Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ДАВИД І СЕМ ПРОТИ ВСЬОГО СВІТУ

«Персонал Плюс» продовжує публікувати доповідь відомих американських вчених професорів Стівена Волта з Гарварда та Джона Міашаймера з університету Чикаго про існування в Конгресі США потужного ізраїльського лобі.

За твердженнями авторів, саме воно визначає зовнішню політику Сполучених Штатів і домагається війни США проти Ірану. На думку багатьох експертів, опублікована доповідь свідчить про початок «корпоративної війни» всередині американської політичної еліти.

Європейці більш, ніж американці схильні критикувати ізраїльську політику, що дехто приписує відродженню антисемітизму в Європі. «Ми наближаємося до моменту, — сказав на початку 2004 року посол США у ЄС, — коли буде так само погано, як у 1930-ті роки». Вимірювання антисемітизму — складна справа, проте сукупність і важливість доказів указують у протилежний бік. Навесні 2004 року, коли звинувачення європейців у антисемітизмі заполонили простір Америки, незалежні опитування європейської громадської думки, проведені Антина­клепницькою лігою, яка базується у США, і Дослідницьким центром у справах народу й преси імені П’ю з’ясували, що насправді він слабшав. Насправді у 1930-х роках антисемітизм був не лише поширеним серед європейців усіх станів і верств, а й вважався цілком прийнятним.

Лобі та його друзі часто змальовують Францію як найбільш антисемітську країну в Європі. Але 2003 року голова єв­рей­ської спільноти у Франції сказав: «Франція не біль­ше антисемітська, ніж Америка». Згідно з недавно опублікованою статтею у газеті «Га’арец», французька поліція повідомляє, що кількість антисемітських проявів зменшилася 2005 року майже на 50%, і це попри те, що Франція має найбільше мусульманське населення з-по­між усіх європейських країн. Нарешті, коли мусульманська банда вбила минулого місяця француза-єврея, десятки тисяч демонстрантів вийшли на вулиці, аби засудити антисемітизм. Президент Жак Ширак і прем’єр-міністр Домінік де Вільпен були присутніми на поминаль­ній службі, засвідчивши свою солідарність.

Ніхто не може заперечити, що серед європейських мусульман є антисемітизм, який до певної міри спричинений поведінкою Ізраїлю стосовно палестинців, а іноді є відверто расистським. Але це вже окреме питання, яке мало стосується того, чи схожа нинішня Європа на Європу 1930-х років. Ніхто не заперечуватиме, що в Європі серед корінного населення все ще існують затяті антисеміти (так само, як і в Сполучених Штатах), однак їхня кількість незначна, а їхні погляди не сприймаються більшістю європейців.

Прибічники Ізраїлю, коли бувають вимушені не обмежуватися одними безпідставними твердженнями, заявляють про появу «нового антисемітизму», який вони прирівнюють до критики євреїв. Інакше кажучи, критикуйте ізра­їльську політику і ви, за визначенням, будете антисемітом. Коли церковна рада англіканської церкви проголосувала недавно за розірвання зв’язків з компанією «Катерпілер» на тій підставі, що вона виготовляє бульдозери, якими ізраїльтяни руйнують палестинські будинки, головний рабин поскаржився, що це «мало б найнесприятливіші наслідки для... єврейсько-християнських стосунків у Британії», тоді як рабин Тоні Бейфілд, голова реформістського руху, сказав: «Існує цілком очевидна проблема антисіоністських — які межують з антисемітськими — настроїв широких мас навіть у середніх ланках церкви». Однак церква була винна лише у протесті проти політики ізраїльського уряду.

Критиків звинувачують також у тому, що вони судять Ізраїль за несправедливими критеріями або ставлять під сумнів його право на існування. Але це також фальшиві звинувачення. Західні критики Ізраїлю майже ніколи не ставлять під сумнів його право на існування: вони ставлять під сумнів його поведінку стосовно палестинців, як це роблять і самі ізраїльтяни. Так, ніхто не судить Ізраїль несправедливо. Ізраїльське ставлення до палестинців викликає критику, бо воно суперечить широко визнаним поняттям прав людини, міжнародному праву й принципу самовизначення народів. І навряд чи це єдина держава, яка наразилася на гостру критику з цих причин.

