Дніпра Віктора Астаф’єва. Підписанти заперечують описане ними — польові військкомати, як мобілізовували цілими селами молодь і кидали її непідготовленою в атаки, як тисячами тонули солдати, форсуючи Дніпро, бо не були забезпечені плавзасобами. Це страшна трагедія, це злочин радянського командування. Але про це не можна говорити! Не було цього, мовляв, і все.

 — Уже не є таємницею, що в роки війни солдатів на радянських фронтах убивали не тільки безпосередні вороги — нацисти, а й «свої», «рідні». Чи відомо, скільки людей знищили, скажімо, загородзагони?

— 994 000 у СРСР знищено в роки війни у результаті діяльності трибуналів, загородзагонів, штрафбатів. За наказом Сталіна № 270 від 16 серп­ня 1941 року і № 227 від 28 липня 1942 року всіх, хто розгубився, а це вирішували загородзагони, розстрілювали на місці без суду і слідства. Я допоміг ветеранові Василеві Рябчуку озвучити в пресі епізод, очевидцем якого він став на фронті. Під час Корсунь-Шевченківської битви майор у п’яному вигляді привів хлопця, який нібито втік з передової (хоча, як потім встановили, він не тікав), ткнув пальцем у іншого хлопця: «Розстріляй його!». Той відмовився — як може нормальна людина розстріляти товариша, не знаючи, за що. Тоді майор розстріляв обох.

— По Україні 270 000 мобілізували польові військкомати, і всі вони загинули в перших боях. Бо їх вважали зрадниками. Мовляв, перебували на окупованій території. Їх кидали в атаку часто без спорядження, з однією гвинтівкою на 3—5 чоловік, а то й без жодної. Я про це розповідаю і в книжках, і у фільмі. За це мене й критикували.

— У багатьох країнах — учасницях Другої світової війни поза обліком залишилися хіба що одиниці жертв. Ім’я кожного, за невеликими винятками, загиблого бійця вписано в Книгу пам’яті. Чи нині достеменно відомо, скільки життів у цій війні втратила Україна?

— Україна найбільше постраждала від цієї війни. Сталінські генерали пролили моря крові. Тільки битва за Дніпро чого варта! Але втрати приховують. Дійшло до того, що в офіційних довідниках навіть не пишуть про втрати на Букринському плацдармі, вказують тільки, скільки загинуло з 3 до 13 листопада — 6 000 чоловік, а насправді там полягло півмільйона. Ми донині не знаємо, хто похований у 28 тисячах братських могил на території України. Там в основному невідомі герої. «Братська могила» — це взагалі злочинний термін, адже представники інших армій своїх загиблих намагалися ховати персонально. У німецьких солдатів були медальйони з іменами, а Сталін скасував такі 1942 року. Останки наших солдатів досі лежать непоховані, в колишніх окопах, траншеях. Члени нашого клубу «Пошук», який очолює Василь Рябчук, відшукали останки 29 000 солдатів і встановили їхні імена. Пошуковець Олександр Кравченко відкопав і встановив імена до 36 000 солдатів. Він каже, що кістки наших бійців лежать у три накати і на Букринському, і на Лютізькому плацдармах. Клуб «Пошук», до слова, підпорядкований ветеранській організації на чолі з генералом Іваном Герасимовим, але вона не надає пошуковцям жодної допомоги.

— А як студенти ставляться до маніпуляцій історією?

— Звичайно, негативно. Вони про всі ці погромні акції проти правди історії дізнаються в першу чергу, бо хочуть знати правду про війну в усій її повноті. Скільки ж можна вантажити молодь ідеологічними штампами? А брехня про війну з подачі оцих генералів, яким допомагає ректор отакою політикою, переважає й донині.

— Відомо, що для історика найголовніше — нові джерела, нова інформація, нові факти. Чи є в розпорядженні історичного факультету сучасні документальні фільми з української історії, зокрема про війну?

— Нових фільмів немає, є тільки старі, прапагандистські. І з книжками теж проблема. У нас на факультеті навіть нових історичних карт немає. З технічних засобів є магнітофон, старенький проектор, екран для фільмів. До речі, щоб показати студентам фільм за допомогою цієї «техніки», потрібно заздалегідь записуватися в чергу на проектор. Я на лекції приношу свої фільми. Скажімо, документальну стрічку «Окопна правда живої сили» на основі виступів ветеранів. Коли ми зі студентами її переглядали, наші тех­нічні працівники казали, що фільм великий, тому це може згоріти лампа, яка коштує 300 доларів... На все це в університету немає грошей. Хоча ректорський фонд дуже великий і кошти на навчальну базу, вочевидь, передбачено. Грошей у національному університеті немає і на відрядження для професорів навіть по Україні, не кажучи про закордонні. Торік я був опонентом на захисті дисертації в Луганському університеті ім. Даля, коштів у ректора на це не знайшлося, то я мав привезти туди довідки, що керівництво й бухгалтерія Київського національного університету не заперечує, аби мені оплатити дорогу до Луганського університету. І я два тижні ходив, щоб підписати в ректораті ці документи.

— Подейкують, що Віктор Скопенко перетворив університет на арену для деяких полі-тиків. Можливо, коштом фонду університету...

— 1999 року організували бучне святкування 165-річчя університету. Такі «половинки» зазвичай не відзначають — святкують 150-, 170-річчя. Виявилося, що це був час передвиборної кампанії Леоніда Кучми. Уся поважна профессура, сидячи в Палаці «Україна», слухала Кучму і заклики «авторитетних осіб» переобрати цього «видатного президента» на другий термін. Невдовзі ректор Скопенко став Героєм України. Дивно також, що ректор Європейського університету Віктор Скопенко є одним з лідерів Ордену святого Станіслава, масонської організації, створеної в Українi 1999 року, про яку зараз чомусь не згадують. А до неї ж увійшла кучмів­ська еліта — близько 300 вищих керiвникiв держави, колишнє начальство силових каральних органів. До речі, свою масонську відзнаку ректор здав у музей університету.

За матеріалами
"України Молодої"