Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ДЕНЬ СКОРБОТИ — У ЖНИВА

Усі річниці Голодомору, а не лише круглі дати, мають відзначатися всенародно і на державному рівні. Комуністична система залишила по собі безліч злочинів проти людства і проти української нації зокрема. Та найстрашнішим серед них є Голодомор 1933 року. Під «мудрим» керівництвом КПРС — «розуму, честі і совісті» та «батька всіх народів» — Сталіна — московські сіячі смерті встелили Україну незліченними трупами. Голодомор 1933 року став черговою чорною невдячністю Росії за українські харчі — за хліб і сіль, за сало й ковбасу, за мед і молоко...

Щоб зберегти пам’ять про те страшне лихоліття, жорстоку підступність і підлість нахлібників та не допустити повторного панування московських більшовиків і їх підбурювачів, інструкторів та посіпак із племені ізраїлевого, пропоную: всенародно встановити День скорботи по жертвах голодоморів — за новою календарною датою — в серпні.

Оскільки 1932 року повне вилучення в селян усіх продуктів харчування було сплановане з метою геноциду української нації саме шляхом голодомору і залишиться в історії найбільшою нашою трагедією, «жнивами смерті», то й поминання слід проводити у жнива, а не в кінці осені — ознаку закінчення голодоморної смертності, чи за­пропоноване кимсь напровесні вшанування пам’яті жертв переважно періоду більшої смертності. Через неодночасне дозрівання хлібів і збирання врожаю День скорботи має припадати на 1 серпня. Зашкодити цьому не дано народом права ні інтернаціональному верховно-лукавому тріумвірату — Президенту — Парламенту — Прем’єру, — які продукують насправді оманливі закони, укази і постанови, ні міністрам неправедного Міністерства юстиції України: імпортному без освіти Роману Зваричу, ні поновленому Сергію Головатому, ні будь-кому безголовому.

Хай у цей символічний день початку жнив у всіх селах і містах під жалібно-тривожний передзвін по замучених голодомором пройдуть уроки пам’яті, а в кожній оселі запалає свіча. О дванадцятій годині повсюди треба провести тризну. У цей день скрізь — в Україні, Ізраїлі, США, Росії, — і не тільки — мають відбутися жалобні велелюдні зібрання зі спогадами про злочини Кремля проти українського народу, з читанням віршів Шевченка, з народними козацькими піснями-рекві­ємами. До них варто долучити класичну музику відповідного характеру і твори сучасних українських композиторів, присвячені усім комуністичним голодоморам. Хай пам’ять про вбитих московсько-більшовицьким режимом буде вічною!

Необхідно спорудити в Києві на Європейській площі, яка тривалий час іменувалася прізвищами наших «старших братів» — катів українського народу, монумент. Він має стояти перед колишнім музеєм «вождя світового пролетаріату» і нагадувати можновладцям «гуманітарної сфери», які твори мають бути визначальними в сучасному так званому Українському Домі та в колонному залі Філармонії імені Лисенка. Пам’ятник мають бачити з вікон готелю «Дніпро» іноземці, що зазвичай зупиняються в ньому. Цей монумент мають бачити всі мешканці і гості України, котрі з певних причин зможуть побувати в Києві лише на Хрещатику.

У монумент жертвам мученицької смерті від голоду додати невід’ємними елементами зображення ідеологів — «архітекторів» і головних виконавців геноциду. Розшифрувавши псевдоніми, зобразити їх як мерзотних потвор над конаючими жертвами. Тема мусить бути одною, не взагалі жертвам біль­шовизму, а лише жертвам голодомору 1932-1933 років. Бо він — особливий, оскільки вчинений з метою ліквідації споконвічного устрою життя селян задля московсько-кому­ні­стич­ного рабства. Хай цей монумент буде не тільки пам’яттю загиблим, але й пересторогою мерзотній владі, яка й сьогодні комфортно і сито живе в Україні й поза нею. Адже на її соціалістично-комуністичній совісті — мільйони померлих з голоду українців — тоді і тепер, з досьогоднішнім жебруванням її пенсіонерів і дітей та безробіттям молоді.

