«Біла ворона» в червоній зграї

«Велетень революційного руху» Йосип Броз, більш відомий під пар-тійним псевдонімом Тіто, народився 25 травня 1892 року в селі Кумровець, в Хорватії. Коли після Другої світової війни з’ясувалося, що в книзі зазначено іншу дату — 7 травня, змінювати офіційну дату народження Тіто не стали, бо до 25 травня вже було приурочено одне зі свят комуністичної Югославії — День юності.

Майбутній маршал був сином селянина-хорвата і словенки. Хоча родина Броз мала і земельну ділянку, і власний великий будинок, жили вони небагато. У них було п’ятнадцять дітей, али вижили лише семеро.

Як і сотні тисяч його ровесників, Йосип працював з раннього дитинства — пас худобу, допомагав дорослим у полі. Він закінчив місцеву початкову школу, навчився слюсар-ської справи і подався на пошуки щастя. Працював у Словенії, Чехії, Австрії, Німеччині. На один зі своїх перших заробітків Йосип придбав собі дорогий костюм. Хлопчина з бідної селянської сім’ї не тямив себе від щастя. Але костюм вкрали з кімнати! Це потрясіння запам’яталося — все життя Тіто ненавидів злодіїв. До речі, Тіто завжди, все своє життя, був небайдужий до дорогого одягу і розкоші. 1913 року він вступив до австро-угорського війська, брав участь у боях проти сербів. Пізніше, коли Йосип Броз став «товаришем Тіто», однопартійці рекомендували йому поменше згадувати про своє бойове минуле: все ж таки в югославському визвольному русі саме серби становили більшість. Воював він і на російському фронті. У боях у Карпатах його взвод захопив декілька десятків російських полонених, за що Йосипа нагородили (цей факт пізні-ше приховувався). У квітні 1915 року під час несподіваної атаки російських військ Йосип Броз був поранений і потрапив у полон. Тринадцять місяців він провів у шпиталі в містечку Свіяжське, потім опинився в таборі для військовополонених — спочатку в Ардатові, потім у Кунгурі. Працював там на залізниці.

Після Лютневої революції Йосип втікає з табору, дістається Петрограда, там 1917 року потрапляє під кулеметний обстріл на вулиці столиці. Він намагався втекти до Фінляндії, але «компетентні органи» тимчасового уряду його затримали і Йосипу довелося провести три тижні в Петропавловській фортеці. Його вислали до Сибіру, проте дорогою він знову втік. У жовтні 1917 року Йосип Броз, за офіційною версією, вступив до червоної гвардії, потім, як писали радянські джерела, «переховувався від банд Колчака в далекому сибірському селі». Для такої «діяльної» людини майже два роки «переховуватися» — вчинок досить дивний. Але цілком зрозумілий, якщо врахувати, що майбутній югославський лідер в тому далекому селі зустрів дівчину на ім’я Пелагея Білоусова, полюбив її й одружився. У жовтні 1920 року Йосип Броз разом з дружиною повернувся в Кумровець. Ні тоді, ні пізніше про той період життя в Росії Тіто не любив розповідати, хоча вивчив російську мову. До речі, крім російської і рідної хорватської, він знав німецьку, словенську, гірше — чеську, розумів англійську і міг навіть трохи говорити киргизькою.

Після кількох невдалих спроб Йосип влаштувався на роботу механіком і, мабуть, тоді став членом комуністичної партії. Діяльність компартії в Югославії з 1921 року була нелегальною, і наприкінці 20-х років Тіто заарештували. Вирок — п’ять років ув’язнення.

Особисте життя Йосипа не клеїлося. Після кількох невдалих пологів Пелагея нарешті народила сина Жарко, але, коли Тіто був у в’язниці, вона покинула сина і чоловіка й повернулася в СРСР (пізніше Тіто знайшов хлопчика в дитбудинку і забрав його).

У березні 1934 року Тіто вийшов на свободу. Через півроку в Марселі було вбито югославського короля Олександра. В Югославії назрівали зміни, але Тіто покинув країну і подався до Москви працювати у виконкомі Комінтерну. 1939 року товариш Тіто став Генеральним секретарем ЦК Компартії Югославії. Проте за партійними справами він не забував і про особисті. У нього народився син від однієї з коханок, невдовзі він завів собі іншу.

27 березня 1941 року в Югославії відбувся державний переворот. Новий уряд анулював підписаний принцом Павлом пакт з Німеччиною та Італією.

5 квітня Югославія підписала пакт про дружбу і ненапад з СРСР, а через день німецькі літаки закидали столицю бомбами. Загинули тисячі людей. Белград горів, радіо мовчало, мародери грабували магазини. Через кордон рушили німецькі дивізії. Хорвати, які становили значну частину армії Югославії, не збиралися помирати за сербського короля. Оборона розвалилася.

