Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Душа праведна

У Національному художньому музеї України — знаменна подія: виставка «Проект «7514» Володимира Наконечного. Цей скульптор родом із Вінниччини, живе й працює у Дніпропетровську, де біля Історичного музею ім. Дмитра Яворницького стоїть пам’ятник його засновникові, створений В.Наконечним. Олена Годенко, куратор виставки, її назву пояснює так: «7514 — це рік, у якому ми живемо, згідно з давнім українським календарем». І справді, саме такий культурно-хронологічний діапазон вітчизняної історії осягає митець.

Під виставку робіт скульптора Наконечного відведено дві зали. Експозиція першого розкриває творчий розмах митця — від української сучасності до арійсько-аратської давнини; від картинно-реалістичних робіт по дереву й каменю до бронзового модерну. А другий зал присвячено одній темі: осмисленню образу Козака Мамая. Простежується закономірність: що глибше у тисячоліття і ближче до джерел культури, то більше архетипового, загальнолюдського, то менше недовговічних матеріалів…

Найархаїчніша за змістом робота має подвійну назву: «Прітхіві–Дьяус» та «Європа і Зевс». Тут окреслено культурний розвиток від «індоєвропейської спільноти народів» десь V — III тисячоліть до Різдва Христового (або до нашої ери; приблизно між 1108 — 3808 роками зазначеного у назві виставки календаря) до античних греків, які стали одними з нащадків тієї спільноти. Авангардистська композиція скульптури поєднує жіночу й чоловічу статури Прародителів сущого, увінчаних знаком Сонця (хрестом у золотавому колі) між рогами зодіакального сузір’я Тельця. Археологічний прообраз композиції знайдено на вапняковій стелі одного з аратських («трипільських») курганів села Усатове, що злилося нині з Одесою… Типові статуетки трипільської археологічної культури нагадує ще одна бронзова скульптура — «Народження Олени».

А для арійських курганів Півдня України кінця ІІІ тис. до н. е. (близько 3308 — 3108 рр., за «Проектом «7514») характерним став Пушан — предтеча грецького Пана й литовського Пушкайтіса, «Пишний» покровитель роду й достатку, знавець щасливих шляхів і провідник воскреслих небіжчиків. Автор однойменного твору сягнув найпотаємніших глибин образу, міфів, ритуалів. Представлено скорчену, як ембріон, людину, яка ніби намагається зняти із себе голову барана чи цапа.

Арійські же прототипи — «конеголовий скіпетр» з кургану біля с. Суворове на Одещині та «вершник» -стела у вигляді людиноподібного божества з курганів с. Керносівка на Дніпропетровщині — митець поклав в основу, як «Композицію І», численних скульптур Козака Мамая. «Материнський косак» (від коси-«оселедця») — ось що означала ця назва за часів порубіжжя і матріархату, і патріархату. «Козак Мамай, душа праведна» — підписували українці канонічне зображення до­християнського, тому й без нашийного хреста, зображення цього героя «народних ікон». Найперша з них, якій приблизно 45 століть, міститься біля центрального вівтаря славнозвісної Кам’яної Могили (на Запоріжжі). До народного канону — світове дерево, до якого прив’язано коня, а поряд людина — найближча «Композиція Х». Інші ж нагадують Шіву й, найбільше, Будду. Індійські брахмани й тибетські лами знають, що рід богорівного Будди прийшов до Бгарати-Індії з українського Запоріжжя. Нашим рідновірам відомо ще більше: легендарному Козаку Мамаю передував міфічний Богатир-першопредок із Савур-могили, а тому — слов’янський Кітоврас та грецький Кентавр, спадкоємці Гандхарви — Спасителя аріїв. У «Велесовій книзі» наших пращурів про цього Спаса мовиться так:

…бачимо, як скаче у Сварзі вісник на коні білому.
І той (Вершник) меча здійняв до небес
і розверз (ним) хмари й громи.
І (від того) тече вода жива на нас,
і пиймо тую воду,
бо то все од СВАРОГА
до нас життям тече…

Суто слов’янську міфологію В.Наконечний представив на виставці однією роботою — «Лада». Знову перед нами подоба три­пільської статуетки, але виконана в реалістичній манері й на дерев’яних дощечках. Прекрасну оголену жінку зображено двічі: рельєфом на тлі райдуги чи світанкового сонця і контррельєфом — як ві­дображення у тихій воді… Таким чином — але в композиції горизонтальній, розділеній-об’єднаній Древом Буття, — представлено «Князя Олега» з його улюбленим, але смертоносним, конем. Композиція є тоталітарною антитезою божественного Спасителя общинних часів; у ній протиставлено життя і смерть. Цими ж відчуттями й ідеями пройнято триптих «Ясир» і «Кара».

На останній з названих вище робіт (рельєф на дерев’яній дощечці) зображено голого козака, прив’язаного до спини здибленого коня — знову антитеза Козаку Мамаю, і водночас — епізод з життя молодого Івана Мазепи. А гетьманові, вже герою української історії на межі XVII — XVIII століть, присвячено кілька робіт у камені та дереві. Особливо вражає «Гра. Гетьман І. Мазепа — цар Петро І». Композиція й техніка виконання подвійного диптиха вказують на продовження теми «Князя Олега». Але тепер тлом слугує не символічно-філософське Древо, а гральні карти з парсунами й державними гербами... Так діяння людських особистостей тоталітарних часів накладено на всесвітню основу суспільного буття.

То, може, сучасний інтелект, уособлений мистецтвознавцем Оленою Годенко, оновить ту одвічну основу? Не випадково ж за тло портрета героїні вибрано дві картини: внизу — півень-сірин з православним хрестом, а вгорі — вічна трійця родини.

…Стихли вітання й промови, які зазвичай су­проводять презентації, тепер — з 3 листопада, — виставку відкрито для широкого кола відвідувачів. Як вони — українці та інші нащадки індоєвропейської, а також неіндоєвропейських спільнот — сприймуть ці талановиті твори, нині представлені в залах Національного художнього музею України. Я полишаю їх і з захопленням, і з присмаком гіркоти. Про захоплення сказано вище. А гіркота — від скороминущості життя, в якому люди й події, неначе лелітки з багаття у степовому безмежжі. Ось і Володимир Наконечний: ще один видатний митець родом з глухого села, зі столичною освітою. Перша персональна виставка — до 50-річного ювілею… Тож помітять чи ні, чи долучаться до видатного синтезу одвічності-й-сьогодення чи байдуже проминуть животворну криницю, що в ній, створеній селянським нащадком, і серед сліпучого дня видно ясні зорі прийдешнього?

Академік Юрій Шилов,
професор МАУП

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com