Пам’ять про жертви голодоморів 20-х та 40-х і всебічний «тихою сапою» махровий геноцид 90-х років, які перманентно відбувалися через полі­тичний бандитизм, воєнну агресію, економічний хаос, притаманний більшовиць­кій державі, кравчукізм, і внаслідок пограбування у людей грошових заощаджень, треба закарбувати навічно створенням у Ки­єві меморіального комплексу жертвам кровожерливих Петербурга і Москви на Україні за все двадцяте століття. Спорудити, незважаючи на оскаженілий спротив червонозоряних фашистів, підлість космополітичних вашистів, зраду демократичних нашистів з «чисторуким» Президентом України В.Ющен­ком, який самочинно вирішив замість спорудження монументів посадити на придніпрових горбах непрактичні кущі калини, що рівнозначно хитруватому юдо-Табачниковому «зверненню до народу» замість спеціальної Ухвали Верховною Радою України про визнання жидівсько-російського голодомору геноцидом української нації.

Згідно з Указом Президента України від 11.07.05 р. №1087 і від 04.11.05 р. №1544 начебто буде споруджено і меморіальний комплекс, за неоголошеними даними, також на схилах забороненої для використання під будівництво історично-заповідної зони давньокиїв­ських схилів Дніпра. Але що й це «маленьким українцям» є великою президентською локшиною на вуха, свідчить відповіді Міністерства юстиції України: від 29.07.05 р. № Ш-23444 і від 15.11.05 р. №Ш-33116-13. В них, з посиланням на «Розпорядження» Кабінету Міністрів України від 14 травня 2003 р. № 264 чорним по білому написано, що лукавим «Кабінетом Міністрів прийнято рішення про спорудження Державного історико-меморіального комплексу... на земельній ділянці, яка прилягає до Наводницького парку по Набережному шосе у м. Києві». Вказане місце є непроглядним п’ятачком. Цей варіант громадськість опротестувала, але президентсько-підлі ігриська тривають: — тіль­ки під мостом, як у собаки під хвостом, а відтак ніде і ніколи. Політику інкогніто, Президента, партії і Уряду «одобрямс» їхні «безцензурні» мас-медіа, тіньова асоціація доморощених Дюранті і «демократично-патріотичний електорат».

Монумент пам’яті жертв геноциду 20-х — 40-х — 90-х років треба спорудити за Національною філармонією перед амфітеатром на теперішньому місці шовіністичного ярма, котре зветься «аркою дру­жби народів». Воно відкриває панораму в той бік, звідкіля нащадки монголо-татарів і спадкоємці комуністичних вандалів принесли на нашу землю нещастя, горе, трагедії і продовжують успадковані злочини. Весь пам’ятний комплекс голодоморів збудувати за рахунок вилучення коштів, награбованих нинішніми виродками — руйнівниками нашої держави, додавши сюди й ті величезні суми, які в роки новітнього геноциду влада «іменем народу» виділяє нар­депам та рідній «еліті» дорогі автомобілі, квартири, банкети і фуршети та інші розкоші.

У дні відзначення цих драматичних та інших сумних історичних подій ставити перед монументами трагедії і також виконувати реквієм. Чорні дні мають бути траурними, з реквіємом та співзвучними йому виставами в усіх театрах. Нехай світ знає і не забуває, що замість обіцяної допомоги «старший брат» утопив у морі сліз і крові незліченні мільйони «молодших братів». І хай усі держави світу бачать, яка доля чекає на їхні народи в разі «добровільного возз’єднання» з «матушкою Росією» і входження з нею до будь-яких міжнародних об’єднань.

