Шпигуни і доля країни

Восени, коли Київ заполонили демонстрації протесту проти сфальсифікованих президентських виборів, 28 листопада о 22 годині на заміських базах Міністерства внутрішніх справ прозвучав сигнал тривоги.

Майже 10 тисяч вій­сь­кових кинулися до вантажівок. Більшість з них була в касках, з кийками і щитами. Три тисячі були озброєні. Багато хто — в чорних масках. Зі слів їхнього командира генерал-лейтенанта Сергія Попкова, через 45 хвилин було роздано боєприпаси і сльозогінний газ, і всі попрямували до воріт.

Київ очікувало жахливе зіткнення, розгром у радянському стилі, що загрожував громадянською війною. Але потім у надрах апарату безпеки України почали розгортатися дивні події.

Коли над мітингом на Майдані Незалежності пройшов мокрий сніг, серед наметів демонстрантів з’явився полковник Служби безпеки України в штатському, який запевнив, що його місія не спрямована супроти демонстрантів — він має перешкодити мобілізації військ. І попередив лідерів опозиції, що готується погром.

Одночасно високопосадові співробітники розвідки гарячково зв’язувалися по захищених телефонних лініях з генералом армії, щоб переконати МВС повернутися.

У пресі з’явилися попередження: застосування сили проти мирних демонстрацій є незаконним, і якщо війська МВС увійдуть у Київ, армія і спецслужби захищатимуть мирне населення. Так сказав один з лідерів опозиції, який був присутнім під час деяких розмов, і Олександр Галака, глава служби військової розвідки (ГУР), який зробив кілька телефонних дзвінків.

Начальник управління військової контррозвідки генерал-майор Віталій Романченко повідомив, що голова СБУ генерал-полковник Ігор Смєшко закулісно координував деякі контакти і що він, згідно з наказом голови спецслужби, наказав генералові Попкову зупинитися. МВС скасувало тривогу.

Подробиці цих переговорів дають можливість побачити прихований чинник так званої Помаранчевої революції, мирних демонстрацій, які домоглися скасування результатів виборів і зміни політичного курсу пострадянської держави.

Під час кризи група офіцерів української розвідки, які не захотіли діяти згідно з планом адмі­ністрації Президента Лео­ніда Кучми, розпочала внутрішню боротьбу. Силовики діяли проти цього плану.

В інтерв’ю з учасниками подій — лідерами опозиції, головами трьох розвідувальних служб і кількома їхніми підлеглими, Кучмою, західним дипломатом, членами парламенту, міністром вну­тріш­ніх справ і командувачем військ МВС — вимальовується картина дій силовиків.

Офіцери передавали інформацію суперникам Кучми, забезпечували безпеку лідерів опозиції та демонстрантів, повідомляли про своє небажання виконувати плани адміністрації, брали участь у психологічній війні з чиновниками, спрямованою на пом’якшення реакції влади на демонстрацію протесту.

Загалом спецслужби намагалися своїми діями — іноді таємно, іноді публічно, іноді протизаконно, — завадити просуванню Януковича. Прямо чи опосередковано вони підтримували Віктора Ющенка, який тепер став президентом.

Багато чинників революції, яка формувалася навколо Ющенка, відомі. Це і підтримка Заходу, і рі­шу­чість демонстрантів, і гро­ші українських багатіїв, і сприяння іноземних активістів, які допомагали скинути президентів Грузії та Сербії, і несподівана незалежність Верховного Суду, і робота 5 каналу, який Кучмі так і не вдалося закрити.

Усі ці чинники якоюсь мірою вплинули на резу­льтат. Роль силовиків до кінця невідома, хоча голова штабу Ющенка Олег Рибачук назвав її «дуже важливим складником», що допоміг опозиції «профе­сійно і системно».

Опозиція всередині СБУ

Підтримка почалася не з демонстрації протесту. Задовго до виборів силовики й опозиція вступили в контакт, а влітку Смєшко доручив одному з генералів підтримувати зв’язок з Рибачуком.

СБУ, спадкоємиця КДБ, в якій 38 тисяч співробітників, зіпсувала собі репутацію шантажем, продажем зброї, зв’язками з російськими спецслужбами і організованою злочинністю. Вона неоднорідна: в ній є групи, що належать до різних політичних таборів, а в деяких залишилися зв’язки з колишніми московськими хазяями.

Її попереднього керівника Леоніда Деркача звільнили за міжнародного тиску після звинувачення його у продажу радіолокаційних систем Іраку, проти якого діяло ембарго. 2003 року Кучма призначив головою СБУ генерала Смєшка, відомого своїми прозахідними поглядами кадрового офіцера військової розвідки. Раніше генерал працював у посольствах у Вашингтоні та Цюріху, і призначення, яке зробив Кучма, було сприйняте як спроба пом’якшити відносини із Заходом.

Деякі силовики, які діяли проти сфальсифікованих виборів і намагалися запобігти розгрому, входять в оточення генерала Смєшка. Вони упродовж тривалого часу працювали в країнах Заходу або підтримували зв’язок з керівниками західних держав.