Восени 2001 року, особливо навесні 2002 року, адміністрація Буша спробувала притлумити антиамериканські настрої в арабському світі і зірвати підтримку терористичних груп, таких як Аль-Каїда, зупинивши експансіоністську політику Ізраїлю на окупованих територіях і обстоюючи утворення палестинської держави. Буш володіє дуже вагомими засобами переконання. Він міг би пригрозити скороченням економічної й дипломатичної підтримки Ізраїлю, й американський народ майже напевне підтримав би його. Травневе, 2003 року, опитування засвідчило, що понад 60% американців були готові відмовити в допомозі, якщо Ізраїль опиратиметься тиску США, спрямованому на врегулювання конфлікту. І що це число зросло до 70% серед «політично активних» респондентів. Фактично 73% відповіли, що Сполучені Штати не повинні надавати перевагу жодній зі сто­рін.

І все ж адміністрація не змінила ізраїльської політики, і Вашингтон під­тримав її. З часом адмі­ністрація також засвоїла обгрунтування власної позиції Ізраїлем. Тож риторика США почала копіювати ізраїльську риторику. Газета «Вашингтон Пост» так підсумувала політичне становище в лютому 2003 року: «Буш і Шарон майже однакові щодо близькосхідної полі­тики». Головною причиною цього повороту було лобі.

Історія почалася наприкінці вересня 2001 року, коли Буш почав переконувати Шарона виявити стриманість на окупованих територіях. Він також вимагав від нього дозволити міністрові закордонних справ Ізраїлю Шимонові Пересу зустрітися з Ясіром Арафатом, хоча він (Буш) вкрай критично ставився до Арафатового керівництва. Буш навіть привселюдно сказав, що під­тримує утворення палестинської держави. Стривожений Шарон звинуватив його у намаганні «примирити арабів нашим коштом», попередивши, що Ізраїль «не стане Чехословаччиною».

Як казали, Буш знавіснів від порівняння себе з Чемберленом, і прес-секретар Білого дому назвав Шаронові зауваження «неприпустимими». Шарон для проформи вибачився, але хутко об’єднав зусилля з лобі, аби переконати адміністрацію і американський народ, що Сполучені Штати й Ізраїль стоять перед спільною для них загрозою тероризму. Ізраїльські високопосадовці і представники лобі наполягали на тому, що між Арафатом і Усамою бен-Ладеном немає реальної різниці: Сполучені Штати й Ізраїль, казали вони, мають ізолювати обраного палестинцями лідера і не мати з ним нічого спільного.

Лобі також вдалося до «обробки» Конгресу. 16 листопада 89 сенаторів надіслали Бушеві листа, вихваляючи його за відмову зустрітися з Арафатом, але й вимагаючи, щоб США не втримували Ізраїль від відплати палестинцям. Адміністрація, писали вони, повинна відкрито заявити, що вона підтримує Ізра­їль. За даними «Нью-Йорк Таймс», лист став результатом зустрічі, що відбулася двома тижнями раніше, «керівників єврей­ської спільноти Америки і провідних сенаторів», і АЇР АС був «особливо активний у консультуванні під час написання листа».

Наприкінці листопада стосунки між Тель-Авівом і Вашингтоном значно поліпшилися. Це сталося завдяки почасти зусиллям лобі, але також і першим перемогам Америки в Афганістані, що скоротило на той час відчутну потребу в арабській підтримці у боротьбі з Аль-Каїдою.

На початку грудня Шарон відвідав Білий дім і мав з Бушем дружню зу­стріч.

У квітні 2002 року знову неприємності — сили оборони Ізраїлю розпочали операцію під кодовою назвою «Захисний щит» і відновили контроль над фактично всіма великими палестинськими районами на Західному березі. Буш розумів, що дії Ізраїлю за­плямують репутацію Америки в ісламському світі і зашкодять війні з тероризмом, отож він зажадав від Шарона «припинити вто­рг­нення і розпочати виведення військ». 7 квітня Кондоліза Райс, на той час радниця Буша з питань національної безпеки, сказала репортерам: «Негайно» означає негайно. Це означає тієї ж миті». Того самого дня Колін Пауел вилетів на Близький Схід, аби переконати обидві сторони припинити боротьбу і розпочати перемовини.