11 квітня на Югославію напали угорці, потім до них приєдналися й інші союзники Німеччини — італійці й болгари.

12 квітня танки вермахту увійшли в Белград, король Петро втік з країни. 17 травня армія капітулювала.

Гітлер поділив країну на кілька частин. Учасники агресії відхопили кожен по шматку, а на залишках Югославії виникла так звана Незалежна держава Хорватія (НДХ). Очолив її Анте-Павелич та його партія усташів. Формально Хорватія була королівством, на трон якого у травні 1941 року під іменем Томислава ІІ було посаджено італійського герцога Сполетського Аймоне, який жодного разу так і не відвідав свого коро-лівства. Отож Павелич правив, не озираючись на заморського короля.

Для сербів, євреїв та циган настали страшні часи. З перших місяців існування НДХ католики-хорвати розпочали геноцид сербів. Доходило до того, що справжні окупанти — німці та італійці — рятували населення сербських селищ.

Насилля хорватів викликало відповідну народну війну, але ні комуністи, ні сам Тіто в ній на перших порах ніякої ролі не відіграли. Боротьбу проти усташів почали прихильники вигнаного короля — четники (від «чета» — за-гін) — на чолі з полковником Драголюбом Михайловичем.

В окупованій Югославії розгорілася громадянська війна. Усташі і мусульмани різали сербів, четники — мусульман і хорватів, а всі разом розправлялися з комуністами. Поки югослави вбивали одне одного, італійці та німці почувалися відносно спокійно. Крім того, і тоді, і пізніше всі сторони конфлікту не цуралися вести з окупантами переговори. У ті смутні часи Тіто прийняв безумне, на перший погляд, але як показало майбутнє, правильне рішення: без підтримки будь-яких союзників, з легким стрілецьким озброєнням, майже без боєприпасів його маленька армія рушила на захід, в Боснію, в самий центр усташського королівства Павелича. Партизанів-комуністів підтримало місцеве населення, передусім уцілілі боснійські серби. Нічого дивного — усташі вбивали сербських інтелігентів, буржуазію і священиків. Коли з’явилися комуністи, у народу не виявилося інших вождів.

Восени 1942 року штаб партизанської армії Тіто розташовувався в боснійському місті Біхач. Тут наприкінці листопада 1942 року було оголошено Антифашистське віче народного визволення Югославії (АВНВЮ). Але союзники, і навіть комуніст Сталін, підтримували лише Михайловича.

Зовсім інакше ставилися до партизанів їхні вороги. Командувач німецькими військами на Балканах фельдмаршал барон фон Вейсх доповідав у ставку, що його супротивник — сильна, пристосована до боїв у гористій місцевості, добре озброєна армія з централізованим командуванням. Він вважав, що головний ворог рейху на Балканах — Йосип Броз Тіто. Ще показовіше висловився рейхсфюрер Гімлер: «Він наш ворог, але мені хотілося б, аби у нас, у Німеччині, був десяток таких Тіто — лі-дерів, які володіють величезною рішучістю і міцними нервами...»

29 листопада 1943 року Тіто присвоїли звання маршала. Очевидці розповідали, що він сяяв від щастя. Успіхи Тіто були відзначені не лише його товаришами чи ворогами. Головне — до нього зростала довіра союзників. Влітку 1943 року Вінстон Черчілль направив до Югославії військову місію. Сталін також відмовив Михайловичу в підтримці і переключився на комуністів.

Сили четників танули, в боротьбі проти комуністів вони дедалі частіше послуговувалися підтримкою окупантів. Їхній вплив зменшувався. Партизани стали єдиною реальною антифашистською силою. Під час останньої великої операції німців «Россельшпрунг» — «Хід конем» — гітлерівці скинули на боснійське місто Дрвар і печеру поблизу міста, де розміщувався штаб партизан, бомби, а потім кількасот парашутистів з військ СС. Одночасно до Дрвару посунули частини трьох німецьких дивізій і один хорватський полк. Головною мішенню був Тіто. Кожен німецький солдат мав при собі його фото. Німці взяли те, що залишилося від Дрвару після бомбардування, але сам Тіто, члени радянської та англо-американської місій, офіцери Верховного штабу Народно-визвольної армії Югославії (НВАЮ) і члени Політбюро ЦК компартії вислизнули — печерними ходами, канатними спусками і гірськими стежками. Через декілька днів утікачів літаками вивезли в Барі, а потім англійські кораблі доставили їх на острів Віс, звідки Тіто продовжував керувати Опором.