Зі слів Рибачука, у нього налагодилися контакти з кількома співробітниками СБУ, і вони зустрічались регулярно, іноді — й ночами. Офіцери передавали йому інформацію і документи, що стосувалися Кучми. Так було отримано багато матеріалів, які опозиція використовувала під час своєї кампанії в ЗМІ.

І досі предметом суперечок залишається питання: така діяльність викликана збігом політичних цілей, чи, може, це наслідок прагматизму силовиків, які розуміли, що перспективи Ющенка значно більші. Юлія Тимошенко, союзниця Ющенка, заявила, що багато хто із співробітників СБУ, як і Смєшко, просто зробили свої ставки. «Це була дуже складна гра», — сказала вона.

Сигнали

Невдоволення силовиків щодо кандидатури Януковича посилилося 21 листопада, коли попередні результати засвідчили: прем’єр перемагає.

Керівництво СБУ зібралося у кабінеті Смєшка. Серед присутніх були генерал Романченко, генерал Дрижчаний, генерал-майор Сарнатський, керівник адміністрації СБУ, і полковник Кондратюк, який відповідав за зв’язок з іноземною розвідкою.

Вони розглянули питання про гучну відставку, але вирішили спробувати запобігти зіткненню і боротися зсередини.

Чи знав тоді Кучма про позицію і дії керівництва СБУ? Хтозна. За словами офіцерів СБУ, враховуючи наявність угруповань-суперників і проникнення СБУ в спецслужбу російських агентів, мабуть, частково було відомо.

21 листопада у Києві панувало напруження. Почалися демонстрації протесту. Опозиція мала гро­ші та організаційні структури для довготривалої громадянської непокори. Генерал Попков заявив, що знав про це, і взявся організовувати у столиці та приміській зоні навчання 15 тисяч військовослужбовців. Він направив кіль­ка тисяч чоловік на барикади і пости біля урядових споруд, залишивши резерв з 10 тисяч.

22 листопада прокуратура виступила із заявою, в якій дорікала опозиції в організації мітингів. Вона заявила, що влада і СБУ готові «рішуче покласти край будь-якому беззаконню».

За словами генерала Смєшка, він був розлючений і зателефонував прокурору, щоб сказати йому, що він не має права говорити від імені СБУ. «Це була фальсифікація», — заявив він. СБУ відповіла заявою, що вона не згодна з прокурором, що громадяни мають право на політичні свободи, а полі­тичні проблеми потрібно вирішувати тільки мирним шляхом.

Це був очевидний розкол у правоохоронних стру­ктурах України.

24 листопада, коли виборча комісія зібралася на засідання, щоб офіційно оголосити про перемогу Януковича, Київ уже був блокований, і навіть Кучма не міг працювати в своєму офісі.

Він скликав нараду за містом, де його керівництво відсвяткувало перемогу. Там троє учасників засідання заявили — якщо натовп надалі блокуватиме владні будівлі, його треба розігнати військами.

Генерал Смєшко нічим себе не виявляв, проте його служба вдарила дуже вже несподівано. Коли виборча комісія обговорювала перемогу Януковича, сайт новин «Українська правда» оприлюднив записи телефонних розмов між членами штабу Януковича.

Вони нібито обговорювали план фальсифікації виборів, зокрема використання додаткових бюлетенів.

Перемогу Януковича забезпечили 2,9% голосів. В інтерв’ю Рибачук сказав, що передав записи, отримані від СБУ, яка прослуховувала штаб Януковича, в «Правду».

Один із силовиків на умовах анонімності зізнався: стеження здійснювалося, але для Смєшка це дуже делікатне питання.

Незабаром після опублікування записів Смєшко полишив засідання у Кучми і відправився на явку СБУ для таємної зустрічі з Ющенком.

Ця зустріч була дещо парадоксального характеру: Ющенко після публічної заяви про те, що існує зв’язок між його отруєнням діоксином і зустріччю зі Смєшком і ще одним генералом СБУ, прагнув нової зустрічі. Вони зустрілися у маленькій кімнатці з жовтими шторами і їли фрукти. На зустрічі були присутні генерали Смє­шко, Сарматський, Ющенко, Романченко, Рибачук і ще один союзник Ющенка. Зі слів обох сторін, було укладено дві угоди.

Ющенко просив посилити безпеку його штабу. Смєшко погодився надати йому вісім спеціалістів з антитерористичного штабу «Альфа» й організувати охорону штабу колишніми співробітниками СБУ.

Вони також домовилися про те, що СБУ публічно продемонструє, що стоїть на боці закону, а не одного з кандидатів. Це означало, що спецслужба не хоче зловживати владою заради прем’єра.

По закінченні зустрічі Ющенко подарував Смє­шку пейзаж, який сам намалював. Головний шпи­гун та лідер опозиції обнялися.

Повернувшись у приміщення СБУ, Смєшко і силовики вирішили: щоб дати суспільству сигнал, офіцери прочитають демонстрантам заяву. Наступного вечора, 25 листопада, Ющенко з’явився з п’ятьма співробітниками СБУ.