Ізраїль і лобі взялися до справи. Проізраїльські високопосадовці з оточення віце-президента й у Пентагоні, а також неоконсервативні фахівці, такі як Роберт Кейген і Вільям Крістол, натисли на Пауела. Вони навіть звинуватили його у «фактичному стиранні різниці між терористами і тими, хто з ними бореться». Самого Буша «пресували» єврейські лідери й християни-євангелісти. Том Ділей і Дік Армі були особливо відверті щодо потреби підтримати Ізраїль, а той-таки Ділей і лідер меншості у Сенаті Трент Лот відвідали Білий дім і застерегли Буша, щоб він відступився.

Перша ознака того, що Буш здається, з’явилася 11 квітня — через тиждень після того, як він вимагав від Шарона вивести свої війська, коли прес-секретар Білого дому сказав, що президент вважає Шарона «миролюбною людиною». Після повернення Пауела зі своєї марної місії Буш повторив свою заяву привселюдно. Він сказав репортерам, що Шарон дав задовільну відповідь на його заклик до повного й негайного виведення військ. Шарон нічого такого не робив, але Буш біль­ше не хотів робити з цього проблеми.

Тим часом Конгрес також вживав заходів на підтримку Шарона. 2 травня він відкинув заперечення адміністрації й ухвалив дві резолюції, якими знову підтвердив підтримку Ізраїлю. (Сенат проголосував 94 голосами проти 2; Палата представників — 352 голосами проти 21.) В обох резолюціях заявлялося, що Сполучені Штати «солідарні з Ізраїлем» і що обидві країни «нині спільно борються з тероризмом». Варіант резолюції Палати представників також засуджував «постійну підтримку й координацію терористичних дій з боку Ясіра Арафата», якого зображували осердям проблеми тероризму. Обидві резолюції було складено з допомогою ло­бі. Кількома днями пі­зніше двопартійна конгресова делегація з розслідування обставин справи заявила в Ізраїлі, що Шарон має протидіяти тиску США і не йти на перемовини з Арафатом. 9 травня зібрався підкомітет Палати представників з бюджетних асигнувань, щоб розглянути питання виділення Ізраїлю додаткових 200 млн доларів на боротьбу з тероризмом. Пауел виступив проти цієї пропозиції, але лобі підтримало її, і Пауел програв.

Коротше кажучи, Шарон і лобі прийняли виклик президента Сполучених Штатів і перемогли. Гемі Шалев, журналіст ізраїльської газети «Ма’а­рів», повідомив, що Шаронові помічники «не могли приховати свого задоволення від поразки Пауела. Шарон підпустив президента Буша ближче, той злякався й відступив першим». Однак не Шарон і не Ізраїль, а прибічники Ізраїлю у Сполучених Штатах відіграли провідну роль у поразці Буша.

З тих пір ситуація мало в чому змінилася. Адміністрація Буша так і не погодилася мати справу з Арафатом. Після його смерті вона сприйняла нового палестинського лідера, Махмуда Аббаса, але мало що зробила, аби допомогти йому. Шарон продовжував розробляти свій план, спрямований на те, аби накинути палестинцям одностороннє врегулювання, в основі якого було «виведення військ» із Гази у поєднанні з продовженням експансії на Західному березі. Через відмову від перемовин з Аббасом і неможливість для нього продемонструвати палестинському народові реальні здобутки, Шаронова стратегія безпосередньо сприяла перемозі Хамасу на виборах. Але маючи Хамас при владі, Ізраїль отримав інший привід не вступати у перемовини. Адміністрація США підтримала дії Шарона (і дії його наступника Ехуда Ольмерта). Буш навіть схвалив односторонні анексії Ізраїлем на окупованих територіях, круто змінивши політику, що її проголошував кожен президент, починаючи з Ліндона Джонсона.