У вересні 1944 року Йосип Броз Тіто таємно вилетів до Москви, щоб зустрітися зі Сталіним. Зустріч була складною. Як вважав сам Тіто, причиною цього були різкі радіограми, які югославські комуністи посилали у Москву в часи, коли СРСР підтримував Михайловича.

Військові дії на території Югославії закінчилися вже після 9 травня 1945 року. Залишки німецьких сил, що намагалися пробитися до Австрії і здатися американцям, були оточені і буквально розчавлені восьмисоттисячною НВАЮ та її радянськими союзниками.

1945 року Тіто став прем’єр-міністром Югославії. Після перемоги, провівши політичну чистку (однією із жертв якої став Дража Михайлович, осуджений і розстріляний 1946 року), він почав будівництво основ югославського соціалізму. Будів-ництво йшло непросто — адже його знання в економіці обмежувалися теоріями Маркса — Леніна — Сталіна. Зіпсувалися відносини із Заходом — передусім через територіальні претензії Югославії до італійців. Ще однією серйозною проблемою стало погіршення відносин з СРСР.

1947 року під керівни-цтвом «батька народів» у Москві почало засідати Інформбюро комуністичних партій. Сталін зібрав цей орган, щоб проводити єдину лінію на будівництво соціалізму в більшості звільнених радянськими воїнами країнах. Але Тіто вважав, що ВКП(б) не в змозі приймати рішення, обов’язкові для окремих партій. Ніяке почуття вдячності не могло змусити його відступити. Сталін передусім вимагав від югославської делегації згоди на створення федерації Югославії з Болгарією — а лише у ХХ столітті серби аж двічі воювали з болгарами і їм не так просто було про це забути.

1948 року Компартія Югославії вийшла з Ін-форм-бюро і відносини з СРСР різко погіршилися. Звинувачення в «тітоїзмі» стали частим аргументом у боротьбі із суперниками. Не було жодної газети чи журналу, які не вважали б за свій обов’язок так чи інакше зачепити Тіто. Радянські спецслужби готували кілька варіантів замаху на Тіто, проте Сталін вагався і наказ на цю акцію так і не віддав.

Югославія залишалася білою вороною в соціалістичному таборі і після смерті Сталіна. Ні Хрущов, ні Брежнєв не змогли примусити впертого Тіто, з 1953 року президента Югославії, відмовитися від власних уявлень про соціалізм. А вони були далекими від радянських. Наприклад, розпочавши після війни колективізацію земель, югослави виявили її неефективність і відмовилися від неї. Сам Тіто 1959 року сказав: «Після війни ми почали колективізацію сільського господарства. Це була справа, яка не мала жодної реальної основи... Ми не лише не стимулювали, а навіть зробили пасивними наших селян, поняття яких закорінюються в глибоке минуле, в традиційний спосіб життя з приватною власністю...»

Націоналізацію в промисловості також було здійснено не повністю. З 50-х років югославські комуністи почали відходити від керування економікою, впроваджуючи систему «соціалістичного самокерування». Прийнята в середині 60-х років реформа зміцнила становище приватного сектора.

Друга серйозна розбіжність зі «старшим братом» виникла через введення радянських військ у Чехословаччину. «Введення іноземних військових частин в Чехословаччину, яке відбулося без запрошення чи дозволу законного керівництва, — заявив Тіто 21 серпня 1968 року, виступаючи по белградському радіо, — викликало у нас велику тривогу. Таким чином порушено суверенітет однієї з соціалістичних країн і завдано серйозного удару прогресивним силам соціалізму у світі».

У Чехословаччину вторглися війська всіх країн Варшавського договору. Для Тіто це стало підтвердженням того, що його політика неприйняття будь-яких блоків була правильною. Югославія стала однією з найактивніших учасниць Руху неприєднання, а Тіто — його лідером.

В останні роки свого життя Тіто жив у резиденції на острові Бріоні зі своєю останньою дружиною Йованною. У старого правителя були яхта, колекція шикарних авт, десятки костюмів і мундирів.

У травні 1974 року Йосипа Броз Тіто обрали президентом без обмежень терміну повноважень, того ж самого року він став головою Об’єднання комуністів Югославії без обмежень терміну дії мандату. Тіто був почесним членом усіх мислимих югославських академій наук та мистецтв, почесним доктором багатьох університетів, доктором військових наук (першим у Югославії), кавалером всіх вищих орденів країни, вищого радянського ордена «Перемога», тричі Народним героєм Югославії.

1980 року восьмидесятирічний керівник СФРЮ захворів (на прохання Тіто, його доглядали католицькі монахині). Ампутація обох ніг не врятувала йому життя — 4 травня він помер. На його похороні, з-поміж інших, були присутні Леонід Брежнєв і Маргарет Тетчер...