Претензійний «рейвах»

Щось до болю знайоме відбувається в мікроскопічній довколаполітичній київській «тусовці». Смішно й водночас боляче споглядати за дешевими виставами, організованими для киян двома співплемінниками — Бродським і Черновецьким. Погляньте лишень, як вони один одного лають! А як звинувачують! Ну хіба нащадкам утікачів з берегів Йордану личить так поводитися перед гоями?

Якщо мені не зраджує пам’ять, років з вісім тому в Москві розігрувався аналогічний спектакль між всюдисущим Березовським та власником «незалежного» (від правди та неупередженості) телеканалу НТВ Гусинським. Що тоді вони один про одного не наговорили, в яких лишень гріхах не звинувачували. Вся Росія (та де там Росія, весь пострадянський простір), затамувавши подих, спостерігала за словесним герцем двох картавих мільярдерів. На щастя, серед російських політиків знайшлися люди, не позбавлені здорового глузду, які, не побоявшись звинувачень в антисемітизмі, вголос оприлюднили справжню причину переповнених нецензурною лексикою словесних баталій: «Лайка двох жидів Росію не розділить».

Ці слова одного з російських міністрів протверезили багатьох з тих, хто став на бік однієї зі сторін. Подальші події підтвердили, що слова держслужбовця не були позбавлені логіки й вагомих підстав, оскільки «всеросійському рейваху» передувало порушення кримінальної справи супроти Гусинського. Прагнучи відвернути увагу від реально скоєних «братом по крові» правопорушень, Березовський узявся звинувачувати співплемінника в абсурдних і неіснуючих злочинах. Жодних правових наслідків звинувачення не мали, з Гусинського все стікало, немов з гусака водичка, але Борис Абрамович здобув собі імідж борця з корупцією. На щастя російському загалу, уже неодноразово випробуваний спосіб цього разу не спрацював. Слідство довело причетність Гусинського до багатьох банківських шахрайств, і громадянин Іспанії єврейського походження, побоюючись арешту, вимушений поспішно залишив терени Росії. Напередодні втечі відбулася предивна для непосвячених в талмудистські таємниці подія. Гусинський продав «єдиний недержавний телеканал» своєму вчорашньому «ворогу» Березовському за вкрай низькою ціною. Згідно з підрахунками експертів, викладена втікачем сума становила 20% вартості телеканалу. Спроба Березовським задекларувати пропутінську позицію не врятувала його від потреби дати звіт і за свої вчинки. Безліч афер з нерухомістю, рейдерські походи супроти державних під-приємств, фінансування чеченських бандформувань, провокування антиросійських виступів у Кабарді… Відчуваючи хисткість грунту, Березовський спішно попросив політичного притулку в Британії. Нинішня «правозахисна діяльність» Березовського заслуговує на окреме дослідження, тож поверхово висвітливши його сварку з Гусинським, зобов’язуюся в цій статті зайве не згадувати ці ненависні порядним людям імена.

 Кілька років тому я мав можливість бачити Черновецького та Бродського неподалік Кабінету Міністрів. Обоє, певно, очікували на якусь важливу зустріч або аудієнцію. Й ані найменших натяків на ворожі стосунки в їхній поведінці не спостерігалося.

Нинішні непопулярні кроки київського голови Черновецького з різкого підвищення оплати за комунальні послуги викликали адекватну реакцію в киян. Крісло голови не безпідставно загойдалося, тож загроза втрати такої прибуткової для кагалу посади змусила сіоністські кола вдатися до упереджувальних дій. Цього разу «захисником» народних інтересів виявився неврівноважений у політичних дискусіях БЮТівець Бродський. Саме він взяв на себе таку невдячну місію голосити про утиски киян столичним головою. Зрозуміло, проплачені Бродським мітинги (рядові учасники отримували від 50 до 80 гривень) жодних наслідків не дали. Істеричні верески екзальтованих бабусь (щоправда, активність вони проявляють лише в присутності теле- та фотокамер), штовханина біля дверей міської ради (революція скасовувалася, тож до штурму так і не вдалися), звинувачення в найстрашніших (а з цієї причини й абсурдних) злочинах, спрямовані на створення Бродському іміджу палкого захисника народних інтересів і поборювача несправедливості. Водночас весь не щедро проплачений рейвах (скандал) жодних проблем Черновецькому не створює. Ну верещать дурнуваті гої, що з того? Ними ж Бродський керує. Отже, боятися нема чого. Все йде згідно із визначеним планом.