Високопосадовці США м’яко критикували деякі дії Ізраїлю, але майже нічого не зробили, аби посприяти утворенню життєздатної палестинської держави. «Шарон обвів Буша навколо пальця», — сказав у жовтні 2004 року колишній радник із національної безпеки Брент Скоукрофт. Якщо Буш спробує дистанціювати США від Ізраїлю або навіть критикуватиме ізраїльські дії на окупованих територіях, він може бути певний, що наразиться на гнів лобі та його прибічників у Конгресі. Кандидати у президенти від Демократичної партії розуміють, що це правда життя, знають, чому 2004 року Джон Kepi йшов на все, щоб продемонструвати щиру підтримку Ізраїлю, і чому Клінтон робить те саме нині.

Збереження підтримки Штатами політики Ізраїлю, спрямованої проти палестинців, необхідне для лобі, але його прагнення далекосяжніші — воно також хоче, щоб Америка допомогла Ізраїлю залишитися панівною регіональною державою. Ізраїльський уряд і проізраїльські групи у Сполучених Штатах працювали разом над формуванням політики адміністрації щодо Іраку, Сирії та Ірану, а також його грандіозним планом перебудови й реорганізації Близького Сходу.

Тиск Ізраїлю й лобі був не єдиним чинником, який зумовив напад на Ірак у березні 2003 року, але він був вирішальним. Деякі американці вважають, що це була війна за нафту, але навряд чи є який-небудь прямий доказ, що це саме так. Натомість причиною війни було значною мірою бажання гарантувати більшу безпеку Ізраїлю. За словами Філіпа Зелікова, колишнього члена Консультативного комі­тету із зовнішньої розвідки при президенті, виконавчого директора Комісії у справі 11 вересня, а нині радника Кондолізи Райс, «справжня загроза» з боку Іраку не була загрозою для Сполучених Штатів. «Несформульована загроза була загрозою для Ізраїлю, — сказав Зеліков аудиторії в університеті штату Вір­гінія у вересні 2002 року. — Американський уряд не хоче надто багато про це говорити, бо це нечуване шахрайство».

16 серпня 2002 року, за 11 днів до початку кампанії на підтримку війни, яка була розпочата жорсткою й безкомпромісною промовою Діка Чейні перед ветеранами війн за кордоном, «Вашингтон Пост» повідомила, що «Із­раїль переконує високопосадовців США не затягувати з ударом по Саддаму Хусейну». На той момент, за словами Шарона, стратегічна координація між Ізраїлем і США досягла «безпрецедентних масштабів», а керівники ізра­їльських розвідувальних служб передали Вашингтону безліч тривожних повідомлень про іракські програми створення зброї масового знищення. Як пізніше висловився один відставний ізраїльський генерал, «ізраїльська розвідка була повною мірою причетна до тієї картини, яку подали американська і британська розвідки щодо іракського потенціалу зброї масового знищення».

Ізраїльські керівники були глибоко вражені, коли Буш вирішив звернутися до Ради безпеки за санкцією на воєнні дії, і навіть ще більше стривожилися, коли Саддам погодився на повернення інспекторів ООН. «Кампанія проти Саддама Хусейна необхідна, — сказав репортерам Шимон Перес у вересні 2002 року. — Інспекції та інспектори для порядних людей, однак непорядні легко можуть обійти інспекції й інспекторів».

Водночас Ехуд Барак написав до «Нью-Йорк Таймс» попередження, що «найбільший ризик — у бездіяльності». Його попередник на посту пре­м’єр-міністра Біньямін Нетаньягу опублікував схожу статтю у «Вол-Стріт Джорнел», назвавши її «Аргументи за повалення Саддама». «Нині потрібним є не обеззброєння Садда­мівського режиму, — заявив він. — Гадаю, що я говорю від імені переважної більшості ізраїльтян, під­тримуючи випереджальний удар проти режиму Саддама». Або як «Га’арец» повідомила у лютому 2003 року: «Військове і політичне керівництво мріє про війну в Іраку».

Джон МІАШАЙМЕР
і Стівен ВОЛТ

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com