Їхня заява опосередковано, проте відкрито під­три­мувала опозицію. У ній висловлювалася тривога з приводу результатів виборів і містилося звернення до Верховного Суду, який щойно оголосив, що розгляне скарги про ма­хінації. Офіцери закликали суддів до об’єктивності. Потім вони звернулися до міліції та солдатів.

Схоже, сигнал мав потрібний ефект. Наступного дня до демонстрантів приєдналися курсанти Академії МВС, які шеренгою пішли на барикади, щоб переконати інших офіцерів приєднатися до них.

Корабель державної влади почав протікати. 27 листопада Кучма викликав Смєшка на засідання в передмістя Києва. Той висловив своє розу­міння ситуації в СБУ і попередив: мало таких українських військових, які погодилися б, якщо буде наказ, воювати з народом, а якщо навіть солдати виконають такий наказ, розгрому не вийде, бо демонстранти чинитимуть опір.

Кучма, вислухавши Смєшка, вийшов зателефонувати і повернувся зі знімальною групою державного телебачення.

Позицію влади було сформульовано таким чином: військового стану не буде. Її оприлюднили наступного дня, 28 листопада, коли Рада національної безпеки і оборони проголосувала за врегулювання кризи мирним шляхом.

Проти розгрому

Хоч Рада, здавалося, досягла консенсусу, залишилася ймовірність роз­грому — чи то як відповідь на провокацію з боку опозиції, чи то як таємний план.

Емоції в Києві то підсилювалися, то слабшали. Через кілька годин після засідання Ради вони знову посилилися, коли Тимошенко попередила демонстрантів про можливу спробу розблокування урядових споруд і закликала людей захистити їх.

Командувач внутрішніх військ генерал Попков заявив, що його поінформували про заклик Тимошенко і реакцію натовпу, і він оголосив тривогу. Почалася мобілізація.

Що і чому за цим слідувало, залишається незрозумілим, як і те, хто віддав наказ і якими засобами. Попков стверджує: він один організував точно розрахований блеф і був упевнений, що його сигнал одразу помітять.

Показавши мобільний телефон, він заявив: «Я свідомо віддав наказ по цьому телефону, знаючи, що його прослуховують».

Чи прослуховувався телефон Попкова, невідомо. Але Романченко заявив, що його агенти в частинах МВС спостерігали за підготовкою. Офіцери СБУ стверджують, що їхні агенти в центрі зв’язку МВС чули обмін радіоповідомленнями про підготовку до виступу.

Потім почався хаос, чи то війна нервів.

Повідомлення про тривогу було передано командуванню СБУ, яке поінформувало опозицію, своїх офіцерів на Майдані Незалежності й американське посольство.

Представники опозиції зателефонували американському послу Джону Хербсту. Той — зятю Кучми Пінчуку, щоб вияснити, що відбувається. Пінчук, своєю чергою, зателефонував голові адміністрації Кучми Медведчуку, а той — міністрові внутрішніх справ. Білоконь сказав, що не знає, що відбувається.

Після цього держсекретар Колін Пауел зателефонував Кучмі, який не підняв слухавку.

Тим часом у СБУ йшла мобілізація. Кілька сотень офіцерів розвідки вже були серед демонстрантів. Деякі робили вигляд, ніби вони самі — демонстранти. Спеціальні групи знімали натовп прихованою камерою. На дахах сиділи снайпери. Антитерористичні групи ховалися в найближчих квартирах і вантажівках без номерів. Групи у вантажівках їздили по Києву, намагаючись визначити напрямок руху військ.

Коли всі сторони вимагали інформації та переваг, силовики і Тимошенко зустрілися у приміщенні служби військової розвідки (ГУР). Серед них — Галака, Дрижчаний, Кондратюк і Романченко, який, за його словами, зателефонував до СБУ, щоб отримати інструкції. «Смє­шко наказав мені зателефонувати Попкову і дізнатися, чому оголошено тривогу», — заявив він.

Голова контррозвідки потім зателефонував вій­ськовокомандувачу, якого знав багато років, і запитав про причини тривоги. «Він заявив, що це його рішення, — сказав Романченко. — Я сказав генералу Попкову, що, аби підняти війська по тривозі, потрібен письмовий наказ, а оскільки у нього його немає, то він повинен повернути війська у казарми».

Смєшко тим часом зателефонував Білоконю, який вимагав гарантій, що опозиція не захоплюватиме будівлі, заявили обидва учасники розмови. Смєшко зателефонував і дав йому ці гарантії.

За словами інших офіцерів, приблизно через годину начальник штабу армії генерал-полковник Олександр Петрюк приїхав до приміщення служби військової розвідки. Офіцер розвідки попросив його про допомогу. Він сказав, що армію не буде розгорнуто на території України.

Нарешті Попков капітулював. Спочатку ванта­жівки зупинилися на шо­се. Потім прозвучав відбій тривоги.

Оскільки тієї ночі було зроблено багато телефонних дзвінків, важко сказати, який з них став вирішальним. Радше, йдеться про кумулятивний ефект.

Чіверс К.Д.
//Нью-Йорк Таймс, 2005.