Облишмо, нарешті, гру з геть непритаманними на-шому народові термінами й спробуємо тверезо оцінити події. Більш як трикратне підвищення цін за житлово-комунальні послуги в Києві справді більш ніж безпідставне. Факти свідчать на користь того, що вправно взяті під контроль Черновецьким (і вже частково, а подекуди й повністю приватизовані) об’єкти комунальної власності через підвищення ціни на газ потребують суттєвих фінансових вливань. Йдучи на такі геть не популярні кроки, він передбачав і наслідки. Я не знаю, за яких саме умов уклали між собою угоду Бродський і Черновецький. Але координацію їхніх дій видно навіть неозброєним оком. Один киян грабує, інший проплаченими мітингами випускає пар. Зосередивши увагу громадськості на другорядному, кагал намагається відволікти увагу від основного. У разі найтрагічнішого для Черновецького фіналу (якщо кияни врешті-решт вкажуть йому на його місце) героєм і чільником руху проти «антинародного» голови виявиться Бродський. Кагал нічого не втратить, коли замінить Бродським Черновецького. Місто й надалі лишатиметься в руках знахабнілих від безкарності чужинців.

На превеликий для всього українського політикуму сором, у його лавах так і не знайшлося кількох тверезих голів, які взяли б на себе сміливість порадити керманичам цього ганебного дійства емігрувати на історичну батьківщину. Навпаки. Довкола обох почали згуртовуватися когорти «громадських діячів», єдине прагнення яких — зайвий раз нагадати про себе й наголосити на своїй значущості. Під прапорами Бродського зібралися, можливо, й справедливо обурені, але такі, кому бракує розуму усвідомити, що з’яві економічних та політичних негараздів передує духовна криза. Спостережливі розуміють, що ідеологічної спорідненості між БЮТівцем Томенком, членом ПРП Володимиром Бондаренком, колишнім боксером Володимиром Кличком і посталим з політичного небуття колишнім столичним головою Олександром Омельченком немає й бути не може. Одразу після виборів, навіть не дочекавшись вироку суду (Омельченко оскаржив рішення виборчої комісії, не безпідставно заявивши, що з Черновецький масово підкупляв виборців), біля стін міської ради збиралися так само проплачені (але Черновецьким) ватаги під прапорами «Нашої України» та Партії регіонів. То було чи не перше поєднання вчорашніх антагоністів. Й одні, й другі наввипередки шукали ласки в новообраного голови. Володимир Кличко першим задекларував «готовність утворити депутатську більшість» разом з Черновецьким в міській раді. Своїм безпринципним учинком він фактично зрадив похресника своїх дітей. Під час виборчих перегонів Володимир Бондаренко організовував прес-конференції, на яких переконував журналістів у суцільній корумпованості київської адміністрації. Нині ці лю-ди «єдиною командою» вправно танцюють під жидівську дудку. Їхня старанність, певно, викликає схвалення й захоплені аплодисменти в юдеїв, оскільки суть «проблеми» намагаються винести на всеукраїнський рівень. Роль неупередженого арбітра взяв на себе громадянин Сполучених Штатів Савік Шустер, а можливість помуляти телеглядачам очі надав власник телеканалу ICTV Віктор Пінчук.

Під час теледебатів Бродський вибачався перед всією Україною за те, що любить сало й борщ, Черновецький переконував, що очолювана ним «команда» не вкрала з держ-бюджету жодної копійки (як, ще не встигли?), а всі статки заробили працею в комерційних структурах. Певно, так воно й було. Доки небайдужі до долі рідного народу боролися з окупаційною комуністичною системою, а потім з постокупаційною кравчуківсько-кучмівською клікою, безпринципні «підприємці» наживалися. На відміну від нинішнього столичного голови та «головного опозиціонера столиці», ці люди не мають жодних політичних переконань. Прихід у політику для них — «також бізнес», тож сподіватися на кардинальні зміни наразі не доводиться.

Вас цікавить, де вихід? Відповім. Київ — столиця України. Це українське місто. І булава голови мусить належати українцеві — тому, хто не словом а справами раніше доводив власну небайдужість до долі народу, хто справді служитиме українському народові, а не окремим кланам чи «політичній доцільності». Таких людей легко пізнати. Вони не грають на публіку, не виголошують довгих і беззмістовних промов, не запобігають перед натовпом. Вміння тверезо оцінювати ситуацію, вказувати на вади, цілеспрямовано прямувати до ідеалу, на жаль, не притаманне нашим політикам. Прикро і за киян, і за Томенка, Бондаренка, Омельченка, Кличка. Покайтеся, панове.