На догоду «матушкє Росіі» і «богообраним» українська «незалежна» влада намагається врятувати «честь мундира» космополітичного гегемона, звести нанівець будь-які питання, пов’язані з цими трагедіями, і схоронити наші надії на місце в історії трагічної долі українського народу. Вже не кажучи про комуністів, одні чинять спротив, щоб запобігти сплаті мільярдів боргу за знищені десятки міль­йонів людських життів, другі — щоб, заволодівши землею і всією державою, остаточно знищити нашу націю. Це було зрозуміло і з виступів представників влади під час 8-го Світового Конгресу українців, і під час відзначення дванадцятої річниці Незалежності держави в палаці «Україна» з облудної промови Президента України Леоніда Кучми, що, як і в попередні роки, вражає лицемірством, брехнею і цинізмом.

Незважаючи на шалений опір ворогів української нації, які за новітніми світовими технологіями намагаються звести нанівець зусилля українського народу на відновлення держави і відродження нації та самоствердження народу, всенародно через Верховну Раду прийняти закон, яким визнати голод 1932-1933 років геноцидом, не чекаючи, доки наші «державотворчі» пред­ставники народів-призвідців усіх злочинів і їхні доморощені перевертні й лакузи подадуть до ООН «добро» на це визнання. Заборонити полі­тичні партії, об’єднання, організації та інші громадські утворення, котрі будь-яким чином перешкоджають визнанню голоду 1932—1933 років геноцидом, як таких, що схильні і прагнуть до рецидиву голодомору.

Україна зобов’язана зажадати від Росії і держави-спадкоємиці сіоніст­ських співучасників — Ізраїлю — сплатити компенсації за всі жертви включно з втраченою вигодою, завдані нам їх окупацією. Провокатор нової русифікації і співавтор нового російського ярма під назвою «єдиний економічний простір» скороспечений на трагедії українського народу супербагатій Л.Кучма, обраний президентом України за гроші нечестивих, призвідник смерті правдистів України, присвоювач високих нагород та звання «Героя України» ворогам України, цього не зробив. Стало очевидним, що цього не зробить і його наступник, новий товариш Президента Росії В.Путіна, кумир Президента США Д.Буша, співавтор команди спадкоємців кучмівської камарильї ліберально-космополітичної влади в напівдемократичній Україні В.Ющенко.

Новий Президент України «з чистими руками» В.Ющенко навіть згадку про злочин жидів розцінює як матеріали антисемітського характеру та розпалювання міжнаціональної ворожнечі і оголосив нещадну війну «антисемітам» — фактично дійсним патріотам української нації. Незважаючи на це, ставлю питання перед світовою громадськістю про визнання українських голодоморів злочином Росії і вказаних вище проти всього людства, та притягнути вказані суб’єкти українсько-націоненависницької ідеології до Міжнародного Трибуналу з вимогою визнання їх вогнищами геноцидів. Непокаране зло по­вторюється, збільшується і множиться. Чорну сторінку нашої історії 1932-1933 років треба занести до світової книги геноциду.

«Пустелі мертвих», які є на цвинтарях чи будь-де, але не мають жодного пам’ятника і навіть найменшої ознаки, що там лежать жертви комуністично-більшовицького людомору, не повинні стати міс­цем для діючих ігор, чи уподібнитись комсомоль­ським танцмайданам, як це недавно було в культурних спорудах. Указом національного, яким повинен бути, а не помаранчевого Президента України і спеціальною постановою за законом Верховної Ради України заборонити на вказаних територіях нові поховання, надавши «мертвим пустелям» статус національних меморіалів із спорудженням на них відповідних ознак патенту стражденних. Незважаючи на неодноразові пропозиції Президенту України В. Ющенкові, в його Указі від 11.07.05 р. за № 1087 і Указі від 04.11.05 р. №1544 цієї рекомендації також немає…

Михайло Шуляк,
член Асоціації дослідників голодоморів в Україні,
журналіст.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com