Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Цинічне лицемірство

Цілковитий тріумф біло-синіх в уряді через відставку «нашоукраїнських» міністрів, неабиякий їхній успіх на ниві підкилимового інтриганства, помножившись на недолуге пашталакання президента, схоже, стало сигналом до подальшої атаки на ненависне сіоністським колам українське середовище.

Київський голова Леонід Черновецький продає гектарами землю заповідників комерційним структурам з правом подальшої забудови території на островах Труханів та Жуківський (про таке нахабство навряд чи мріяв його попередник), активізовується лівацько-екстремістське середовище (передусім ПСПУ, фінансоване одночасно спецслужбами Росії та «Проривом» невизнаної світом Придністровської Республіки, спроба багатьох високопосадовців заперечити факт геноциду українців у 1932—1933 рр., відверто антидержавницька діяльність так званого Євро-Азійського Союзу). Поза сумнівом, той факт, що сила українофобів не в їхній правді (відверто кажучи шукати правди серед вирод­ків марна справа), а в неспроможності владних структур навести конституційний лад. Дозволю собі позагравати з читачами й, не обтяжуючи їхній перевтомлений інформацією мозок, детальніше дослідити діяль­ність одного з тих, хто відверто декларує зневагу до всього українського. Цього разу йтиметься про нинішнього харківського голову пана Михайла Марковича Добкіна.

Багаторічна маргіналізація національної ідеї врешті-решт далася взнаки. Саме бацили лібералізму (невдало обгрунтованій ідеї егоїзму), соціал-демократії (цинічному нівелюванню національної та культурної ідентичності), фемінізму (намаганню прищепити жінкам необхідність виконувати невластиві їм природою й Божими заповідями фун­кції) сприяли перемозі та утвердженню злочинного комуністично-більшовицького режиму. Зденаціоналізований прикордонний Харків став більшовикам в пригоді. Саме тут формувалася сатанинська п’ята колона, яка згодом «покликала» в Україну «пітєрскіх рабочіх і матросов«. Ни­нішнє повторення вже знайомого сценарію свід­чить і про кризу жанру в масонсько-сіоністському середовищі, і про вкрай коротку пам’ять пересіч­них громадян. Відомо, що останні вибори до ВР попри шалені словесні (і не лише словесні) баталії відбулися за давно узгодженою схемою. Україну й українців, навіть не спитавши в них згоди, територіально поділили. Для «рівноваги» Ющенко влаштував на невиборні посади в регіонах з неприхильними настроями своїх родичів та «любих друзів», прагнучи тим самим засвідчити власну мудрість та далекоглядність. (Як тут не згадати ним подаровану племіннику Харківщину?) Регіонали виявилися суттєво дисциплінованішими й заповзятішими. Недолуге белькотіння, заклики до порозуміння й взаємоповаги не прихилили їхні серця до запропонованих «помаранчевими» «правил гри». Програвши президентські перегони, але не наситившись парламентською більшістю, регіонали відверто готуються до реваншу. Обіцянки, які вони давали під час виборчих перегонів (про надання російській мові статусу державної, про першочерговість соціального, а не національного та духовного), доводиться здійснювати. Очевидно, заокеанські радники не обтяжували себе пошуком нових концепцій та ідей, оскільки заклики до підвищення заробітної плати, зниження тарифів на комунальні послуги донині залишаються для мешканців цього регіону такими, які безвідмовно купують електорат.

Харківський голова Михайло Добкін не соромиться брехати виборцям і країні. За його словами, він керується єдиним критерієм — турботою за соціальний добробут харкі­в’ян. У телеінтерв’ю Савіку Шустеру (15.12.06) пан Добкін не одну хвилину намагався переконати в цьому всіх телеглядачів. Виставлений Шустером неголений семітської зовнішності «опонент» своїми примітивними питаннями-закидами (на які Добкін мав уже готові відповіді) лише наголосив на значущості харківського голови. Засвідчивши пошану до київського колеги Черновецького та його головного «недоброзичливця» Брод­ського (ну а як же своїх не поважати), Добкін показово-спокійним голосом повідомив, що вкрай незначне підвищення (порівняно з київським спра­вді незначне) оплати за комунальні послуги — результат його мудрої політики. Про існування інших проблем пан Добкін навіть не згадав, немовби їх і не існує. Можливо, йому й вдалося переконати легковірів, що він чудовий господарник, що політика його жодним чином не турбує. Прийом не новий. Але реалії цілком протилежні виголошеним Михайлом Марковичем аргументам. Цілком доречною буде згадка про порушення кримінальної справи за фактом масового побиття громадян, яке відбулося 16 грудня в Харкові. Прагнучи привласнити землю, виділену колишнім складом міської ради під Комерційно-розважальний центр, Добкін із секретарем міської ради Михайлом Кернесом очолив гурт молодиків, які, нейтралізувавши охорону й будівельників, забезпечили тракторам і екскаваторам несанкціоновану ні новим складом міської ради, ні судом руйнацію фундаменту. Ось тут справді пахне економікою. Навіщо давати можливість розвиватися конкурентам, коли посада дає змогу привласнити все? За цим фактом на вимогу депутатів ВР порушено кримінальну справу. Час покаже, чим скінчиться для Добкіна й Кернеса таке нахабне порушення Карного Кодексу. До речі, вандалізм із застосуванням важкої техніки (тракторів, бульдозерів, ескаваторів) стає для Харкова нормою. Пам’ятний знак, встановлений на честь вояків УПА в Молодіжному парку, зруйнували й закопали. Набратися нахабства й працювати вночі, створюючи шум технічними засобами без санкції й відповідної охорони — нереально. Прагнучи уникнути покарання (ні, не судового), чільники харківського осередку Євразійського Союзу з піною на губах доводили журналістам про непричетність до щойно згаданого акту вандалізму. Їм є чого боятися.

Мене, та і вас шановні читачі, навряд чи здивує позиція чужинця. Україна для нього — територія заробітку, тимчасове географічне поняття. Трагедія в іншому. Невже в Харкові немає українців? Якщо міський голова говорить лише про соціальний захист, то навіщо ініціювати голосування за надання російській мові статусу державної? І чому це раптом Харківська міська рада приймає постанови про вимогу не визнавати боротьбу вояків УПА національно-визвольним рухом? Пан Добкін воліє не згадувати, чому в Харкові переважно російськомовне населення. Доведеться нагадати. Оприлюднені документальні кадри кіно­хроніки, фотографії, вре­шті-решт, свідчення очевидців навіки закарбували для нас, наших нащадків події 1932—1933 рр. Тоді на вулицях лежали трупи померлих від голоду селян. Україномовних українців. У них бракувало сил лише на те, аби дійти з голодного села до міста. До речі, цей голод був наслідком втілюваної в життя сіоністської політики колективізації. Спустошені голодом місця заселяли вихідцями з інших регіонів СРСР. Саме вони й становлять нині значний відсоток електорату Добкіна та його щедрих на брехливі обіцянки одноплемінників.

Я не вірю в довічність несправедливості. Сподіваюся, українці Харківщини також.

Олесь Вахній
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com